Равлик

Українська народна казка Буковини

Була собі бабка. Пішла вона до річки на раки. Ловила раки та й малі рибки, дивиться — межи тими раками золотий равлик. Вона потішилася. А чи він живий? Як же його спитатися? Вона й каже:

— Равлику, равлику, вистав рожки на чотири стожки. Тобі два і мені два, поділимся обидва.

А він не виставляє рожки, а виставляє чоловічу головочку. Взяла баба того равлика. Пішла з ним до чарівника, а він їй каже:

— Носи цего равлика дев’ять місяців під пахою, і з него вийде чоловік.

Носи баба равлика і нікому нічого не каже. Пройшло дев’ять місяців, вона вже не спить, чекає, що вийде чоловік. І заговорив равлик чоловічим голосом:

— Якщо я вроджуся вночі, то буду вдень спати, а ніч буду ходити й робити, а якщо вроджуся вдень, то буду вдень робити, а вночі буду в шкаралупці.

Народився він увечері. Зразу став говорити. І такий красивий був! І ріс не хвилинами, а секундами. Такий розумний був! Каже:

— Мамо, я вночі буду все робити, а вдень буду в шкаралупці, так що ніхто не буде мене бачити.

Сидить він вдень у шкаралупці, а заходи сонце — усе роби. І всі знають, що це бабин з равлика син.

А в одного пана була дуже гарна дівчина. І хлопець з равлика її полюбив. Каже свої мамі:

— Я хочу взяти того пана дочку. Бабка йому:

— Синку, вона не злюби тебе, бо ти будеш вдень у шкаралупці, а тілко вночі ходити. Вона зразу похоче тебе, а пройде час, і їй буде скушно. І вона може спалити твою шкаралупку. Доки жию я, вона ще буде з тобою жити, а по моїй смерти може щось зробити.

Але він таки взяв її. Жиють собі. А баба вмерла — і остаються вони обоє. Він удень сидить у равлику, а вона сама сидить, чекає, доки не зайде сонце і він не вийде з равлика. І це так не день і не два, а вже роки проходять. Їдного вечора він устав та й каже:

— Я піду до сусіди.

Він пішов, а вона наклала вогонь та й подумала собі: «Ану кину я цю шкаралупку у вогонь. Куди він тоді залізе?» Кинула вона шкаралупку в піч, і шкаралупка згоріла. Прибігає він і охкає:

— Де моя шкаралупка?! Заохкався й каже:

— Кінець нашому з тобою життю. Я йду в білий світ. Вона зачала плакати. А він їй:

— Не плач. Я тобі зроблю два стальні яблука, балію на штири відрі води і стальні черевики. Коли зносиш ті черевики, з’їсиш стальні яблука і наплачеш цілу балію сліз, тоді я до тебе повернуся.

І пішов він — лиш вітер повіяв за ним.

Вона попробувала плакати. Плакала цілий тиждень — жменю сліз наплакала. Не годна. Яблука стальні — і в рот не брала, закинула їх. Так само й стальні черевики. І пішла білим світом.

Іде вона, йде і питає сороки й ворони, чи не бачили вони такого чоловіка, що народився з равлика і пішов білим світом. Питала вона, питала, і не могла допитатися. Ходить світом та й плаче. Найшла вона велику печеру. Зв’язує гілки з дерев і починає зсуватися в ту печеру. А там частина світу була. Дивиться вона — стоїть хатка невеличка. Йде вона до тої хатки. Постукала в двері, обзивається відти стара бабка:

— Дочко, відчиняй двері.

Вона відчинила двері й зайшла. Питає бабка:

— Як ти, дочко, сюди зайшла? А вона каже:

— По неволі, бабко.

— Ану розкажи, яку ти неволю маєш?

— Отаке було. Була собі бабка, пішла на раки, найшла равлика, носила його дев’ять місяців під пахою, народився хлопець, вночі ходив, робив, гуляв, а вдень у шкаралупці сидів. Взяв мене заміж, довго жили ми, та я спалила йому ту шкаралупку. І він пішов від мене. Я питала у всьому світі і не можу його найти.

Бабка їй каже:

— Я — Місяцева мама. Зараз Місяць прийде на полуднє відпочити. Він знає за кожну людину, бо усю землю освіщає. Він має знати за твого чоловіка. Але треба тебе сховати, бо як увійде, то може тебе й убити. Ось у мене скриня. Лізь у неї.

Закрила її бабка в скрині. Місяць входи до хати й питає:

— Мамо, чого це в нас у хаті чути прісну душу?

— Я снила, що була така бабка і знайшла равлика... І все розказала, як їй розказала жінка.

— Жінка з равлика спалила шкаралупку. І він забрався світом. Вона глядить його і не знає, де він.

Місяць каже:

— Я знаю, що це було, але де — не знаю. Місяць забрався, а баба відкриває скриню й каже:

— Іди, дочко, по світі, може, де найдеш.

Пішла вона. Йде, йде, находиться їй знов така сама печера і ще їден світ находи вона. Знов побачила вона маленьку хатку, а перед нею пляц чистий. Ні дерева, ні трави, лиш чисто й рівно дуже. Приходи до тої хати і стукає у вікно та й находи там ще їдну стару бабку. Питається, чи можна зайти до хати. Бабка каже:

— Можна, заходь, дочко. Чо’ ти, дочко, прийшла? Сюди ворон кости не заноси.

— По неволі, бабко, прийшла.

І знов розказує все, як тій, першій бабці.

— Чи знаєте ви, бабко, щось про мого чоловіка? Бабка засміялася.

— Немає такої душі на світі, щоб я про неї не знала.

— А хто ж ви такі?

— Я — пташача мама. Як ти хочеш, я можу про твого чоловіка дізнатися.

— Дуже хочу, щоб ви сказали мені про мого чоловіка.

— Я скажу, лиш мені треба зібрати всю птицю.

— А як ви зберете всю птицю?

— Я тебе закрию в скриню і заховаю. Бо в мене є такий тюрок, що як я свисну, то на весь світ птахи чують. Свисну — і злетяться всі птахи.

Обв’язала їй бабка вуха, закрила в скриню і накрила ту скриню різним шматтям. Свиснула в тюрок, і злітаються птахи. І так їх багато, як хмар чорних. І всі окремо: чорногузи окремо, і ворони, і сороки — всі. Усі по бабиній команді сортуються. Пропитала баба всіх.

І всі кажуть, що про того чоловіка не знають. Відкрила баба ту скриню, щоби жона хоч побачила тих усіх птахів. І каже:

— Під горою є кирд самих чурупіт. Я йду туди і попитаю ще їх. Перепитала баба чурупіт, а одна підняла головку та й каже:

— Я знаю.

Баба відправила всю ту птицю, лиш їдну чурупіту задержала.

— Іди до хати, — кличе ту чурупітку. І ту жінку покликала.

— Ану розкажи цій жінці, що ти знаєш про її чоловіка. Ясно розкажи.

Чурупітка бере та й каже:

— Він жиє в такому-то місці, з такою-то панею. У него коло воріт є велике дерево. Я маю на тім дереві гніздо, а в гнізді — троє дітей.

— Як він там жиє? — питає баба. А чурупітка каже:

— Він удень спить, а вночі робить. А жінка для мене хороша. Завжди мені їсти дає.

— А ти можеш цю жінку туди провести?

— Це дуже далеко. Я буду летіти. Як вона за мною піде?

— А я дам тобі мітлу і дам таку силу, що ти її на мітлі понесеш. Але почекай, я зараз дам цій жінці деякі речі, щоб та жінка пустила її поговорити з чоловіком.

І дала їй бабка золоті ковтки, золотий перстень і низку золотих пацьорок.

— Як схочеш поговорити з ним перший вечір, то дасиш його жінці золотий перстень. На другий вечір дасиш ковтки. А на третій — цю золоту низку.

Взяла бабка мітлу, посадила на неї жінку, прив’язала до чурупітки і сказала жінці:

— Тримайся.

Чурупітка набрала такої сили, що полетіла й полетіла. Так вона помалу й добралася аж до того дому, де він жив. Показала їй пташка, куди зайти. І полетіла до своїх дітей, а жінка стала коло дверей і стоїть.

Вийшла надвір хазяйка, побачила ту жінку і питається:

— Що ти за людина, що стоїш у мене коло воріт? А вона й каже:

— Я хочу з вашим чоловіком поговорити. Я дурно не хочу. Я за це даю вам золотий перстень.

А та їй:

— Давай сюди. Але що ти будеш з ним говорити, як він спить? Взяла вона перстень і пустила жінку в кімнату. Увійшла та туди, сіла коло сплячого чоловіка й плаче. Пройшов якийсь час, і хазяйка каже:

— Гай, виходь!

Вигнала її й заперла чоловіка.

А на другий день вона знов приходи і каже:

— Даю вам золоті ковтки, най лиш поговорю з вашим чоловіком. Забрала хазяйка ті ковтки і знов пустила її до чоловіка. І знов вона плаче над ним. Плакала, плакала, пройшов якийсь час, і вигонить її жінка:

— Гай, іди. Більше не приходь.

Пройшло три дні. Знов іде вона. «Ану, — думає, — дам ще ці пацьорки золоті». Дала вона ще ту низку з пацьорками, і та пустила її. Вона плакала й плакала, і він прохватився. Та й каже:

— Я все чув. Але не міг прохватитися. Вона розказує йому все.

— А ти яблука їла? — питає він.

— Нє, не їла, я більше голодна ходила.

— А сліз кілко ти пролляла?

— За ці три роки, мабуть, більше, як ту балію, що ти мені лишив. Тоді встав він і забрався з нею до свого дому. А ту жінку лишив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
30 липня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.