Українські народні казки

Сафат

Українська народна казка Бойківщини

Мав батько трьох синів. Два були героїчні і добре ся вчили. І дуже батько любив їх та й був ними задоволений. А того третього любив, як рідну дитину, але тоти два брати його ненавиділи. Він хотів, аби й вони його любили, але увидів, що з того не буде нічого. А браттям так виглядало, що він якийсь ніякий. Тим двом браттям було встидно, що він горнувся до бога, молився. Вони вважали себе героями і того не признавали, через то його й не любили.

Вже вони повиучувалися і думають, чим би зайнятися. Дивляться, а то поприбирані афіші до кожного стовпа, що в царя чародії украли три доньки. Хто би тоти доньки віднайшов, він дає тому все царство. Все би цар переписав на него, якби такий трафився. Вони то прочитали, приходять додому й говорять батькови:

— Тату, ви чули таке й таке?

— Ні, не чув.

— Велика сумність по світі впала. Цар уповів, що коли б хто трафився такий і їх би найшов, цар дар би йому все царство. Тоти чародії зачарували царське подвір’я і викрали царевих доньок.

— Ха, діти, а як їх найти?

А той третій син слухає. Він упорався коло худоби та й лежав собі на печі. Але він слухав ту розмову.

— ...діти дорогі, де ж ви годні таке відшукати?

— Тату, люди все можуть зробити, і ми зробимо.

— То збирайтеся і йдіть. Але щоби з того зле не було.

— Люди йдуть і шукають. Треба й нам зголоситися до того. Збираються вони і йдуть. А той злазить з печі і за ними. Збирається.

А батько питає:

— Де ти, Сафате, збираєшся?

— Ай, десь іду. Що буду дома сидіти?

— Ти дивися, Сафатку, худобу треба ввечір упорати.

— Не бійтеся, тату, я прийду, худоба не пропаде, не знаю, коли прийду, але прийду.

— Іди, Сафатку, але би-с прийшов.

Брати вибралися з села і йдуть прямою дорогою. А він іде за ними, але так, аби вони його не помітили й не пізнали. Вони йдуть та й озираються, чи не йде хто тою дорогою, бо лише вони два хочуть відшукати тих доньок й замельдуватися, що вони найшли. Пообзиралися, і один до другого говорить:

— Онде якийсь іде за нами.

А старший придивився та й каже:

— Слухай, чи це не брат наш?

— А він що, дурний, щоб за нами йти? Як піде за нами, ми його вб’ємо.

— Убивати недобре. Але нащо нам ганьбу через него мати?

Пішли вони й пішли, а він їх міг догонити, але не доганяв.

Трафився поворот, він пішов боком і перегонив їх. Йде далі. Дивиться, а там кузня. З кузні куриться і щось там дзвонить. Повертає він до кузні, а там старший чоловік кує.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки богу. Сідай, Сафате. Він здивувався та й питає:

— Як ти знаєш, що я Сафат звуся?

А коваль так весело на него подивився:

— Не переживай, Сафате. Де ти справився, там тобі бог поможе, ти з богом ідеш. Все тобі поможе бог. На тобі карти, на тобі рукавички

і йди. Ти надиблеш одного, другого й третього, аби-с усе під міст сідав. Перший буде чародій з трьома головами — ти його побореш. Другий із шістьма головами — побореш. А найстарший буде з дев’ятьма головами — тобі з ним буде трудно. Тебе догонять твої брати. Як будеш іти третій раз під той міст, аби ти лишив братів на варті. Аби дав їм тоти карти, аби вони не заснули та грали в карти. Дай їм тоти рукавички і скажеш, аби тоти рукавички повісили на сучок. Як з тих рукавичок буде кров капати, аби вони знали, що ти змучився, що їм треба йти до тебе і помогти. Аби ти їм це сказав, як будеш іти поборювати третього чародія, то браття прийдуть тобі на поміч. А як уже будеш іти відти, Сафате, аби не забув повернути до мене — і я тобі щось скажу.

І ще той дід сказав, що йому буде тяжко йти, але би він не боявся, бо йому бог поможе. Іде він, і за декотрий час доганяють його браття. Каже він їм:

— Хлопці, видите, ви йшли передні, а тепер я передній. Видите, ви від мене не втекли. Будемо разом.

Там більше не було нікого, а браття вже давно порадилися: «В разі чого ми його закаменуємо, а поки що най буде з нами. Коби вже що з того було». Та й кажуть вони йому:

— Будемо разом.

Чує Сафат, що йому вже тяжче стало, але не боїться. Він не забув, що йому дід казав. Ідуть вони далі. Увидів він недалеко міст. Каже браттям:

— Лишіться, хлопці, тут і скрийтеся. Як буде їхати на кони такий, як колись Ілия їхав, аби ви не указувалися.

Пішов він під той міст, дивиться — ая, їде той з трьома головами. Кінь дійшов до моста, а він під мостом, Сафат. Кінь став та ірже. А той на кони каже:

— Що тобі, коню, трава не зелена чи вода не студена?

— І трава зелена, і вода студена, але Сафат чекає нас з мечем, — так кінь говорить словами до него.

— Вилізай відти! — крикнув чародій.

А той коваль, що дав йому рукавички, карти й шаблю, був святий Петро. І сказав йому тоді святий Петро: «Аби-с ти до мене повернув і цю шаблю мені віддав. І рукавички й карти».

Як вийшов він з-під мосту, як позвихався тою шаблею, то того чародія скоро впорав. І йде далі. Дивиться, а там високий файний дім, а коло него якісь сади. Вже той дім мохом поріс. Він не може зрозуміти, що то таке, і йде до тої хати. А то була хата чародія з трьома головами, що його вже Сафат убив.

Входить він до тої хати, а там жінка того чародія, одна з викрадених царевих точок. Бо ті три чародії вкрали дівок царя і поділилися ними. Той з трьома головами взяв наймолодшу, чародій з шістьма головами — середущу, а чародій з дев’ятьма головами — найстаршу.

Він заходить, а вона видивилась на него, бо вже роки вона там, а ще чоловіка не виділа. Вже звикла вона до того життя і вже сире м’ясо їсть. Каже вона:

— Як ти сюди, чоловічку, попав? Хто сюди прийшов, то відци не вийшов.

— Не переживай нічо’. Твого чоловіка вже нема.

— Йой, як нема?

— А твій чоловік з трьома головами?

— Так, мій чоловік з трьома головами. Каже Сафат:

— Він уже звойований. Вона втішилася та й каже:

— Йой, я уже на воли!

З тої втіхи вона обняла Сафата. А як була вона жінкою чародія, то ні на кого й подивитися не мала права. Та й не було нікого. Каже вона:

— Я вже від тебе ніде не йду. Але у мене є ще сестра.

— А де вона?

— Далі. Її чоловік з шістьма головами.

— Я піду до неї, а ти лишайся туй. Тут приходять і браття його.

— Лишайся туй з браттями, а я йду туди.

Приходить він туди — таке саме, недалеко міст. Він сховався під той міст. Тут їде чародій, гей здалека, аж земля дрижить. Під’їхав д’мостови, а кінь сильно заіржав, ступив на міст, здригнувся і став.

— Трава тобі не зелена чи вода не студена? — крикнув чародій.

— Мені й трава зелена, і вода студена. Але Сафат чекає на нас з мечем під мостом.

— Ану дивися, що тут за герой узявся, що кінь не проїжджає!

А той вискакує та як зачав звихатися, то звоював і того. Змучився трохи, але звоював. І недалеко було до чародійової хати. Іде він т’хаті. А хата така, як та перша, поросла мохами. Але будинок величезний. Заходить, а там жінка. І дуже напудилася вона.

— Де ти ся взяв, чоловіче? Хто сюди зайшов, то ще не вийшов.

— Не переживай. Твого чоловіка з шістьма головами я звоював. А сестри одна за другу не знають від того часу, як розійшлися. І не знають вони, хто де жиє. Їм не позволено було одній до другої приходити. Вона й каже:

— Ох, я від тебе ніде не відступлю, буду з тобою. Але в мене є ще одна сестра.

— А де вона, твоя сестра?

— Моя сестра там, у тім домі.

Він заходить до того дому, жінка подивилася на него, і зібрав її страх. Каже вона:

— Де ти, чоловіче, взявся? Хто сюди зайшов, то відци не вийшов. Її зібрав страх, що й вона вже жити не буде. А він каже:

— Не бійся нічо’. Який знак твій чоловік має, коли приходить додому? Вона йому:

— Він кидає барана в комин, аби я варила. А він знає, коли, і приходить їсти.

— Не бійся, я так зроблю, що він уже більше не прийде. Вона дуже втішилася, вчепилася до него і сказала:

— В мене туй є ще дві сестри. Він говорить:

— Не переживай нічо’, сестри твої вже на воли. І ти на воли будеш, я звоюю твого чоловіка-чародія.

Коли чують вони, земля дрижить і ліс шумить. Прилетів дев’ятиголовий чародій, зліз з коня, вилетів на хату і кинув у комин убитого барана. Сів на коня й поїхав. Сафат каже жінці:

— Я йду битися з чародійом. Ти чекай на мене, я за тобою прийду. І пішов він скоро під третій міст. Сів під мостом і чекає. Їде змій, і здалеку чути, як земля дрижить. Під’їхав до мосту, кінь сильно заіржав, ступив на міст, підскочив, потелепав мостом, а міст не гойдається. Кінь задрижав і став. Чародій говорить:

— Чого, коню, не йдеш? Трава тобі не зелена чи вода не студена? А кінь говорить йому людським голосом:

— Мені й трава зелена, і вода студена. Але Сафат чекає на нас з мечем під мостом.

— Сафате, — крикнув змій, — вилізай відти!

Вийшов Сафат з-під мосту, і зачали вони битися. Але цего змія побороти було дуже тяжко. Сафат рубає змійови голови, кров тече потоками, а відрубані голови підскакують і назад приростають на своїх місцях. Він зрубує, а голови приростають. І почав Сафат знемагати.

А браття його сидять собі в тій хаті і грають у карти. З рукавичок капає кров, а браття на то не дивляться. Кров уже не тече, а ллється з тих рукавичок і розливається по всій хаті, а вони того не бачать. Але нарешті почули вони, щось плещеться. Подивилися — а то повна хата крови.

— Йой, уже наш брат гине! — крикнули вони і побігли до мосту. Прибігають, а брат стоїть по коліна в крови і рубає змійови голови.

А вони підскакують і приростають знов.

— Беріть ці голови і відносьте набік! — крикнув Сафат.

Сафат рубав, а вони відносили голови, і вони вже не приростали. І переміг Сафат дев’ятиголового змія. Пішов Сафат до тої найстаршої сестри та й каже:

— Збирайся і ходи зо мною.

Вона зібралася, і пішли вони обоє д’її сестрам. Обнялися всі три, і такі були раді, та як би на світ народилися, бо вони не знали одна за одну. А тоді пішли д’його браттям. І пішли всі разом додому.

Ідуть, побачили кузню. А Сафат нагадав, що забув рукавички.

Каже:

— Браття, я вже пропав!

Він думав, що вони за ним переживають. А вони кажуть:

— Чого?

— Бо я забув рукавички й мушу вертатися, аби їх узяв. Чекайте мене тут.

І він пішов по рукавички. Прийшов д’тим дворам, а там ходять три баби. То були матері тих чародіїв, що їх звоював Сафат. Він дістав страх, подумав: «Господи, переміни мене в щось». І так ся стало — він став файним котиком. Став нявкати й лестити, і вони ввиділи його. І говорять одна до другої:

— Де той котик ся взяв туй? Каже одна:

— Може, то Сафат? А друга:

— Який туй Сафат? То була сила. Як він наших синів звоював, то то сила. Де таке може бути, щоб то Сафат був?

І пішли вони з подвір’я далі. А він скочив і тоти рукавички взяв. Почав іти і вчув бесіду. Став і підслухався. Одна говорить, найстарша:

— Ми їх понищимо. Друга питає:

— Як понищимо? Найстарша каже:

— Я зроблюся файною керницею. Вони захотять води пити і погинуть.

А друга каже:

— А я у яблінь перекинуся. Зароджу файно, вони з’їдять яблук і погинуть.

— А я в хмару перекинуся. Я їх приляжу і вони все одно погинуть. Він то все вислухав і біжить д’своїм браттям. Сильно біжить їх догонити, аби вони не пішли направці і не напилися тої води. То була права дорога: він увидів їх, а вони — його. То ще було далеко. Він біг, кілько мав сили, аби їх догонив. І догонив, але був дуже змучений. Та й каже:

— Ходім далі.

Ідуть вони — керниця з золотим цямринням, золоте горнятко на золотім ланцюжку. Каже старший брат:

— Нап’ємся води. А Сафат їм:

— Чекайте, нап’юся я найперший.

Зачер і посяг у горнятко шаблею. А відти вийшла наверх кров. Він каже:

— То — найстаршого мама.

Пішли далі. Ідуть, дивляться, а то файна яблінь з порядними яблуками, що любо з’їсти. Другий брат каже:

— Отепер яблук з’їмо. Сафат їм:

— Чекайте, най я перший з’їм.

Вскуб він яблуко і розкроїв. А то вийшла кров. Каже Сафат:

— То середнього мама. Ходім далі.

Дивиться він — було ясно, стало хмарно. Говорить їм:

— Швидше, швидше ходім.

Вони йдуть швидше, швидше, а хмара зближується. Вони йдуть, як лиш можуть. Сафат попереду. А хмара чимраз ближче робиться.

Вже кузня недалеко, але й хмара близько. Вони до кузні. А двері вже відчинилися, дідо каже:

— Заходіть.

Вони зайшли, і дідо двері зразу запер. А хмара — під кузнею. Стала лизатися в двері. Так ся долизала, що видно вже язика. Дідо за кліщі, ймив бабу за язик — під кузнею зразу стало мокро. Та й вона вже не ввійшла в кузню, зникла. Дідо каже тим п’ятьом:

— Вийдіть. А ти, Сафате, лишися. Вони вийшли, а дідо Сафатови каже:

— Сафате, як будеш іти, будуть переходити тебе криві, сліпі, слабі. Аби-с нічо’ нікому не помагав і нікому руку не давав. І тобі бог поможе прийти додому.

Вони йдуть, а то так сталося, як дідо казав. Переходять його криві, слабі, сліпі і говорять:

— Сафате, ти не одного з біди вирятував, вирятуй і нас.

А він ішов і ні до кого не обзирався. І нікого уже не бачив, і за все забув. Аж тут вилазить з фоси дідо, наставився, і мало що осталося, щоб він на дорогу вийшов, та не може. Сафат порівнявся з ним, а він говорить:

— Сафате, ти не одному поміг. Поможи й мені, най я вийду на дорогу. Як тяжко мені в цій фосі.

Сафат забувся, подав руку, і рука до руки приліпилася, а дідо каже:

— Понищив ти моїх синів і забрав невісток. Тепер твоя одна голова піде за тих усіх.

І пішов Сафат за тим дідом. Ідуть вони, здибає їх Вітер.

— Сафате, я йду з тобою.

— Ходи. Здибає Мороз.

— Сафате, я йду з тобою.

— Ходи. Здибає Голод.

— Я йду з тобою, Сафате.

— Ходи. Здибає Місяць.

— Я йду з тобою, Сафате.

— Ходи.

Здибає його Сонце.

— І я йду з тобою, Сафате.

— Ходи.

Іде Сафат, дивиться — недалеко великі будинки. Такі мохом порослі, але дуже великі. А то того діда, заклятого чародія, двори. Там хтось ходить. Дідо пішов, а Сафатови сказав:

— Зажди туй.

Відправив дідо по воду служницю і вернувся. Тоді дає відро Сафатови та й відправляє по воду. І каже:

— Як ти швидше винесеш води від служниці, то будеш жити, а як служниця швидше, то гинеш.

Показав він йому керницю, і Сафат пішов. Приходить, а служниця вже води зачерла й пішла. Він зачер і каже:

— Боже, допоможи! Повій, Вітре!

І повіяв Вітер, і заніс служницю десь там у фосу. Приносить Сафат воду швидше від служниці. Дідо задумався: «Сафат остався живий. Що зробити?» І говорить своїм слугам:

— Натопіть у печи і киньте туди Сафата. Натопили слуги в печи, привели Сафата й кажуть:

— Лізь у піч.

Він протягає руку — вони кажуть, що не так. Він протягає ногу — знову кажуть, що не так. Взяли бляху:

— Сідай.

Він подумав тоді: «Допоможи, Боже. Потисни, Морозе». Вони його кинули в напалену піч і пішли, а Мороз потиснув, і його в тій печи дриж узяла. Вони доложили чародійови, що кинули Сафата в піч. Аби прийшов подивитися, як хоче. Він пішов, подивився, а Сафат говорить:

— У вас нема чим запалити, аби я туй не мерз?

Чародій став і сильно задумався. Певно, вони не напалили. Викликав їх і сказав:

— Ви не напалили. Вони йому:

— Подивіться, ми всі тоти дрова спалили. Стілько спалили, як все палимо.

(Там, видко, не один чоловік пропав). Чародій їм повірив. Увидів, що Сафат лишився живий, і сказав забити на вечір вола та дати Сафатови, би його до рання з’їв. Бо як не з’їсть, то живий не буде. Вони так і робили. Та й кажуть Сафатови:

— Як не з’їш, то живий завтра не будеш.

Він подумав: «Господи, допоможи. Потисни, Голоде». Як Голод потис, Сафат до рання вола з’їв. Чародій уже йде сам дивитися і веде за собою слугів, аби Сафата підобрали. Бо він уже надійний, що Сафат вола не з’їв. Приходить, а Сафат говорить:

— Ви не можете одного чоловіка погодувати, аби не був голоден. Чародій розізлився і каже своїм слугам:

— Розтопіть у бочці смоли, щоби була рідка.

Слуги доложили, що смолу розтопили, і чародій іде з Сафатом д’бочці. Та й каже:

— Лізь, Сафате, подивися, що там у бочці, й доложи мені. Думає, що Сафат буде дивитися, а він його турне, і Сафат пропаде в смолі. Сафат лізе в бочку руками. Чародій каже ззаду, що не так. Лізе колінами — знов каже, що не так. А Сафат йому:

— Покажіть мені, як. А чародій говорить:

— Роби так, як я тобі кажу. Лізь.

А Сафат знов:

— Як?

Чародій лізе горі драбиною, аби Сафатови показати, як він має лізти. А Сафат ззаду турнув, і чародій у смолі пропав. Та й Сафат:

— Засвіти, Місяцю!

(Бо то ще темно було). Місяць засвітив, і побуло ще трохи ночі.

— Загрій, Сонце!

Сонце загріло, і тоти закляті двори пішли в повітря. Сафат вийшов на волю і йде додому.

А його браття пішли з царевими доньками до царя. Цар пізнав дочок ще здалеку, і дочки прийшли д’нему як ід’батькови. Всі втішилися і стали обніматися й цілуватися.

А як ішли Сафатові браття з царевими дочками до царського двору, то сказали їм, аби вони говорили, що не Сафат їх вирятував з біди, а вони, Сафатові браття. І цареві дочки на то погодилися.

А Сафат пішов додому, перебрався і йде до царя на весілля, бо цар просив усіх людей прийти. А хто до царя на весілля приходив, мусив зареєструватися. Зареєструвався і Сафат.

Наймолодша царева дочка цілий час ходила засмучена, але вона боялася розкривати правду. Ходила сумна поміж народ і плакала. Питає її батько:

— Чого ти плачеш? А донька каже:

— Вони виходять заміж, а я — ні.

Але хоть і сумна вона, а ходить поміж народом і дивиться. Приходить Сафат, і вона його пізнає. Прийшла т’Сафатови і обняла його. Люди подивилися і пішли сказали цареви, аби прийшов подивитися, що то таке є. Цар вийшов, подивився. А вона каже:

— Татку, цей чоловік нас визволив, Сафат.

Цар забирає Сафата в кімнату і викликає старших дочок. А вони говорять, усі три:

— Нас визволив цей чоловік, Сафат, а не тоти старші.

Браття Сафатові дізналися про тото і зі стиду втекли, та й по нинішній день не знати, де вони ся діли. А цар гостить гостей свіжо і наново на весіллі молодшої доньки. Просить увесь народ, який зібравсь там, щоб ішов на гостину. І я туди попав гостем і злакомився на стаканчик золотий, аби я його дістав у руки! Мене зловили, забрали, кинули на тарандак, а ви кажіть, що так або не так.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
18 жовтня 1994 року
Оповідач: Петриній Лодомир Васильович (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.