Українські народні казки

Піп і слуга

Українська народна казка Закарпаття

Жив, де не жив, у однім селі піп. Мав він дуже файного й хитрого слугу. Але піп був дуже скупий. Хитрий слуга прийшов од’ служниці, зафігльовав, погладив її, прийшов од’кухарці. І слуга вже ситий був, хоч і скупий піп. Наказує піп слузі:

— Запрягай коні, бери хліба та солонини й привези з лісу дров. Запряг Іван коні та пішов у ліс. В лісі випряг коні, відпочив, з’їв хліб і солонину. Не поспішав Іван. Поспав собі, напився води. І до вечора він там пробув. А ввечері наклав віз дров і привіз до попа. Піп розсердився:

— Ого, Іване, так не мож. Я тобі даю кожний місяць плату. Як ти будеш так робити, я тобі платити не буду.

— Пане превелебний, якщо не вірите, сядьте зо мною на віз. Робити нич не будете. Я сам буду робити, лем будете стояти і позирати.

— Добре, — погодився піп, — завтра зжени мене скоро рано і я піду з тобою.

Іван устав скоро рано, зайшов од’кухарці. Кухарка йому приготовила, Іван наївся, узяв собі ще хліба й солонини в жебню, так, жеби піп не видів. Та пішов і зогнав попа.

— Гей, пане превелебний, вставайте! Уже час!

Піп радо схопився. Думає: «Ми скоро вернемося». Так що й їсти не захотів. І дуже налегко вбрався. Сіли на віз, і загнав Іван коні в ліс. Ідуть вони, а Іван не пішов тою дорогою, якою треба було по дрова йти, а другою. І заблудили вони в лісі. Іван не заблудився, а хотів так попови зробити. Піп голоден, замерз, бо легко вбрався. А Іван каже:

— Ви тут посидіть з кіньми, пане превелебний, а я піду путь найти, бо ми заблудили.

Одійшов Іван недалеко, за дерево, став, із’їв хліб і солонину, напився води. Уже ситий Іван. І думає собі: «Почекай, пане. Тепер я тебе повожу».

Возив Іван попа цілий день аж до ночі. Так путь і не найшли.

— Но, — питає, — пане, що будеме тепер робити?

— Йой, Іванку, іди на дерево, позирай дагди світло, бо я голоден і замерзаю.

Іван виліз на дерево, позирає — видить далеко-далеко світло.

— Пане, йдеме, вижу світло.

Перевіз Іван попа через ліс і полонину в незнайоме село. Зустріли на путі чоловіка, і піп запитав:

— Де у вас жиє пан превелебний? Той направив його на фару.

Зайшов піп до попа на фару, поклонився:

— З нами біда. Ми поблудили в лісі. Будьте добрі, прийміть нас на ніч.

Той зрадів:

— Добре, ходіть заночуєте в нас.

Служниця подала воду, вмився піп. А він так змерз. Просить:

— Йой, скоро давайте мені перину, бо я дуже замерз. Попадя скоро пішла, наклала огня, дала на попа перину, піп загрівся.

А Іван тим часом коло служниць, коло кухарки. Наївся, накормив коні.

Попадя хотіла накормити попа, взяла рябанку, а в рябанці була рис-каша. І стала метати ту рис-кашу в миску. А піп дуже голоден був. Позирає, і виділося йому, що дуже мало вона тої рис-каші вергла. Як попадя пішла розтеплити ту рис-кашу, піп устав із-під перини, хотів дістати тої каші з рябанки та й удів у ту рябанку обі руки. Чує, цоркнули двері, вже попадя несе йому їсти. Піп дуже напудився й втік під перину з тою рябанкою, бо не міг витягти з рябанки руки. Попадя приносить йому їсти.

— Но, — кличе, — вставайте, паночку, будете вечеряти. А піп ганьбився. І обзивається:

— Пані, я не хочу. Я ситий, не буду їсти.

Не міг руки витягнути. Як не просила попадя, як не молила, він не міг вийти з-під перини, бо ся ганьбив. Так і заснув піп з тою рябанкою під периною.

Думає собі попадя: «Встану я скоро рано, бо наш пан не вечеряв. Та їсти зготовлю йому». Встала так рано, що ще темно було. Взяла на себе чорний халат і пішла на дровітню: «Приготую скоро їсти, бо пан сночі не вечеряв». І загнулася попадя тріски збирати.

А піп пробудився. Йой, йому руки в рябанці. Та й пішов він у дровітню, би розбити в ковбицю тоту рябанку. Не видів він попадю, бо вона зогнута була. Думав, же то ковбиця. Та як ударить тою рябанкою по попади. І залаяв:

— Ах, Божа Мама би тебе побила! Через тебе я сночі не вечеряв. А попадя встала:

— Паночку, та ж я вам давала!

Піп увидів, же то попадя, і дуже заганьбився. Найшов скоро слугу на стайни.

— Вставай скоро, Іванку! Запрягай коні й тікайме. Той устав, запряг коні, сіли на віз і втікли.

І знову возив Іван попа по лісі, возив, глядаючи путь. Поки найшли путь, то вже був і вечір. Прийшли дому, а піп ледве теплий. Голоден піп, замерз, розхворівся. А як виздоровів, то ніколи більше на Івана не гойкав. І ніколи вже з Іваном не йшов. Так що Іванови вже легко стало в попа жити.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Козак Марія Юріївна (1928 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.