Українські народні казки

Своєї долі й конем не об’їдеш

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Прийшов служивий на ярмарок. Ходить, роздивляється. Раптом бачить, дідусь сидить. Борода біла, довга, на чолі зморшки глибокі. Біля нього квіти стоять. Бере їх дід по дві складає. Питає служивий:

— Що ви, діду, робите?

— Долі людські парую, — відповів старий.

— А чому ж так? Чому одна квітка красива, розкішна, а інша — зів’яла, майже засохла?

А дід відповідає:

— А подивись, он пара пішла: жінка красива, чоловік і ростом невеликий, і рудий, та ще й у ластовинні. Он ще одна пара. Там навпаки. Чоловік сильний та красивий, жінка — зовсім непомітна.

— Так це ти долі людські передбачаєш! — скрикнув солдат. — Скажи ж і мені, де моя доля?

— Добре, — погодився дід. — Скоро ти проїжджатимеш одне село, там і зустрінеш свою долю. Біля крайньої хати.

Пройшов час. Почала забуватись солдату ярмаркова пригода. Одного разу проїжджав полк селом. Захотілось солдату води напитись. Під’їхав до крайньої хати, кричить:

— Агов, господарю! Дай води напитися!

Виходить дівчина. Руда, худорлява, ще й наріст якийсь на шиї. Думає солдат: «Так ось моя доля. Ні! Не буде цього!»

Попросився переночувати. Пустили його господарі. Полягали спати. Дівчина у світлиці спала, а солдат — в кімнаті з господарями. Коли всі поснули, прокрався він до світлиці, вийняв шаблю і щосили рубонув по білій шиї.

Вискочив солдат, відв’язав коня, сів на нього та й помчав швидше вітру. Мчить та й думає: « Ну що, діду, не вийшло по-твоєму?»

Пройшло декілька років. Знову вирушили солдати в похід. Проїжджають селом. Бачить, дівчина біля криниці стоїть. У сорочці вишитій, з довгою косою, волосся на сонці золотом відливає, очі голубі, вуста, мав корали.

Завмерло солдатське серце, відчуває, що покорила його дівчина. Питає служивий:

— Як тебе звати, красуне?

— Василиною, — відповідає та.

— Дай води напитися.

Простягла дівчина кварту. Стоїть, посміхається, а на білій шиї перламутри грають. Замилувався солдат. Раптом бачить, на шиї у дівчини шрам.

— А що це? — питає.

— О! Це давня історія, — відповіла. — Колись нашим селом полк солдатський проїжджав. Попросився один солдат переночувати. А вночі, коли я спала, рубонув шаблею мене. Наросту на шиї не стало, залишився один рубець.

Зрозумів служивий, що ця дівчина і є його долею. Згадав солдат старого, сивого діда. Зняв шапку, вдарив нею об земля і вигукнув:

— Своєї долі і конем не об’їдеш!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Волокита Тетяна Євменівна, Дніпропетровська область, Новомосковський район, Кулебівка
104 (7255). Своєї долі й конем не об’їдеш. СУС — , багато варіантів. Записала Сачко Анастасія 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.