Сейзам, відкрийся
Українська народна казка Закарпаття

Був єден бідняк, мав п’ять дітей. Бідний був, такий бідний, що не мав нич їсти. Він говорить:

— Жоно, я возьму мішок та йду в ліс. Може би-м, найшов які гриби. Так і зробив. Пішов у ліс та й ходить. Далеко зайшов, а там велика скала стояла. Така скала груба, як хижа. І почув він якийсь розговор. Він сховався й слухає. Гримить щось. Він позирає, а там дванадцять людей на конях їдуть. Приїхали, єден зліз із коня та прийшов ід’тій скалі. І говорить:

— Сейзам, відкрийся!

Сейзам ся відкрив, і той від усіх єдинадцяти взяв міхи. Бо вони по всіх панах ходили крадучи. Золото глядали. Забрав він тоти міхи, поносив у ту скалу та повисипав тамто золото. І сказав товаришам:

— Пішли назад.

Як вони відійшли, той чоловік з міхом присунувся д’тій скалі. І вигукнув:

— Сейзам, відкрийся!

Сейзам відкрився, він зайшов та й гроші в мішок. Набрав грошей і додому. Приніс додому гроші та загнав хлопця до свого брата.

— Іди до стрика й принеси гелетя-четверток.

Хлопець побіг і виніс той четверток. Той поміряв гроші та хлопцеви дав назад.

А стрико гелетя із долу смолою помастив, жеби ся їмило, що будуть міряти. Там ся приліпили гроші, і стрико увидів, же то він гроші міряв. Та й стрико скоро вийшов ід’братови свому та говорить

— Відки ти маєш гроші, що ти четвертком міряєш? Говорить йому брат:

— Та ти дуже не гойкай, бо то треба тихо робити, не гойкати. Брате, — говорить, — іди там і там, на тото місце. Там є велика скала, гей хижа. Прийдеш ід’тій скалі й загойкаєш: «Сейзам, відкрийся!»

Пішов багатий брат, загойкав до скали:

— Сейзам, відкрийся!

Сейзам відкрився, і він у сейзам заліз. І начав вибирати собі щось із золота. Так, що довго там був. Набрав собі повний мішок, що ледве притяг ід’дверям. Та й у тім моменті, як він прийшов ід’дверям, сейзам ся закрив. Як ся сейзам закрив, він із страху забув, як сказати, жеби сейзам відкрився. Думав, думав і не міг надумати.

Прийшли живани й відкрили. А той з міхом там стоїть. Говорить йому старший злодій:

— Попав-ись ся, ґаздику.

Вони його там їмили, витягли відтам і розрубали. Голову та руки повідтинали. І тоти куски поприбивали на скалу. І написали: «Хто ту прийде, на то місце, тою самою смертю загине, що той загинув».

А жінка його вибігла до того брата бідного та говорить:

— Мого чоловіка нема. Іди, чоловіче, глядай ми чоловіка, де-сь го спровадив.

Пішов бідняк у пряму путь до тої скали. Позирає на ту скалу, а його брат на скалі порозпинатий. Він на скору руку їмився та того познімав відтам. Боявся, щоби його не поїмали тоти злодії, бо і його би розрубали. Забрав то в мішок, і на плечі, та додому. Приніс до його жони й каже:

— На тобі чоловіка.

Висипав то з мішка. Вона увиділа, же то лем куски, та зачала дуже йойкати. Він їй говорить:

— Не йойкай, не плач нич, бо біда буде, як хто вчує. Я тобі принесу грошей, кілько хочеш, і будеш мати за що жити, лем не плач.

Та й раз думає той бідняк, що з братом зробити. Та й додумався: «Іду я в кінець села, там є еден шустер». Прийшов він уночі до шустра. І шустрови говорить:

— Чи міг би ти, чоловіче, єдно діло зробити? Треба нам, — говорить, — чоловіка пошить. Заробиш файні гроші. Я тобі зав’яжу очі та відведу там, де треба чоловіка позшивати.

Відвів він його до братової жінки, увів шустра до хижі та розв’язав йому очі. І говорить:

— То треба зшити, аби трималося разом голова, руки й ноги. Він тото їмив та позшивав. І той дав йому за то файні гроші. Так, що шустер дуже задоволений був. Зав’язав він шустрови очі назад, і припровадив його сліпим домів. Та й говорить шустер біднякови:

— Ще ніде стілько не заробив, на такій роботі, ще-м не був.

А тоти злодії прийшли, попризиралися — того розп’ятого там не є. Тоді найстарший злодій каже:

— Ти підеш і будеш глядати. Кедь не найдеш, головою будеш менший. Голову тобі зітну.

Пішов рано єден злодій у село. Пішов та й ходить по селі, наслухається, чи хтось не говорить щось за того вбитого. Находився, находився не чув нич і вернувся назад у ліс.

Загнав старший другого злодія.

— Іди, — говорить, — ти глядай.

Той пішов темною ніччю та прийшов у село доста запізно. Вже ніде не світилося. Та й іде він селом аж у кінець, аж на границю. Прийшов на границю, а там у єдній хижі світиться. Він попризирався, а то шустер. Він надворі відорвав собі зап’яток чижма й зайшов до шустра до хиж. І говорить:

— Пане майстер, ви би мені чижем не поправили?

— Я на то сижу ту.

— А чого ви вночі робите?

— Бо не можу нич заробити. Бо то мала плата. Треба довго сидіти. Но та ззувайте чижем, ззувайте.

Той подав йому чижем, шустер забив пару клинчиків, і вже зап’яток прибитий. Говорить той злодій шустрови:

— А кілько варт за ту роботу?

— Та, — говорить, — варт пару копійок.

А злодій пожалів шустра й дав йому цілу п’ятку.

— Но, — говорить, — файно я заробив. Забив пару клинчиків, а дістав п’ятірку. Ох, кіби мені так заробляти, як я вчора ввечері заробив.

А злодій звідає:

— А що ви таке робили?

— А я, — говорить, — чоловіка розрубаного позшивав.

— А чи вказали би ви, де ви того чоловіка позшивали?

— А я, — говорить, — я не покажу, бо коли ня там вели, то ще в хижі мені очі зав’язали. А до хижі ввели та очі мені розв’язали.

— А кіби я вам очі зав’язав і вас вів селом приблизно?

— А може би, приблизно й надибав.

Той йому очі зав’язав і почав його селом вести. Та й веде його через ціле село. Вже виходить на кінець села. Шустер говорить:

— Стій. Десь ту буде. Точно ту.

Він відвів шустра назад додому. Вийняв злодій сто рублів і дав шустрови. А сам вернувся та пішов д’товаришам у ліс. А перед тим шустер му повів.

— Як іти д’горі, по лівій стороні та хижа.

Злодій перед відходом написав на тих воротах крейдою хрест. І то точно була та хата, де шустер позшивав чоловіка. Злодій пішов і розказав товаришам у лісі, що ту хату найшов. А тому другому, що не найшов, голову відтяли.

А бідняк рано встав і вийшов вон. Позирає — на його воротах хрест є. Увійшов він до хиж:

— Недовго ми жиєм. Ми, — говорить, — пропали.

А в нього було таке дівча, як ота наша Оксана. Схопилося воно й звідається:

— Що є, няню, що нас хтось має стратити?

— Йой, дитинко, на наших воротах хрест червений написаний. Дівча встало, побігло увиділо хрест, узяло крейду та пішло далі селом, хрести правлячи. І справило хрести єдним боком по хатах і другим боком. По всіх воротах.

Коли той сказав злодіям у лісі, що найшов, старший злодій говорить йому:

— А що за знак ти поклав?

— Червений хрест на воротах.

Но й прийшли вони всі, тоти живани, та й позирають: на єдних дверях хрест, на других, на третіх. Та кругом хрести єдним боком вулиці й другим. Той старший попризирався на то та говорить:

— То, видно, такий у них звичай — хрести ставити. Та ти, — каже, — що найшов?

Ходять вони по селі на конях. А брат брата ховати хоче. Та й каже жоні брата:

— Я тобі накуплю в желізнім склепі горщят, тарілок. Файного тобі накуплю. Ти будеш нести тото д’горі, а я брата везти д’долині, на цвинтар. А злодії будуть позирати, чи хтось не плаче за мертвим...

Сказав їй злодій, як вона має зробити. І вона йде д’горі, і увиділа, же везуть її ґазду, та й зайойкала. В тім моменті вона пустила то вшитко з рук і то всшитко показилося. А злодії прибігли д’бабі позирають, думають, що вона плаче за мертвим. А вона багато посуду побила, показилося все. Та й злодії пішли собі на своє місце.

Бідний брат багатого похоронив, і пройшов якийсь час, як то все перейшло. Він за живанами підсмотрив, коли вони пішли від тої скали. Як вони відійшли, він сейзам відкрив, той бідняк, набрав золота і приніс тій своїй невісті, тій удовиці. І говорить:

— На, невісто, ті гроші, і поки будеш жити, доста тобі буде на живо. Як маєш дяку, то ся віддавай.

А скільки років цю казку будуть читати, стільки я буду жити.