☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Серед диких звірів
Українська народна казка Покуття

Був у селі пан, мав одного сина. Був він графом, великим чоловіком. Сподобав син собі бідну дівчину і з нею оженився. Жили вони дуже добре, прожили два роки, і беруть його на війну. Він іде на війну і припоручає свою жінку такому-то й такому графу. А той пантрував, пантрував і нарешті хоче, щоб вона стала його жінкою, а свого чоловіка забула. Він каже, щоби вона пристала на це, а вона не хоче. Що він не каже, що їй не мінить, а вона не хоче.

І він посадив її у в’язницю, у такий льох, що там темно, нічого не видно. І їсти їй не давали, і вона там просиділа цілий місяць. І що він до неї не казав, а вона не говорить до него нічого. Тоді він сказав, що

її візьмуть на страту. Як не хоче вона в него у шовках ходити, то буде страчена. І пише він до її чоловіка, що вона любиться з іншими. А той пише відти: «Як вона така розпусниця, то її стратити». І як стратять її, то би лишили з неї очі. Би він знав, стратили її чи ні.

А за цей час вона в тій сирій пивниці народила хлопчика. Вона сама звалася Ґеровефа, а хлопчикови дала ім’я Едик. Вона не мала чим його уповити, то урвала собі на плечах сукенки та й дитину вповила. А плечі її були голі.

Нарешті він утворяє льох, і прийшли два заплачені кати, щоб її відвести в ліс і стратити. Взяли вони її і ведуть лісом. А вона в них ся просить, щоб вони її пустили.

— Як мій чоловік верне живий, то він вам великі гроші заплатить. І один погодився, а один не хоче. А той каже:

— Я тобі від себе заплатю великі гроші, лиш би ми її оба пустили живу.

— А відки ми очі візьмем? Він же казав очі принести. Не принесем очі, то, значить, ми її не вбили.

— Ти не журися очима, — сказав той.

А попри них ішов пес. Він чвахнув того пса, взяв з него очі, і вже очі є. І цес дав другому свої гроші, і вона перед ними присягнула, що з лісу ніколи не вийде, що її ніхто не буде видіти.

І вона пішла з дитиною в ліс і там жила. Шукає ягід, цего, того, щоби з дитиною прожити. А в лісі до неї серна приблудила. Вона боялася, але серна їй нічого не робила. Серна підняла ногу і показувала, би її доїти, бо молоко прибуває і їй важко ходити. І вона зачала доїти на землю, але шкода їй було того молока, бо вона би дитину напоїла. Вона видовбала з дерева миску і стала доїти в ту миску серну. А серна пішла і ще таку другу привела. І вже є дві серни. І вона вже мала доста молока і солодкого, і квасного.

Серна пообзирала, що вона не має раз у що вбратися. Жінка назбирала сухенької трави, сіна і почіпляла то пучечками на себе, щоб прикритися. А серна пішла, і не було її цілу добу. А жінка плакала і хлопчик плакав, що не буде відки молока взяти. А другої днини приходить серна і приносить їм велику шкіру з вовка. І мама зробила собі з тої шкіри сукенку, і вже має вона на зиму в що вбратися. А серна пішла і принесла таку шкіру ще й для хлопчика.

І жили вони в тому лісі довгі роки. І така та серна була розумна. Вона її пантрувала і все їй приносила. Серна привела вовка і показала, як жінка бідує. І вовк кивнув головою. Та пішов у село і приніс їй курку, а потому й баняк приніс. І вона варила юшку і давала всім звірям. І була там лисиця й інші звірі, було їх з семеро. І на зиму допомогли вони їй зробити добру буду, щоб холодний вітер не завіював.

А її чоловік прийшов з війни, і той показав йому ті псячі очі, сказав, що то з неї. Але люди доказували, що вона мала в тім льоху хлопчика. І все йому люди доказали. І сказали, що граф хотів з нею жити і через те її стратив. А чоловік, що вів її на страту, зголосився до него і розказав йому, що вона живе.

— Як добре заплатите, то я вам знайду її.

— Заплатю, що лиш захочеш, лиш мені знайди мою жінку.

Той наймає ще двох чоловік і йдуть у ліс шукати. Цілий тиждень їздили вони на конях по лісах і шукали. Нарешті на десятий день найшли в лісі хлопця. Він пішов шукати ягід, а як уздрів коней, то став тікати до печери. А ті вздріли, що бахур побіг, та й собі за ним, та й найшли ту печеру. Та й вона хлопчика живо сховала, а сама виходить. А її чоловік ззаду їхав і зразу її пізнав, хоть вона була в шкірах. І вона його тагже пізнала.

Він заговорив до неї, а вона боялася до него говорити, бо він написав, щоб її стратити. Але він їй розказав, що він того графа стратив, і їй не треба боятися. І вона пішла з ним. А хлопчик був собі видовбав ложку і цинівку з дерева, і він з собою то все позабирав. А серна так за ними затужила. Як вийшла та вздріла, що їх уже нема, то лягла і згинула.

Як вона прийшла до чоловіка в палати, то пожила там усього чотири роки. І померла, бо була дуже знищена тою пивницею і життям у лісі. А чоловік її пішов з хлопчиком до своїх родичів, а свій цілий маєток лишив тому чоловікови, що не стратив її і лишив живою.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 1 березня 1987 року Петращук Катерина Михайлівна (1922)