Розумний козел
Українська народна казка Кіровоградщини
Жив у лісі лис Денис. Розбишака був неабиякий, не одного зайчика, не одну курочку життя позбавив. А ось забажалося йому козлятинки скуштувати.
«Мушу козла вполювати. Ситного м’ясця захотілося», — подумав лис Денис і, облизавшись, пішов лісом. Наглядів козла. Пустився просто на нього. А в козла бистрі ноги, схопився й утік. Засоромився лис Денис та й сів міркувати, що йому далі робити.
«Ось що я зроблю: покличу вовка Неситого до спілки. Удвох певно козла вполюємо. Не поможуть йому бистрі ноги».
Як загадав, так і зробив. Пішов до вовка Неситого, а той радо погодився. Пішли разом полювати. Побачили козла, підкралися до нього, один спереду, другий іззаду. Лис його налякав, а козел побіг просто на вовка і спіймався.
Бачить козел, що біда, стоїть та й плаче:
— Чого плачеш? — питає лис Денис. — Боїшся вмирати?
— Ні, не боюсь, — відповідає козел, — я тільки журюся, чи по правді ви з вовком поділитеся моїм м’ясом.
— Авжеж, що по правді! — заговорили враз вовк і лис. — По половині.
— Я думаю, що то буде несправедливо, — сказав козел до лиса, — ви, пане, мене перші побачили, то вам належить більша частина, а вашому товаришеві менша.
— Правду говориш, — підтакнув лис, не спізнавши козлових хитрощів.
— Ні, не правду! — заперечив вовк. — Козла спіймав я. Мені має припасти більша частина.
Лис спротивився.
— Вибачай, куме! Якби я не нагледів козла і не нагнав його до тебе, то ти б його не спіймав.
Вовк розсердився.
— Що за нісенітниця! Якби я не спіймав його, то даремні були б усі твої старання.
Отак вони сперечалися, а далі стали гризтися. Гризли один одного, аж знесилені і подряпані упали на траву. Полежали, розглядаються, а козла нема. Поки вони билися, козел утік. Урятував його власний розум.