☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

П’яниця Іван
Українська народна казка Закарпаття

То було колись давно. Була земля тонка, коли хто хотів напитися води, міг пальцем пробити. Жив там єден чоловік. А паленка, як знаєте, вже була. Но та й навчився той чоловік паленку пити. І від того схудобнів. А мав семеро дітей. Він тримав коровки та ґаздовав, але все те пропив, до послідньої коровки. Іще одну коровку мав, ту послідню, і зайняв її на ярмарок. На торг. Жінка казала так:

— Іди продай та дітям що-небудь купи. Та й щось поїсти. Вона боялася його, бо він збитковав.

А коровка вже зробилася такая худая, нич молочка не мала. Ніхто не позирав на ту корову, і він дешево її продав, аби мав за що випити. Підійшов якийсь такий, що хотів коровку купити, придивився до неї та й питає:

— Скілько коровка?

А той уже не дуже много просить, п’ятьсот корон.

— Як хочеш, на тобі триста корон.

Чоловік думає собі: «То мало, мало, але вже будуть гроші, вже є за що пить на вечір».

— Давайте, — каже.

І дав той триста корон.

А додому було так з двадцять кілометрів. Іде він, іде, такий голоден. Випив би, але ніде корчми не є. І зосталося йти вже так з п’ять кілометрів. Голоден, та вже було д’вечеру. Та й зайшов він до корчми. А гроші є! Сів, попив, попив. То в нього перше діло було — випити. Та закусив, та знову пив, та знову пив. Так що він гроші за коровку пропив. Лишилися всього якісь там кілька корон. І думає п’яниця собі: «Що зробити?» Ніде вже не міг щось купити дітям. Бо вже північ.

Іде він далі. Але вже п’яний. І світив місяць. А там був телефонний стовп, та й по землі лежала тінь від нього. Він бере перескакує через тоту тінь. Та й через другу тінь від стовпа перескакує, та й через третю. Перескакує й думає: «Що за буря була, що так на землю всі стовпи попадали.» Скаче та скаче, і так утомився, що ледве-ледве вже цапки не йде.

Прийшов додому та вже й зголоднів. Жінка пробудилася, пустила його та й каже:

— Там у горці їдло, та їдж.

Він не казав нич, бо знає, же гроші пропив, же корову продав, а нич не приніс. Почав глядати то їдло, а там були якісь помиї, а в тих помиях була тряпка. Вона казала, же там картопля була, а він картоплю не найшов, лем ту тряпку. І почав тото їсти в потемку. І з’їв тоту тряпку, і помиї поїв. Та й ліг спати. І журиться: що буде далі? Думає собі: «Возьму пилу і піду в город. В Ужгород.» Піде та там буде різати дрова. І заробить на кусок хліба. Жеби діти й жінка не знали, де він дів за корову гроші.

Жінка ще спить, а він пішов. Торбу через плечі й пішки пішов, у бочкорах, цундравий. Прийшов та й ходить по городі, та й ходить:

— Різати дрова не маєте? Не маєте?

Якісь там найшлися, що мало різав у них, та дали йому їсти. І так він ходив, ходив і ледве те заробив, що до вечора ситий був. Переспав десь у дроварні й на другий день знов ходить. І все він так ходить, ходить.

Але тримав він собі ще п’ять корон, думає, то на всякий випадок будуть, аби не вмер. Придержав п’ять корон. Та й надоїло йому так ходити й дрова різати, і думає він собі: «В нас є багатий єврей, такий, що має всього доста: і муки, і шаття — всього. Треба придумати, як би його обдурити. Пострашити його як-небудь. Але як? Убивати не мож. Треба якимось способом видурити в нього гроші.»

А єврей добре знав, же він п’яниця. Той все йому дрова різав за паленку. Ніколи за гроші, лем за паленку. Думає чоловік собі та ходить по городу, позирає. А то було якраз перед Николайом, перед празником, всякі іграшки продавалися, і була там маска — чорт язик вивалив, ех!

— Кілько за то? — звідає Іван.

— Коруна.

«Куплю я то, — подумав Іван, — і стану чортом. Піду до жида та настрашу його. Він мені дасть гроші.» Та й так він зробив, купив тоту маску. Пішов додому. Город був далеко, двадцять кілометрів пішки. Прийшов додому зась увечері. Вже випити не має за що, мусить тверезий бути.

А то було перед празниками жидівськими. Коли в них пріснока була й вони молилися за себе, то боялися, же прийде чорт, єдного жида з-межи них вихопить і понесе.

Іван про то чув і думає собі: «Я піду там, найду того жида, виведу його з божниці та його настрашу.» Прийшов додому, узяв стару гуню, начорнив її, одів ту маску, вивернув шапку, взяв желізні вила, сокиру — все-все. Намастився сажею, чадом і йде до божниці. А жиди цілий час молились.

Іван з вилами й сокирою приходить до божниці. Вони моляться та не позирають. Він приступає до них, у масці, начорнений. А в них закон — на молитві в руки нич не брати. Ніхто не спознає Івана, що він за єден. Він приступає до того жида й думає собі: «Я тобі дам!» Та їмив його за шиворот, вивів з тої божниці й веде. А жид стогне:

— Ней, ней.

Вивів він його вон та й веде, та й веде. А жид:

— Йойой-йойой, йойой!.. Пане чорте! Пане чорте! Йой!

А Іван веде його тихо, би по голосу його не спознав. Та так, би й сусіди не знали. Веде та мовчить. Завів його далеко, став з ним над великою прірвою й каже:

— Як будеш тому Іванови давати тото, що треба йому, то тобі лишу живот. А як не будеш, то тут тобі, — повідає, — і конець.

— Йой, буду-буду, йой, буду-буду! Все буду!..

— Ти знаєш, кому? Тому, що дрова ріже, що дітей має семеро. Ти, — питає, — не змилиш?

— Йой, буду-буду!

— Но добре, лишаю тя. Йди додому! Але то зроби завтра. Бо кедь ніт, то завтра ту зась будеш.

Та й жид насилу пішов додому. Прийшов та й стогне:

— Слухай, Сура, йой! Ти знаєш, що зо мною сталося цеї ночі? Мене, — каже, — хопило. Хопило та й повело ня, — плаче, — над прірву. Та й хотів мене там чорт затопити, забити, би мене не було. Але сказало, що ня пустить, як дам тому бідному чоловікови все, що йому треба. Та чи будем ми жити?

— Та чом не дати? Даме.

Та й думає собі він: «Ми даме. Ми багаті, ми досить маєме». А то багато треба було дати. Шаття дітям, бо всі цундраві були. Ні корови, нич не мали. А жид всього доста мав.

Іван прийшов додому, розібрався, вмився, ходить собі. А жид позирає, знає, що має з Іваном говорити. Став на гарадичі та й позирає. Вийшов Іван, пилка на плечі, сокира в руці. Йде дрова різати. І вже добре знає, же жид має його закликати. І йде попри жида своїм путьом.

— Іван, ходи сюди, — каже, — зайди до мене. Йой, так би-м хотів з тобою мало поговорити.

А перше він не хотів з Іваном говорити. І грошей не давав йому. Як різав йому дрова, то дав му децу паленки та й булочку. Та й з тим різав. А діти голодні були.

Но, іде Іван, близиться. Вибігла Сура.

— Ой, Іванко ту є! Ходи, Іванку, ходи сюди!

Налляли йому єдну децу, другу децу, булочку. Та й ще дещо йому подавали. А він позирає собі, позирає. О, добре діло! Уже він і п’яний, і ситий. Думає: «Що ще дасть? Ще дітям дасть!»

— Слухай, іди додому, скажи жоні, най вона скаже нам, які розміри шаття носить. А діти які маєш? Які для якої дитини топанки купити?

Відповідає Іван:

— Жона поміряє, які топанки.

Сюди-туди. Він там ще говорить, а вже п’яний. Добре йому є. Пішов Іван додому.

— Жоно, казав корчмар, би-сь прийшла там.

Прийшла вона, така цундрава, така нещасна, як буває п’яниці жінка. А жид їй:

— Ми хочеме убрати твої діти. Треба менше-більше попримірювати, яке на них шаття купувати.

Та й вже міряють. Тому хлопцеви костюм, тому костюм. На оборі міряють. А жона боїться:

— Я грошей не маю. Та за що це? Нащо мені?

— Ти не журися тим.

— Та в нас і не буде грошей. Ви знаєте, які мої заробітки.

— То нич. Ти не бійся за то.

А вона не знала нич о тім. До жидів:

— Ви знаєте, який у мене ґазда. П’яниця.

Вона не знала нич о тім секреті. А жиди надавали повно всякого полотна. На костюми, на все. Кажуть їй:

— Іди замовляй. Най пошиють, а ми заплатиме.

Набрала жона того всього, приоділа, приобула діти, все вони мають. Прийшла до жида подякувати. А жид на це:

— Скажи Іванови, най прийде сюди, щось будеме робити. Прийшла вона додому:

— Казав пан корчмар, би-сь прийшов там. Він прийшов та й звідає:

— Що ти хоч?

— Слухай, ти не маєш що їсти?

— Не маю.

— Чого ся не признавав, що не є що їсти? Знаєш що? Бери мішок муки білої. Та навариш дітям каші. Най їдять, — каже. — Та галушок навариш, пирогів.

А Іван жидови:

— Та я не маю грошей.

Вже він ніби одталанькується од того всього, нібито він нічого не знає. Та й узяв міх муки на плечі, такий, що ледве доніс його.

Сімдесятькілограмовий мішок білої муки. О, вже жона варить пироги, галушки — все. Вже зовсім інше діло. Іван уже як багатир їсть.

Добре Іванови. І все він так ходить, би його корчмар видів. Хотів, розумієте, жеби корчмар дав йому випити. Йде, а той кличе:

— Іване!

Ще він далеко, а жид:

— Ходи, ходи, Іване!

П’яниця уже знав, що як там зайде, то вип’є. А корчмар:

— Ах, ще єдну випий. Ще це випий. Та закушуй! Іван каже:

— Буду вам дрова різати.

— Не треба, Іванку, не треба різати.

То не треба, то не треба. А він пилку все носив з собою, Іван. Як хоче випити, іде з пилкою. А дров не хотів різати, бо він валюх був.

І так йому надавали жиди, що він уже на довгий час має шаття і все має. Та приходить другий рік. Знов празник жидівський підходить. І знов оформляється Іван таким способом. Так, жеби ніхто не знав то. Бере свою маску, намастився сажою, жеби ніхто його не познав. Був він, як привид який. І зась прийшов до божниці. Жиди молилися, і в них такий закон, що не сміють в час молитви нічого робити. Моляться й не обернуться. Він зайшов, спознав того жида по голосу та зась його забрав. Завів жида далеко і звідає його:

— Слухай, ти зробив тото, що обіцяв? Він ніби ще того не знав.

— Йой, зробив-им, зробив-им. Дав му шаття, дав муки, всього дав. Вже я забезпечив його.

Жид боїться. Каже Іван:

— Добре. Але знаєш, там малі діти не мають корови. Вони її роками не мали. А в тебе три корови. Би ти єдну корову їм красно оддав. Бо діти не мають молока.

— Буде, буде. Дам, дам, дам.

— Но то пускаю тебе. Іди додому. Повернувся він додому та й каже:

— Знов біда. До мене їмився чорт. Все від мене вимагає. Споминав за торішнє. Та добре, же я то все дав. А він мені каже, же треба буде ще коровку дати тому Іванови.

А вона каже:

— Та дві ще нам ся зостануть. Даме йому єдну корову. Най мають діти. Ми же робим, ми будеме мати.

Іде Іван рано, а жид каже:

— Ходи, Іване, туй.

Наливає йому децу — сто грам. Та закуску, та ще єдну децу. Та й каже йому:

— Слухай, Іване, ти не міг би корову тримати?

— Та не годен, бо то нема ні сіна, нічого.

— Я тобі допоможу. Я дам тобі корову й дам кормів. Дам тобі люцерни. Та мало собі наносиш від мене та й будеш коровку годувати.

— Йо-ой, то файне би діло було, але не знаю.

— Но, ходи та бери собі коровку. У мене три файні коровки. Бери, котру собі вибереш.

Дали йому корову жиди й веде він її додому. Привів, жінка подоїла, наварила галушок з молоком. Діти їдять. Всі вбрані й ситі. І обуті. Жінка парадна ходить. Вбрався й Іван. Жиди надавали йому костюмів.

І добре, є все то й є. Але другі євреї приходять і позирають на то діло. Позирають жиди та й не вірять, же то правдиве діло. Почали за слідкувати.

— Як тото з тим чортом було? То, — кажуть, — може бути правда. То, що було, то був привид. Або обдурив тя хтось.

А він зобрався та й третій раз іде до божниці ід’тому жидови. Він думав, що ніхто би його не втримав. Прийшов до божниці, а вони чепнули його за шиворот і заперли до ранку в клітку. Рано прийшла поліція, прийшли шандарі та забрали Івана. І де його діли, ніхто не знає. А жінці нич не зробили, бо вона нич не знала. Корову й все інше од неї не брали. Боялися жиди брати.

І чим Іван закінчив своє життя, то невідомо. А діти прогодувалися та виросли. І ще й нись живуть, як не померли.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області 31 березня 1991 року Скрип Михайло Федорович (1921 року народження)