Українські народні казки

Розум та щастя

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались. Розум каже, що він сильніший, а щастя, що воно. Сперечалися вони, сперечалися та й розійшлися. Щастя пішло в ліс, а розум пішов та вліз одному хлопцеві у голову.

От віддав батько того хлопця у шевці. Побув він у шевцях з тиждень, уже всьому й навчився.

— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці. Він і там чи й побув з тиждень, усе зумів, і кроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитися ще годинники робити. Він і того скоро навчився.

От раз його хазяїн від’їжджає (а він вже на жалуванні служив) та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив 100 годинників, а зостанеться матеріал, то хай і собі зробить.

Заходився хлопець, живо годинники робить. А собі вигадав та такий утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводиться. Як завів, то і ключ усередині заховав і зачинив там.

Приїхав хазяїн, а робота виконана. Забрав він тії годинники та й повіз на ярмарок, хлопця з собою взяв. Продав хлопець свій годинник самому цареві, а сам поїхав у далекі краї. Минуло двадцять п’ять років. Годинник зупинився. Король послав за майстром, але той не зміг полагодити. Розійшлася світом вістка про незвичайний годинник. Почув її хлопець, прийшов, упізнав свого годинника, дістав ключа і знову завів годинника.

Сподобалася королю кмітливість його. Каже він:

— Живи у мене. Дам тобі світлицю, служників.

Той і погодився. От одного разу від’їжджає король з палацу й наказує хлопцеві:

— Можеш по всьому палаці ходити, але не йди у підвал.

Сказав і поїхав. А в тому підвалі була потаємна кімната, де була замурована королівна. Її туди сам король замурував, щоб позаочі сватали. До кого вона заговорить через віконце, той і стане її чоловіком. Багато королів, принців га вельмож намагалися розговорити царівну, та все марно. Мовчить, мов води в рот набрала.

Завела цікавість до тієї кімнати й хлопця. Біля дверей кімнати стояв столик, а на столі свічечка горіла. Він і говорить до свічі:

— Здрастуй, свіча!

— Здрастуй, майстер! — сам собі відповідає.

А королівна почула за стіною та й собі каже:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так. А от як нас було троє, один швець, другий — кравець, а третій — майстер, та й пішли у ліс. Аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото вона згоду, він і пішов собі. А на дверях там була табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і запишеться. От вельможі побачили, що вона дала згоду майстрові, а їм відмовила, то й вирішили вбити його.

Побачив розум, що горе, вискочив та й побіг до лісу щастя шукати. Знайшов та й просить:

— Ходімо зі мною, бо людині крім розуму потрібне ще й щастя.

Погодилося щастя. А тут до замку повернувся король. Відкрив кімнату, випустив королівну, а майстра взяв за зятя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

122 (5245). Розум та щастя. СУС —. Записано 2008 року.
Оповідач: Павлюк Олена Харитонівна (1938 року народження), село Кривчунка, Жашківський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Розум та щастя

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень, уже всьому й навчився.

— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці. Він і там чи побув з тиждень, чи ні, а вже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазяїн від’їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб поки той вернеться, він зробив стільки там годинників. А що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав. Та такий утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводиться. Та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.

Приїхав ось хазяїн — усе пороблено. Він забрав ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то панам, то іншим людям, а хлопець свій продав самому цареві. Та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годинник, як вийшло йому двадцять п’ять років, зупинився і не б’є.

Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять п’ять років пустив.

Цар і полюбив його.

— Живи, — каже, — у мене.

Дав йому горницю і прислугу, усе добре. От раз цар від’їжджає та й каже йому:

— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.

А там за стіною була замурована царівна. То її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну. Як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки виходить, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай, — думає, — зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:

— Здорова була, свіча!

— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує.

А царівна почула та за стіною:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так. А от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.

— Давай його, — кажуть, — знищимо.

Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.

А розум і щастя більше не сперечалися, хто головніший.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розповідач невідомий, Дніпропетровська область, Жовтневий район,
6 (7156е). Розум та щастя. СУС — Записала учениця 5-А класу Гайдун Аліна 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.