☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Піп і його слуга
Українська народна казка Закарпаття

Мав чоловік три сини. І оті сини були дуже ліниві. Коли б отець подбав, то їли б. Раз старший син розсердився і каже:

— Няню, я тобі укажу, що зароблю гроші.

Зібрався і йде по світу. Прийшов на одне село. А там піп стояв на своїх воротах і дивився горі-долу вулицею. Старший син прийшов до попа, поклонився:

— Добрий ранок.

— Доброго здоров’я! Куди ти, легіню, йдеш?

— Я йду, чи не найняв би ся служити.

— Та ходи ти до мене служити.

Зайшли вони на фару та почали домовлятися. Піп говорить:

— Слухай ти, легіню, будеш у мене служити, айбо чи пристанеш на таке: коли ти на мене розсердишся, я тобі видеру ремінь з хребта. А коли я на тебе, то ти мені.

Леґінь на це пристав. Переспав у попа ніч, а рано встає і питає, що тепер має робити.

— Та підеш з гусьми на толоку.

Хлопчище погнав гуси на толоку, айбо голоден, їсти йому не дали. Піп обіцяв, що принесе.

Хлопець чекає, чекає, сніданок не несуть. Аж у шість годин приходить піп і питає його:

— Чи ти, неборе, не голоден?

— Де б у чорта не голоден!

— Ти, видно, сердишся на мене!

— Де б не сердився, коли ви з мене знущаєтесь!

— Ну, лягай, най тобі видеру ремінь з хребта!

І піп вирізав хлопцеві ремінь з хребта і відправив хлопця додому:

— Ти мені недобрий слуга! Хлопець прийшов додому смутний.

Зібрався середущий син:

— Будете видіти, що я вам, няньку, зароблю гроші!

І він попав до того попа служити, та і йому зле повелося, бо і йому піп видер ремінь з хребта.

Наймолодший брат Іван ударився в груди й каже:

— Я, няньку, зароблю гроші усім нам!

І зібрався, і йде. Потрапив у те саме село і попав до того самого попа. Красно поклонився. Піп його питає:

— Куди ти, хлопче, подорожуєш?

— Шукаю службу.

— Та ходи до мене служити. Зайшли на фару і почали домовлятися:

— Ну, слухай, хлопче: коли ти на мене розсердишся, то я тобі видеру ремінь з хребта, а як я на тебе, то ти мені. Чи пристаєш на се?

— Пристаю! Лиш скажіть мені, доки вам треба служити та й яку ви даєте плату слузі?

— Будеш мені служити, доки зозуля не буде кувати, а плата п’ятсот золотих.

— Добре, але маєте мені давати такий харч, який самі їсте.

Піп пристав. І Йван зостався у попа служити. Раненько пробудився і просить роботу.

— Підеш з гусьми на толоку. Їсти я тобі винесу.

Іван з гусьми зібрався на толоку і чекає сніданок. Сонце вже високо, а попа не видно, Іван голоден. Що він надумав? Вирубав собі жердь і всі гуси побив. Одну обскуб, наклав огню та пече. Другі гуси склав навколо себе у круг. Наївся, напився, ліг межи гуси та спить.

Приносить піп Іванові їсти:

— Що ти, Іване, наробив, невже ти гуси побив?

— Ой, ні, отче, гуси якнайкраще, смачно пасуться. Чи ви не сердитесь?

— Ні, не серджуся!

І пішов піп додому. А вдома каже попаді:

— Не гаразд, бо Іван побив усі гуси! Яку йому дамо завтра роботу?

— Хіба кури годувати? — каже попадя. Ввечері, як Іван вернувся, каже йому піп.

— Ну, Йване, завтра встанеш рано та будеш годувати кури. Ото легка робота.

Іван рано встав і кидає курям кукурудзи. Нараз прийде одна, далі друга. Іван собі думає:

— Це біда! Одна курка від другої їсть.

Узяв прутик та вбив усі п’ятдесят курей і склав коло кукурудзи.

Приходить піп і видить, що Іван усі кури побив.

— Що ти, Іване, дієш?

— Що я, отче, дію? Дію гаразд, бо тепер красно їдять, а перше їли одна від другої! Та ніби ви, отче, сердитесь?

— Ні, не серджуся. Вернувся піп до хижі й каже:

— Жоно, не гаразд. Іван усі кури побив! Що з ним будемо робити?

— Завтра най іде орати.

Запрягли чотири воли і пішли орати. Піп тільки завів йому воли на ниву й каже:

— Ори ти, Іване, сам, а я йду за обідом!

Іван кілька разів обійшов ниву, а далі став і дивиться, чи піп не йде з обідом. Піп не йшов.

Що Іван надумав? Убив сокирою вола, наклав огню і пече м’ясо. Як наївся, остаток закопав у землю, а хвіст відрізав та заклав другому волові в рот.

Піп вернувся з обідом.

— Що ти, Іване, наробив?

— Що я наробив? Воли поголодніли, та один другого з’їв! Ачей ви, отче, сердитесь?

— Ні, не серджуся.

Приходить піп додому і говорить жоні:

— Не гаразд! Іван зарізав вола і велику шкоду нам вчинив.

— Знаєш що? — каже попадя. — Ззарання збуди матір та най вилізе на горіх та кукає, як зозуля.

Так і вчинили. Раненько піп збудив Івана і каже:

— Уставай, Іване, бо зозуля кукає. Вже тобі минув рік. Іван устав, вийшов на двір і слухає зозулин голос. А далі додумався. Витяг рушницю й стрілив у зозулю. Попові не сказав нічого, вернувся до хижі і ліг спати.

Піп, коли вийшов на двір, увидів під горіхом мертву матір. Дуже зажурився:

— Іван убив маму! Що з ним маємо робити?

— Вижени його спати на оборіг і запали з ним сіно, — каже попадя.

Піп прийшов до Івана й каже:

— Ввечері підеш спати на оборіг! Айбо у попа були чотири обороги. Іван пішов спати.

Вночі піп підпалив оборіг, і від нього всі чотири загорілися й згоріли.

Вернувся до хижі спокійний, думаючи, що Іван згорів. А рано заходить Іван і вклоняється:

— Добрий ранок, отче,

— Де ти спав, Іване?

— Я спав на хліві.

— А ввечері де будеш спати?

— На хліві.

Уночі запалив піп і хлів. Згоріла й худоба, і велике майно. Рано Іван заходить і вклоняється:

— Добрий ранок, отче.

— Де ти, Іване, спав?

— Я спав на фарі .

— А де будеш спати ввечері?

— Буду спати на фарі.

Тепер пін став радитися з жоною, що мають діяти.

Знаєш що, жоно? Я додумався фару полити гасом, запалити, лиш книги забрати і втікти.

Піп зсипав книги у мішок і фару запалив. А Іван побачив, що робить піп. Скоро книги покидав з мішка, лиш одну лишив кінець ніг, а другу кінець голови і заліз у мішок.

А коли фара почала горіти, піп ухопив мішок на плечі й давай тікати. Як вийшли з села і добігли до річки, говорить піп попаді:

— Ой, які тяжкі божі книги!

Коли переходили річку розтокою, де треба було брести, Іван з мішка тихо говорить попові:

— Тримай вище, отче, вище! Бо мені ноги мочаться. Піп каже попаді:

— Чуєш? Божі слова говорять...

Перейшли на заріччя і розклалися спати. Піп розв’язує мішок, бере книгу і хоче молитись. А Іван виліз із мішка:

— Добрий вечір, отче! Піп оглядається:

— Та ти тут, Іване?

— Ой, я тут, бо ще зозуля не кувала, ще я не дослужив рік.

— Та скажи ти мені, Іване, де ти тепер будеш спати?

— Де буду спати? Та лиш з вами, на заріччі. Я буду спати від коди, а ви у середині, а попадя від берега.

Піп відкликав попадю набік, і почали радитись, що як Іван засне, та штовхнуть його у ріку.

Вночі Іван, як усі поснули, переклав попадю до води, а сам ліг від берега. Будить попа.

— Вставай, отче, бо Іван заснув. Кидаймо його у воду.

Піп взяв за ноги, а Іван за голову, розмахнули попадею і кинули у воду.

Тут впізнав піп Івана й каже:

— Та ти, Іване, тут? Ти мене добре уладив! Позбавив ти мене жони.

— Ачей ви, отче, сердитеся на мене?

— Ой, ні, не серджуся! Ну, Іване, коли ти мене так уладив, то я тепер з тобою йду на мандрівку.

Так вони обоє йдуть по світу. Зустрічають циганина. Питає їх циганин:

— Куди ви йдете, люди?

— Йдемо на мандрівку!

— Візьміть і мене.

— Ходи, циганине, — каже Іван. Ідуть далі і стрічають жебрака.

— Куди ви йдете, люди?

— Йдемо мандрувати.

— Прийміть і мене!

Іван прийняв і жебрака. Ідуть уже четверо. У дорозі застала їх ніч. Прийшли вони до одної молодої жінки, красно вклонилися, і Іван проситься:

— Невісточко, чи ми не переспали б у вас?

Молода жінка понурила голову і подумала: «Що на се сказати?»

— Люди, най би ви в мене спали, айбо до мене прийде велика повінь, і я за вас не відповідаю, як утопитеся.

Піп каже, що він не вміє плавати, і дуже злякався.

— А ти вмієш? — питає Іван жебрака.

— Трохи вмію.

— А ти, циганине, вмієш?

— Я так умію плавати, як камінь.

Іван був хитрий і зрозумів, що повінь — то невістчин коханець. Жебрака поклав спати на піч, циганина на кут, а попа на горище у корито, щоб не втопився. Як усіх порозкладав, лампу загасив, і всі заснули.

Айбо Іван не спить. Лежить на лавиці під самим вікном і чекає повені. Вночі чує, щось під хижею талапає. Далі чує, хтось постукав у вікно й тихим голосом кличе:

— Марічко, чи спиш? Уставай скорше! А Іван Маріччиним голосом відповідає:

— Йди собі геть, неборе, бо у мене подорожні люди сплять! Не можу тебе пустити.

— Марічко, на, приніс я тобі палінки і калач, і ковбасу, та най не несу назад додому...

Іван був дуже голоден, відчинив вікно і все взяв. Склав на стіл і почав їсти. Пробудився жебрак і питає:

— Що ти, Іване, їси? Дай і мені трохи, бо я дуже голоден.

Іван поліз у кишеню, знайшов там качан кукурудзи і подав жебракові. Жебрак спробував укусити качана, айбо не міг, І питає Йвана:

— Що се, Йване?

— Се ковбаса! Як не можеш їсти сиру, то йди спечи!

На куті лежав циганин, і в темноті світилися його зуби, як жар. Жебрак підійшов до печі й поклав качан циганинові в зуби і держить: трохи почекав, й далі каже:

— Іване, айбо се не печеться!

— Ну, коли не пече, то бери води і залий огонь. Жебрак зачерпнув води і налляв циганові повен рот. Циганин налякався і заревів:

— Йой, йой, люди! Вода! Повінь!

Пін це почув і почав у кориті так колисатися, що упав з горища й потовкся.

А Іван відчинив вікно і втік. І йде собі, думаючи:

«Хоч я гроші й не заробив, та обдурив попа».

І пішов мандрувати по світу і, може, ще й нині мандрує.

Піп і його слуга. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1000. Подається за: «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 195 — 201. Варіанти: Ревть — «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 191 — 195; Гандера — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 194 — 197; Плешинець — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.; Гебрян — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).