Рятівник-змій
Українська народна казка Полтавщини
Їхав якось чоловік у ліс по дрова, аж бачить, біля лісу горить болото. А посеред болота стоїть змія і нікуди їй лізти.
Виламав чоловік велику палку і врятував змію, яка мовила до нього людським голосом:
— Ходім тепер в моє царство, щоб мій батько тебе нагородив. Коли він
пропонуватиме тобі золото, діаманти, то ти нічого не бери, а попроси, щоб він тебе навчив мови всіх звірів.
Послухав чоловік змію і зробив так, як вона йому порадила. Прийшов він додому і побачив, що розуміє мову звірів. Йому дуже хотілось про це розповісти дружині, але тут він згадав заборону царя змій: «Нікому не розповідай своєї таємниці, бо тільки ти про це розкажеш, то одразу ж помреш».
Збираючись у гості, чоловік сів на коня, а його жінка на кобилу. Кобила як заірже, та й каже до коня:
— Тобі добре, ти чоловіка везеш, то тобі легше, а я бабу, то мені дуже важко, вона така товста.
Чоловік як засміється, а жінка запитує:
— Ти чого смієшся?
— Я не можу тобі цього сказати, — каже чоловік.
— Чого? — дивується жінка.
— Бо як тільки скажу, то одразу ж помру.
Жінка цілий день терпіла, а далі й каже:
— Чоловіче, помирай, але розкажи мені, чого це ти зранку сміявся.
І як напосілась вона на чоловіка, як причепилась до нього, то мусив чоловік погодитись з нею:
— Готуйся, — каже жінці, — до похорон, бо буду я вмирати.
Сам вийшов на подвір’я попрощатися з білим світом. І чує як півень гомонить:
— Який же в мене дурний хазяїн. У мене жінок сім та ладу даю всім, а у нього одна, та ладу нема.
Чоловік зрадів, пішов до жінки і сказав.
— Нічого я тобі не скажу, бо вмирати я ще не спішу.
І жив чоловік з жінкою ще довго і щасливо, але вже від того часу був обачнішим і не видавав свого дару жодним натяком.