Рукавиці з блошиних шкір
Українська народна казка Покуття
Був цар і мав одну доньку. І та донька вже виросла і розписала афіші, би йшли її сватати. Приходили до неї царські сини, міністри, всілякі пани, багачі, хотіли її сватати, А вона, та донька, кожному давала догану. Той такий, а той такий. Кілько до неї ходили — не могла нікого сподобати. Та й, нарешті, перестали ходити до неї, і вона лишилася в дівках. Вже ніхто її не сватає, бо кожного ґанчує. Хоть би який делікатний був, вона робила йому якийсь закид: той кривий, той кирпатий, той сякий, той такий. І вже її князі не хочуть. І каже їй тато:
— Отак, роби, що хоч’ — мені це не в голові. Відганяла, ґанчувала — тепер лишайся в дівках.
А вона й думає: «Ну що тут робити?». Аби знов вернулися князі, вона б уже за котрогось пішла. Але кожному дала догану, і ніхто не йде.
А в другій державі був король, лиш одного сина мав. І сподобав собі його син ту царівну, але боявся до неї йти, бо вона його зґанчує, скаже, що він сякий-такий. І не йшов. Дуже хотів з нею женитися, а боявся приступити, бо знав, що вона кожному дає догану. Але мав на ню намір, хотів-таки оженитися з нею.
А цар каже дочці:
— Ну що тепер будеш робити? Будеш у дівках ходити. А вона думала, думала і надумала таке:
— Я буду годувати блохи. А відтак ті блохи подушимо, поздираємо з них усіх шкірки. І, — каже, — скажу майстрови бувалому, щоби він зшив з тих шкірок рукавиці. І розпишемо всюди афіші, щоби знов ішли князі мене сватати. Хто пізнає, з чого ті рукавиці, з якої шкіри, той буде мені жених. Чи він буде бідний, чи багатий, чи цар, чи пан, чи хто — як він пізнає, з чого рукавиці, то я за него віддамся.
Вигодували бліх, здерли з них шкірки, наймили майстра, аби зшив такі й такі рукавиці. Він зшив їх, і йому файно заплатили.
Тоді цар всюди розписав афіші, по всій державі, щоби хлопці йшли сватати його дочку. Хто пізнає, з чого рукавиці, з яких шкірок, той буде засватаний з його донькою.
Та й ідуть знов князі, як ходили. Ходять, ходять, а пізнати, з чого рукавиці, ніхто не годен. Королівський син, що був оден у тата, дуже має охоту з нею женитися, але боїться приступити. Але добре він собі подумав, узяв з собою доста грошей, і пішов по тих головних майстрах, по тих шевцях. Хоче найти того майстра, який зшив царівні рукавиці. Але майстрови було сказано, би він нікому про це не казав. А королівський син довго шукав, допитався до того майстра і дав йому доста грошей, підплатив йому. І спитав, з чого він зшив царівні рукавиці. А цей, знаєте, хоч йому й не можна, але як узяв гроші, то сказав. Сказав, що з блошиних шкір.
Королівський син дуже втішився. Добре, що він уже знає, з чого. Тепер він уже може йти до тої царівни, вже може підступити до неї. Пішов додому і перебрався. Своє нове з себе скинув і зібрався по-бідному, як старець, той, що ходить за прошеним хлібом. У дрантиве убувся, у дрантиве вбрався — звичайний старець, та й приходить до неї.
А там з него сміються, бо там не такі хлопці зібралися, як він: всілякі царевичі, президенти, пани — ей!
Приходить цей старець та й іде до царя. А там вартові. І дивляться всі — дрантюга прийшов.
— Та де? Та де ти йдеш?
— Та йду, — каже, — до тої царівни, може, пізнаю, з чого рукавиці, може, оженюся.
— Іди ти, дрантюго! Ти такий обдертий, тобі до покою лізти? Ми таких не пускаємо.
Не пускають його вартові. А цар вийшов надвір, послухав.
— Що там, — каже, — за сварка?
— Тут оден дрантюга преться до царівни, до покою. Хоче, — каже, — рукавиці пізнавати. Каже, що буде з царівною женитися.
Цар каже:
— Пускайте, чи то старець, чи то який-би не був. Кожному можна подивитися. А скоро вгадає, то й за зятя буде. Пускайте, най іде, кожному можна. Я афіші писав, що може кожен прийти.
Та й пустили його вартові. Приходить він, а там зала і в тій залі царівна. Обзирають усі рукавиці — ніхто не годен пізнати. А він підходить до тої царівни, обзирає ті рукавиці, сміється та й каже:
— Ну та й що? То, — каже, — з блошиних шкір.
Та й пізнав (він уже давно то допитав у шевця). І царівна не гонить його. Що ж, треба за него йти, треба робити весілля. Бо він угадав, ніхто інший угадати не міг.
А той «старець» — королівський син. Вона одиначка й він одинак. Але, видите, він зробив таку штуку. Та й що робити? Каже цар:
— Ну, видиш, гралася та й догралася. Співала з хлопцями та й доспівалася. От на що ти трафила! На такого старцюгу посліднього. Ну й що робити? Треба робити весілля, бо ніхто не вгадав, а він угадав.
Та й уже лагодяться на весілля. А старець пішов десь ніби за прошеним хлібом. А відтак знов зібрався в дрантя й прийшов. Вже весілля, а він у тім дрантю ходить там. Каже цар:
— До шлюбу треба йому дати файне вбрання. А він:
— Та де, я в нове не вбираюся, я йду до шлюбу в тім, що маю. Його просять:
— Та як? Вона ся вбирає, як молода до шлюбу, а ти будеш такий дрантивий?
А він каже:
— Я не можу. Я нічого на себе інше не вбираю. Те, що маю, те маю і в тім буду. Все.
Не могли його впросити, і так пішли до шлюбу: молода була зібрана файно, а він ішов собі в постолах дрантивих і в усьому дрантивому. Іде такий до шлюбу і нічого не каже.
Поженилися вони, вже собі жиють. Цар каже так:
— Видиш, що-с виграла? А мала такі файні князі. Такі царевичі, такі пани були, а ти що собі вибрала? Тепер збирайся і йди з своїм старцем у світ за очі, і навіть до мене не признавайся, — мені такого не треба. Ні вбратися не хоче, ні вмитися не хоче — нічого.
А він — королівський син. Його могли пізнати, що він королівський син, а він не хоче того. Попідмальовується, щоби дуже страшний був, та й сидить. І цар гонить їх обидвох:
— ...Гай, іди з ним, би я вас не видів. Та й ідуть вони в світ. А він каже:
— Я такий дрантивий, а ти так файно зібралася. Ти збирайся також у старе й дрантиве, як я. А то як я з тобою буду йти? Убирайся по-дрантивому.
Та й дав їй дрантиві постоли, палицю в руки, торбину через плечі.
— Та будемо йти по селах просити. Будем іти межи люди та десь копійку випросимо, десь грінку хліба.
— Ну то най буде, — каже вона.
Мусить його слухати. Ідуть вони дорогою, а він каже до неї:
— Знаєш що, жінко? Я куплю дві-три бочки горівки та й заведу корчму. Ти будеш продавати в ті корчмі горівку, а я буду йти межи люди просити. Бо буде зима — і нам треба буде грошей. Купити щось убратися, вбутися, щось зварити. А то позамерзаємо.
Вона каже:
— Та най буде.
Він наймив якусь хату і привіз туди дві-три бочки горівки.
— Гай, жінко, сідай тут-о і будеш продавати горівку. А я йду в село просити. Продавай та й складай гроші, бо, знаєш, зима велика.
— Добре, — каже, — буду продавати.
Підрихтував їй усе та й пішов, і не просити пішов, а додому, до королівських палат. Та й там собі походжує, файно вбрався, файно поснідав, пообідав — то ж королівський син. Закликав до себе своїх прислужників, жовнєрів та й каже:
— Хлопці, будете мати файний могорич. Але йдіть в таке й таке село, там жінка продає в корчмі горівку. Допитайтеся туди і пийте там горівки, кілько хочете, а бочки з горівкою би-сте побили, горівку повиливали. Аби-сте порозбивали ті столи, крісла, лавки — все би-сте поламали і нічого не лишили. А грошей би-сте не дали за горівку ні копійки. А прийдете відти, я вам ще горівки дам, але так зробіть, як я вам сказав.
Посідали вони на коні та й поїхали: допиталися, яка корчма, хто продає. Вона дивиться — їдуть жовнєри. Приїхали, коні лишили надворі та й входять.
— Давай горівки.
Вона дає. Посідали, пили, пили — кілько хотіли, тілько пили, та кивнув оден на другого, щоби все руйнувати, розбивати. Добре попилися, порозбивали столи, крісла, лавки, бочки з горівкою — геть усе. А за то, що випили, ніц не дають їй, ні одної копійки. Не дають, бо мають такий приказ. Сіли на коні та й поїхали.
Вона плаче, нема нічого і грошей нема. І нема горівки, і нема що робити; так вона плаче, що аж очі їй запухли.
А чоловік її, син королівський, не пилується живо до неї йти — він собі дома сидить, — таку їй покуту дає за те, що вона так давала догану людям. Най вона добре наплачеться. Дає їй покуту за тих, що до неї свататися ходили. Думає він: «Чекай, я тебе навчу».
Вона плаче, а його нема, а його нема оден день, нема другий день. На третій день приходить. Зібрався знов, як старець, обмазався і зробився такий, як був. Приходить, а жінка так плаче, що вже й на очі не видить. Він питає:
— Жінко, що з тобою є, що в тебе так очі запухли?
— Ой, — каже, — дивися. Я сиділа та й горівку продавала. Приїхали на конях якісь жовнєри та й пили горівки, кілько хотіли; понапивалися і все тут побили, все, що було. Сіли на коні та й поїхали. І нічогісінько цілого тут не лишилося. Аби хоч одну копійку дали, то ні. Ти пішов, а я що мала робити?
— Жінко, — каже, — я ходив грошей добути. Та й маю хліба трохи в торбині — на тобі. Ти знаєш що, жінко? Ти не вмієш продавати. Якби ти вміла продавати, то так би не було, але ти не вмієш, збирайся та йдем відци геть.
Зібрали вони своє дрантя та й ідуть далі. Ідуть, ідуть, а він каже:
— Знаєш що, жінко? Я найму хату, привезу зо дві-три фірі горняток файних, мисок, макітер, полумисків — всього такого делікатного. Складемо то на оборі файно, за рядом, і ти будеш продавати. Це вже не горівка, це вже начиння. Будем продавати і будем складати докупи гроші. Ти торгуй, а я піду на села та буду щось випрошувати, бо зима буде, треба якось жити. Та й морози будуть.
— Гай, добре, я буду торгувати.
Наймив він знов у другім селі хату та привіз до неї три фірі того начиння. Файно то поздоймали з воза, поскладали вздовж на оборі.
— Видиш, ми то склали так, аби люде виділи, яке то делікатне, аби йшли купувати. Та й будем складати гроші на зиму.
Та й сказав він їй, би ховала гроші добре.
— ...А я йду помежи люде щось випрошувати. Випрошу трохи грошей, та й будемо більше мати.
— Ну та й добре.
Він пішов, а вона лишилася продавати. Прийшов він додому, файно вмився, вбрався, поснідав та й пообідав по-королівськи. Знов прикликав тих своїх прислужників і каже їм:
— Хлопці, збирайтеся, сідайте на коні і поїдете до того й того села. Я там наймив хату, навіз усілякого добірного начиння та й поскладав на оборі, би жінка продавала. А ви по тім усім би поїхали кіньми, так, щоби все побилося. Аби так туди й відци, туди й відци проїхали по тім усім кіньми, щоби не лишилося нічого цілого. Ні одної мисчини, ні горнятка — нічого. Аби ви то все потолочили кіньми на черепки дрібні. А як приїдете, я вам могорич файний дам.
Хлопці сказали: «Добре», зібралися, сіли на коні й поїхали. Приїхали до тої хати, а на оборі всіляке стоїть: мисчини, макітри, горнятка, банячки, збаночки. І все добірне таке.
Вона дивиться — їдуть жовнєри. Пізнала: це ті самі, що горівку пили, не заплатили та й усе побили. Точно ті самі їдуть дорогою, повертають до неї на обору — та й пішли кіньми по тому начинню. Туди-відти, туди-відти — чисто все потолочили на дрібненькі черепочки.
Ні одної посудини не лишилося цілої. Все пом’яли, повернули кіньми і поїхали.
Вона сіла та й плаче. Грошей ніяких нема. Ніхто нічого не купив, ті прийшли і все помісили. А жовнєри приїхали додому і розповідають йому все.
— ...Файно ми потолочили.
— Добре є.
А він знов побув два-три дни дома — хай добре наплачеться жінка. На третій чи четвертий день збирається в дрантя і знов йде до неї. Взяв хліба, дрібненько його покроїв і поніс для неї («гріночок напросив у селі»). Приходить — жінка плаче, очі червоні, вже не годна й говорити.
— Жінко, що з тобою? Ти чого так плачеш?
— Дивися, що вони зробили. Ти казав, би я продавала. Я сиділа коло того і чекала, що хтось прийде купити, над’їхали ті самі жовнєри, що не заплатили за горівку, і все побили. Та й зразу таки пішли кіньми по тім начинню: все побили, потолочили, ні одного цілого не лишили. І не маю ні копійки, нічого не маю. То як, — каже, — не плакати.
А він їй:
— Що я зроблю? Жінко, жінко, ти не вмієш продавати. Уміла би продавати, було би інакше. Гай, збирайся, ходім далі. Будемо щось випрошувати в людей. По грінці хліба та по копійці.
Узяв він її за руку і йдуть далі. Ідуть, ідуть та й приходять уже до столиці його держави, приходять до його дому. А там, у него дома, вже лагодяться на весілля. Привів він її до себе додому та й каже:
— В цім дворі лагодяться на якусь оказію, на якусь забаву. Не знаю, що то в них, день народження чи що. Але тут, — каже, — треба робітницю. Я тут згоджуся за конюха, буду в стайні, а ти будеш коло кухарок. Знаєш, ти не будеш якусь добірну роботу робити, бо ти така дрантива, змарніла, нефайна, ти стілько плакала. Але будеш під кухарчиною рукою — дров унесеш, хату підметеш, миску обмиєш. Я зараз найму тебе тут на службу, у цім дворі. Поможеш кухаркам, нім та оказія буде. Та й до якогось часу будем тут служити обоє. Та й підемо далі. Вона знов каже:
— Та най буде.
А він уже давно договорився з своїми кухарками, сказав їм усе, як то має бути, сказав, аби її приймили до кухні помагати. Припровадив її до кухні та й каже:
— Ця жінка вам допоможе, що зможе, вона не буде добірну роботу робити, але хоч що-небудь най робить.
Питають її кухарки:
— Дрова будеш носити? Вона каже:
— Буду.
— А будеш хату замітати?
— Буду.
Голодна вона, дрантива. То вже не та, що пішла від царя, від тата свого.
— Гай добре, будеш з нами, — сказала їй старша кухарка. А він:
— Дивіться, би-сте давали їй їсти. Як там вона буде робити, буде видно, але їсти би ви їй давали, аби вона голодна не була. Бо вона, — каже, — збідована довгою дорогою та й зголодніла.
— Добре, та будем давати.
— А я, — каже, — йду до стайни. Наймився за конюха — буду коло коней.
Пішов він собі до покоїв, файно вмився, зібрався. Та й звичайно, він — пан, королівський син і князь; ходить сюди-туди по палатах. А вона його не пізнає, бо він файно вбрався, такий пан делікатний, що ну. Вона й гадки не має, що то чоловік її.
Вона то дрова несе кухаркам до кухни, то замете хату, то внесе путню води, то миску помиє — що їй скажуть, то вона робить. В царя нічого не робила, бо була царська дочка і одиначка, а тепер робить, бо дуже збідована й зголоднена, — тепер мусить робити.
Пройшло, може, тиждень, може, два, нім підрихтували то все до забави. Вже все готове, вже ниньки має бути забава, вже прийшли й музики — весілля! А він намовив кухарок, вони вже з ним мали бесіду. Сказав їм: як прийдуть музиканти, аби вони її відправляли додому. Бо вона така нагла, дрантива.
От уже й музики прийшли, буде весілля. Де вона ся подіє тутка, межи панством, межи такими людьми? Вже багато людей посходилося.
— А тебе ми, — кажуть, — де подієм? Збирайся. Як прийдуть музики, підеш додому.
А королівський син відкликав старшу кухарку і сказав їй:
— Аби-сте дали їй зо дві торбині через плечі і аби-сте в торбини їй напхали і тістечок, і хліба, і горівки чи пива — всього. І би-сте випроважали її з тими торбинами додому.
— Добре, — каже кухарка.
Вже прийшли музики, сходяться гості. І кухарки кажуть:
— Гей-ко ти, збирайся, наймичко, йди додому.
— Так, та треба йти, — каже вона.
— Ми би тебе не гонили, але то весілля, де ти ся подієш?
— Ну та, — каже, — буду йти додому.
Набиває торбини, одну через плечі сюди, другу через плечі в другий бік. Файні торбини їй дали, і в ті торбини, як сказав королівський син, напхали повно всього, що там на весілля наготовлено було. Що там не було що понапихати в торбини? Напхали їй та й кажуть:
— Гай, тепер уже йди собі з богом, куди очі ведуть, а ноги несуть. Бо в нас уже зачинається весілля.
Вона йде з тими торбами, а тут музики заграли, бо так намовлені були — такої файної заграли, такий танець делікатний. А цей королівський син підходить до неї і кличе її в танець. Закликав її в танець, а музики зачали так живенько грати. Музика з перебоями грає, а він нею так крутить, так крутить. А з торбин усе вилітає: і тістечка, і горівка, і пиво — все, що там було. А музика чимраз дужче грає, він нею вже так крутить, що вона землі не доступає. А з торбин усе вискакує на підлогу.
І так він з нею танцював, доки з торбин не повисипалося все. Та й тоді кивнув на музику, і музика стала. А він узяв її за руку, поцілував та й каже:
— О, аби-с знала, жінко, аби-с аж теперка знала, що ти є королівська невістка.
А там уже стояли ті, що мали збирати до шлюбу.
— ...Гай, — каже, — нате вам її і збирайте до шлюбу.
Та й передав їм на руки. А то були всі підходящі люди — взяли її до покоїв і файно зібрали на молоду. А вона була дуже файна дівчина, і старі король з королевою її хотіли. Але він дав їй таку кару за те, що вона кожному давала догану, як приходили її сватати.
Посходилися всі гості, і знову заграли музики. Він взяв її до танцю як свою наречену, та й пішли до шлюбу, а відтак сіли на обід за столи. Та це вже було в них друге весілля, бо перше було в царя, як він був перебраний на жебрака.
Були на тім весіллю її тато й мама, і були вони дуже втішені.