Українські народні казки

Син шевця

Українська народна казка Бойківщини

Жили собі в одному селі чоловік з жінкою. Прожили вони разом декілька років, і появився у них на світ хлопчик. Назвали вони його Івасиком. Але довго всі разом не жили. Прожили всього три роки, і раптово жінка захворіла і померла. Остався батько з трирічним сином. Тяжко їм було жити. Треба було й на господарстві робити, і прати, і їсти варити. Бідували вони оба.

Хлопчикови сповнилося сім років. Літом, перед навчальним роком, ходив по селі учитель. Зайшов до того ґазди й спитався його:

— Скільки років вашому хлопцеви? Він каже:

— Сім.

— Як має сім років, то ви мусите пускати його до школи. А він каже до учителя:

— Пане, я не пущу його, бо в мене жінки нема. Я все мушу сам робити. А по-друге, — каже, — я не маю за що зошита, не то що книжки купити. Не маю грошей. Бо я швець, — каже. — Принесе хтось чоботи полагодити та дасть якийсь грош, то маю, а не принесе — то нічого не маю.

А вчитель каже так:

— В мене є старе цур’я: черевики, чоботи подерті. Направите мені — я вам заплачу, і купите синови зошити й книжку.

Він так і зробив, післав свого хлопця Івасика, щоби приніс тото цур’я. Хлопчик приніс тото від учителя, швець усе направив, та й тоді хлопчик знов до вчителя відніс. Вчитель стільки заплатив ’му, що він Івасикови і вбрання купив, і черевики, і шапку, і зошити, і книжку. Тоді післав батько Івасика до школи в перший клас.

Івасик зачав ходити до школи і вчився найкраще в школі. Коли вчитель увидів, що він дуже гарно вчиться і файно закінчив перший клас, прийшов до шевця і зачав його просити:

— В тебе син такий розумний, і мені жаль, що він у тебе мучиться. Продай його мені. Йому буде в мене краще, як у тебе. А в мене своїх дітей немає, і мені буде здаватись, що то мій рідний син. А заплачу я за нього, скільки захочеш.

А швець йому відповів:

— Де можу я свою дитину продати? Як хочете взяти мого Івасика за свого рідного сина, то дайте, кілько можете.

Вчитель як тото вчув, сказав:

— В тебе хата старенька. Побудую тобі нову хату. І стайню тобі побудую, щоб ґаздою ти став. І поля дам два морґи, і кусок лісу. Щоб ти міг женитися та ґаздувати, як люде. А не шевцем бути і старе цур’я латати.

Швець дуже зрадів, у руки його вицілував. І каже:

— Я знаю, що він у вас не буде бідувати, буде ’му ліпше, як у мене. У вас буде він паном.

Як договорилися, так і сталося. Забрав вчитель шевцевого Івасика до себе, переписав його на своє ім’я і мав його за свого рідного сина. Івасик ходив у другий клас і ще краще вчився, як у першому. І куди ходив, то все своїм татом-учителем любувався і все цілував свою маму, вчителеву жінку. І вони теж йому раділи, бо був файний, скромний і розумний. Куди б не пішов учитель, усе хвалився, який у него файний син.

Коли він закінчив чотири класи сільські, зачав його батько питати:

— В яку тепер школу хочеш іти? А він каже:

— Я люблю математику і хотів би мати справу з грішми. Хочу бути купцем.

Раз він бажає таку професію мати, післав його вчитель у торговельну школу. Закінчив він ту школу і пішов вчитися ще вище, поїхав у столицю. І в одній групі з ним вчилася купцева дочка. Її батько возив товари з-за кордону. Познайомився він з нею і подружив. Він був там найкращим студентом, а купецька дочка не була сильною в навчанні, і він їй дуже в навчанні допомагав.

Коли вони закінчили то навчання, то її батько справив великий бал для всіх батьків і її товаришів по навчанню. Всі викладачі й студенти були там, а її батько підходив до кожного і питався: «Чий ти? Чия ти?» Хотів знати, з ким його дочка товаришувала. Питав усіх дівчат і всіх хлопців. Коли підійшов до Івасика, вчителевого сина, який був найкращий між хлопцями, спитав його:

— А чий ти будеш, хлопче? Якого графа або князя син? А він каже:

— Я не графа і не князя син. Мої батьки — сільські вчителі. Як той учув це, то зразу крикнув:

— Яке ти мав право до мого палацу зайти?! Вийди звідси, щоб я твого духу не чув!

А його дівчина зразу зачала плакати.

— Тату, тату! Він мені в навчанню допомагав, як я що не знала. А, по-друге, я з ним дружу!

Як батько тото вчув, то ще гірше розсердився. Закликав варту і наказав вивести хлопця з двору і позакривати ворота на замки. Слуги так і зробили, вигнали його і позакривали ворота.

Після балу всі гості порозходилися, а дочка попросила в батька, щоб її вислухав.

— Що таке? — спитав батько.

— Нехай слуги запряжуть у бричку коні, я хочу поїздити по столиці. Хочу подивитись на ню.

Як вона це сказала, батько відповів:

— Добре. Іди до стайні і вибери собі коней до вподоби. І вибери фірмана, щоб міг тебе везти. Їдь собі на прогулянку хоч на цілий день.

Вона подякувала батькови, пішла до стайні, підібрала собі коні. Булані коні і фірмана старого. Сіли в карету і поїхали на прогулянку по столиці. Не на прогулянку вона їде, вона свого милого Івася глядає. Їздила вона скрізь по столиці — не могла його знайти. Аж коли заїхали в єден парк, де вони колись сиділи удвох на лавочці, вона глянула — а там сидить Іван її, зігнутий, задуманий і заплаканий. Та як би знав, що вона там буде.

Вона вийняла дукат, дала фірманови, щоби пішов собі пива купити, а сама сіла коло Івана на лавочку. І договорилася вона з Іваном, що кожного дня, все в оден час, вони будуть на тім самім місци зустрічатися. Все перед заходом сонця, до першої зірниці. Як появиться зірка, вони вже повинні розходитися.

Стрічалися вони так тиждень, стрічалися другий. А третій тиждень батько щось помітив. Чому вона все в той самий час їде і того самого фірмана бере? Який би не був він зайнятий, а вона відриває його від роботи. І вирішив батько за нею слідкувати. Поїхав за нею і застав її в парку з Іваном. Батько був із слугами. Взяли її за руки, зв’язали і привезли додому. І сказав батько:

— Я, твій батько, буду тобі суддею. За те, що ти мене обманювала, будеш у мурах, у тюрмі сидіти цілий свій вік. І не просто в мурах, а під землею, щоб ти ні сонця не бачила, ні місяця, ні зірок, щоб у темряві сиділа.

Як сказав, так і зробив. Загнав аж на третій поверх униз під землю, де сирість і темрява. Тільки одні двері, а в дверях віконце, через яке подавали їжу. Поставив батько коло дверей вартового, старого ката, який уже нікуди не годився і був ще при його дідови. Він не мав ні душі, ні серця людського.

Іван чекав її одного дня, другого і не знав, що з нею сталося. І не міг ніяк дізнатися про ню. А її служниці ходили по місту, і від них він дізнався, що з нею ся стало.

—...Батько її закрив у тюрму, і не просту, а підземну. І до неї нікого не пускає. Їжу їй через ката передають. А щоб до того ката дійти, треба через три сторожі пройти.

Іван вирішив насамперед роздобути трохи грошей. Пішов до батька свого і все розповів йому. Що в нього була дівчина-наречена, і що з того вийшло — бо він бідного сільського вчителя син.

Батько дав йому грошей, скільки мав. Він вернувся в столицю і за ті гроші підкупив одного сторожа — і той пустив його в купецький палац. Він зайшов у той двір і договорився з її служницею, щоб дала йому свою одежу, перебрався на жінку і пішов тим підземеллям. Пройшов одну варту, другу. Вартові думали, що то служниця їжу несе. Дійшов він аж до того ката і сказав йому, що він не дівчина, а перебраний хлопець.

—...Пустіть мене, би я хоч раз глянув на ню.

А той каже:

— Мені наказано, щоби окрім мене ніхто її обличчя не бачив, поки вона тут живе.

Хлопець клякнув перед катом на коліна, зачав йому руки й ноги цілувати.

— Може, й ви, дідусю, колись були молодим, мали-сте дівчину, любили її. То повірте й мені.

А старий кат каже:

— Був я молодим, але дівчини не мав, і що таке любов, не знаю. В мене, — каже, — серця людського немає. Тверде воно, як камінь. То, що ти плачеш, до мене не доходить. То, що ти просиш, я зробити не можу.

Він то почув і зачав ще більше плакати і діда до себе пригортати, і тоді йому кат каже:

— Ти перша людина в світі, якій я не можу відмовити. Чув я і плачі, і благання, і ніщо не зворушило мого серця. А ти знаєш, що зі мною буде, коли б я тото зробив? Є наказ її батька, що як я кого пропущу до неї, кат мені голову зітне, як я людям стинав. Але я вже свій вік прожив, мені вже до сто літ доходить, і я пущу тебе до неї. Подивишся на неї, а що зо мною буде, то хай буде.

Відкрив старий двері, і він побачив свою наречену. Вона сиділа в кутку. Волосся її вже посивіло. Дивилася на нього, мов сліпа, а на руках маленьку дитину тримала. Він зачав її обіймати, цілувати, плакати. Яку вона муку та горе через нього має! Дід дивився на ту пару, і жаль йому було. І сказав він:

— Ідіть, молодята, звідси, бо я вже, — каже, — сам плачу.

І дід плаче, і вони обидвоє плачуть, і дитина плаче. Каже старий:

— Ідіть, а зо мною хай буде, що буде.

Вони перебралися, і дідусь вивів їх через ту варту на волю. -...Ідіть. А я знаю, що мені вже буде смерть. Коли вийшли надвір, вона пішла до свої служниці, яка давала йому перебратися, щоб їй подякувати. Зайшла, а служниця їм говорить:

— Ви щасливі. Вашого батька вдома немає.

А вона питається:

— А де ж батько?

— Поїхав за кордон за товаром. Два тижні його не буде вдома. Пішла вона до свої кімнати, де колись жила, забрала з куферів усі дорогоцінні речі, які мала, дарунки, що їй дарували на день народження, грошей набрала. Все забрала і свій куферок, і зачали вони втікати.

Додому він її не забере, бо добре знає, що коли вернеться батько і дізнається, що її нема, то її в нього знайде. А коли є гроші, то треба втікати за границю, щоб батько не знайшов.

Підійшли вони до залізної дороги, щоб утікати поїздом. Зупинився на станції поїзд. У нього на руках дитина, син його рідний, і куферок у руці тримає. Підскочив на сходинку, валізку поставив у вагон і подав їй руку, щоб її витягнути, бо вона не годна була.

Раптом сходить з того самого вагону батько її. І спізнав він свою дочку. Батько вернувся, бо не було корабля. Він схопив її за руку. Іван за одну руку тримає, а батько — за другу. Іван увидів, що батько її відриває від нього, віддав їй дитину і пустив її. Бо не міг її відірвати від батька. Він поїхав тільки з валізкою, а вона з дитиною залишилася з батьком. Поїзд затрубив і рушив.

А той поїзд їхав аж до самого берега моря. Там він зійшов, купив білет на корабель, який відправлявся за кордон, до самої Америки. Почекав він добу, поки прийшов корабель, сів на корабель і поплив у Америку.

Плив він багато днів і багато ночей. І приплив якраз перед вечором. «Де я буду ночувати? — подумав. — Нікого не знаю, чужа країна». Вийшов на берег, поклав свій куферок під голову, ліг та й заснув твердим сном.

А коли спав, прийшли злодії, подивилися, що якийсь незнайомий спить на березі і має під головою куферок. Потихеньку підійшли до нього, підняли йому голову, так, щоб він не почув, куферок забрали, а замість куферка камінь поставили. Рано він прокидається, а в нього під головою замість куферка камінь. Що тепер він, бідний, буде робити?! І гроші, і всі речі в куферку були.

Пішов він пішки аж до самої столиці. Прийшов, дивиться на високі доми, аж до хмар, роздивляється на всі боки. Коли дивиться, через дорогу з другого боку якийсь чоловік стоїть. Грубий, у чорному одітий, на голові капелюх великий. Подивився той чоловік на Івана. Американець зразу увидів, що то людина не з його країни. Та й зачав його по-англійськи питати:

— Звідки ти, хлопче?

А він знав і англійську, і французьку мови, бо його у вищій школі навчили. Та й відповідає він:

— З України приїхав.

Той підкликав його до себе, зачав про все питатися. Як він попав туди, чого? А він каже:

— Я вчився у вищій торговельній школі. Каже американець:

— Якраз мені такого треба. Будеш працювати у мене. Він попав до американського купця.

—...Попрацюєш у моєму найбільшому магазині. Місяць попрацюєш, і як добре справуватимешся, то будеш і далі в мене. Жити будеш в моєму домі. Дім у мене великий, кімнат багато. А жию я тільки з жінкою, бо дітей у мене своїх немає.

І він забрав його, той купець, до себе додому. Подивився він на то все багатство й подумав собі: «Отут мені і треба жити!» І такий радий.

Купець його прийняв до себе як рідного. А жінка його ще й більше, бо вона сама походила з України. Була вона з роду купецького. Як зачали гоститися, вона його за все розпитувалася.

—...Розкажи мені, земляче, все докладно.

І він про все розповідав: хто був його тато, як його продав учителю — все розказав. Вона вислухала, що він сказав, і каже:

— Якщо ти даєш згоду, я буду твоєю рідною мамою, а ти — моїм сином. Все буде добре, тільки ти дай згоду.

Він як тото почув, обняв її і поцілував як маму. І вона теж з радости зачала його обіймати, пригортати та плакати. А чоловік на то дивився, думав, а тоді сказав:

— Завтра підеш у магазин. А я буду дивитися, на що ти здатний. Другий день він повів його в галантерейний магазин, де були всілякі дамські прикраси. Пішов він туди продавцем. Той купець хотів подивитися, як він буде справлятися, як буде торгувати. І було вивішено оголошення, що є новий продавець з України. Як то почули дівчата, як дізналися, що він з України, то не так за товаром до магазину йшли, як на хлопця подивитись.

А він як зачав торгувати, як зачав з дівчатами жартувати та на них моргати, та свій товар вихваляти:

— Купіть оці кульчики, це краса чудова. Найкращому хлопцеви до вподоби будете.

І дівчата купляли. Як зачали той товар брати, то до вечора багато чого з того товару не стало. Людей тьма-тьменна була. Увечері мали пару міхів грошей у банк здавати.

Купець як тото увидів, як побачив, що він такий здібний, зразу скликав начальників, переписав його на себе і все передав на нього. І всім оголосив, що це його син, що він годувався в Україні коло баби й діда. Його питали:

— А чому ти раніше не казав, що маєш сина?

— Бо я не знав, чи він здібний, чи вивчиться на щось. А тепер я кажу: це мій син, він має двадцять два роки.

І зробив купець маленький бал. І тоді каже до сина:

— Знаєш, Івасику, що?

— Що?

— Я тут, в Америці, купець. А в мене ще є брат рідний. Він жиє в Англії і він такий самий купець, як я. То він мені брат, а тобі стрик. Поїдеш до стрика в гості. Поїдеш кораблем, а я повідомлю його телеграмою, щоб тебе стрічав. Коли поїдеш до стрика, то там би побавився з тиждень, щонайбільше місяць. А від стрика поїдеш до цьоці, мої сестри. Вона жиє сама у Франції. То мою сестру, а свою цьоцю теж відвідай.

Як тото йому розповів батько, він ще трохи поторгував у тому магазині, а тоді відклонився мамі й татови і поїхав до стрика в Англію. А стрик уже знав, що він прибуде, бо телеграму дістав: «Стрічай мого сина, а свого братанича до себе в гості».

Приїхав він у Англію, і стрик його встрінув з оркестрою. А він був гарний хлопець. На честь того, що приїхав братанич, стрик скликав своїх товаришів і бал зробив. У його теж дітей не було, то він зрадів Іванови, як свому рідному синови. Випив файно стрик на тім балу і перед усіма гостями заявив: все багатство, яке він має, всі свої скарби він передасть свому братаничу.

— Тепер, — каже, — будеш купцем в Америці і в Англії. Про тебе весь світ буде знати.

Погостив у нього братанич цілий місяць. Тоді каже:

— Стричку. Я був у вас місяць. Тепер мені треба їхати до цьоці, вашої сестри, у Францію, я її ще не бачив.

Тоді дав стрик телеграму до свої сестри, що «їде до тебе в гості наш братанич. Би-сь його зустрічала».

Цьоця теж його встрічає з оркестрою, привіталася з ним. Вона теж справила бал, скликала своїх товаришів і товаришок. А цьоця не була віддана і теж не мала дітей. І вона теж при всіх свідках записала на нього все своє добро і всі гроші, які мала.

Коли після балу всі порозходилися, цьоця до нього каже:

— Ти давно з дому. Тобі треба, — каже, — помитись і нове вбрання вбрати, французьке. А завтра вдень підем по столиці, де ти ще не бував. Я тебе з усіма познайомлю. Може, ти будеш жити у мене.

Він послухав цьоці. Пішов у лазню, щоб помитися і перебратися в нове. Роздівся він догола, зачав митися. Раптом відкрилися двері, і заходить його цьоця. І каже:

— Ти не соромся, я прийшла тобі плечі помити.

Помила плечі, та й сподобався їй хлопець молодий, і зачала вона до него приступати ближче. А він не захотів з нею нічого мати. Тоді вона рішила його збутися. Відкрила двері до кімнати.

— Іди, — каже, — перебирайся. Вибирай собі костюм, який тобі до вподоби.

Коли він переступив поріг, щоб до шафи підійти і вибрати собі костюм, вона натиснула на кнопку, підлога перекинулася, і він пішов у люк під землю. Та тітка вже не одного відправила на той світ.

А той люк вів у каналізацію, і та каналізація виходила з міста у відкрите море. Як зачало сходити сонце, він був далеко-далеко у відкритому морі і вже й берегів не видів. А коли зробився день, побачив, що на морі пливає якесь дерево, яке десь із лісу вода винесла. Він до тої деревини підплив, виліз і на тім відпочивав.

І плив він на тій деревині цілий день, до самого вечора. Нічого не бачив, тільки синє море кругом. А ввечері, коли вже стемніло, увидів далеко світло якесь і зачав плисти до того світла. А то якраз ішов назустріч корабель, на якому пливли пірати. Він зачав кричати. На палубі почули, що хтось кричить. Зупинили корабель і його підібрали. І що з ним робити? Присудили його знищити, бо він може бути підісланий. Але він розказав, що з ним було. І вони сказали:

— Раз так, ти мусиш дати клятву, що будеш вірний нам.

І він дав таку клятву. Що буде вірний їм аж до самої смерти. І тоді вони сказали:

— Ти між нами наймолодший. Щоб ти з нами міг іти на рабунок, тобі треба вчитися.

І вони його цілий рік учили різних злодійських прийомів: по стінах лазити, по трубах, битися.

Жили пірати на острові, про який ніяка країна не знала. І всі скарби, які вони нарабували, ховали на тому острові в печерах.

Він серед них рік прожив і кінчив ту їхню школу. І кажуть вони:

— Тепер поїдемо з тобою на практику. Де поїдем?

— Поїду, де ви скажете.

— Як ти такий нам вірний, поїдеш з нами в Америку і обрабуєш своїми руками найбільший банк.

Він так і зробив. Під’їхали одного разу пірати до американських берегів, висадилися, і він їх повів, сторожів зняв. Тоді виламали ґрати і обголили найбільший в Америці банк, хіба стіни лишили. Всі гроші забрали і відпливли. Припливли до того острова і то все добро занесли в свої печери. А тоді поїхали до Англії. Поїхав до свого стрика, і таке саме зробили вони з найбільшим банком. А тоді поїхали до Франції і третій банк пограбували.

Коли вони ті три операції зробили, тоді скликають усіх піратів і обирають його своїм старшим.

— Ми вже не годні, а ти серед нас наймолодший. Будеш нашим ватажком.

А він каже:

— Як я у вас старший, то мушу взяти на три місяці відпустку. Бо я у вас заслужив. А через три місяці приїдете, де я вам скажу, і я до вас приєднаюся. Підвезіть мене, — каже, — до американського берега рівно о дванадцятій годині ночі. І рівно через три місяці, такого числа, в такій годині щоб ви приїхали за мною.

Вони його підвезли до американського берега і від’їхали, а він залишився. Йде він до свого батька і до свої мами. І зачинає татови й мамі розповідати, яка пригода сталася, що його не було такі довгі часи. Як розповів, батько й мама зачали плакати.

— А ми думали, що ти чужий був і чужим остався.

Він про все розповів: як у стрика був, як його стрик приймав і як ’му все багатство відказав. І все про цьоцю розказав. Як його приймала і як на той світ відправляла. А мама його була хвора, і коли він то розповів, мама з жалю померла.

Батько каже:

— Що тепер, синку, будемо робити? Мама померла.

— Нічого, — каже, — тату. Похорониме маму.

Він сам організував похорон. І всім бідним за його рахунок давали їсти. Похоронив він маму і каже:

— Я поставлю мамі такий пам’ятник, щоби був найвищий у столиці. І як сказав, так і зробив. І тоді каже до батька:

— А тепер я їду до стрика свого.

Поїхав він до стрика і все стрикови розповів. І розповів, яка йому в цьоці пригода була, і де він так довго був, що не давався знати. Тоді каже:

— Поїду у Францію, цьоці подякувати.

Приїхав братанич до цьоці у Францію несподівано, телеграми не давав. Коли зайшов, то цьоця й не спізнала, що то її братанич. Він перебрався, і голос у нього був уже не той. Цьоця йому сказала:

— Ідіть помийтеся, ви з дороги. А він каже:

— Та ж на мене і вбрання у вас нема.

А вона пішла до шафи, відкрила і вказує.

— Як нема? Є всі розміри і всі кольори, які вам до вподоби. А він каже:

— Подайте мені оте синє вбрання. Чи буде воно на мене? Тільки вона підійшла до того вбрання, щоб зняти з вішака і йому показати, а він на кнопку натиснув і пустив цьоцю туди, куди вона його пустила. На тамтой світ купатися.

А все багатство, яке цьоця йому передала, роздав бідним і поїхав у Америку до батька. Розказав батькови, що він з цьоцею, його сестрою, зробив. Батько нічого не сказав, тільки собі подумав: «Того їй і треба».

Тоді зачав він батька просити:

— Тату, — каже, — маю до вас просьбу. Була у вас жінка, а моя мама з України. І я хочу теж мати жінку з України. Хтів би-м до вас її привезти.

— Я тобі не бороню. Їдь, сину. А він каже:

— Щоб мати жінку з України, треба корабель товару відвезти, щоб її викупити.

Каже батько:

— Можеш брати, сину, все. Це ж твоє, я тобі все віддав. В мене нічого немає.

Подякував син батькови за його щирість, нагрузив собі корабель товару і поїхав на Україну. І дав телеграму тому купцеви, що його дочку хотів брати: «Стрічайте мене, бо везу до вас на Україну товар». Той дістав телеграму і зразу оркестру наняв стрічати. Він не знає, що то зять його їде.

Приплив він до українського берега, той з музикою, з оркестрою зустрічає його. Забрав американського купця до себе, і вже там балі будуть. Зайшли вони, а він каже, той купець:

— Ви мого батька знали, бо мій батько сюди приїжджав, на Україну.

Погостилися вони, і каже молодий купець:

— Коли мій батько приїжджав в Україну перший раз, найшов собі жінку і оженився. І я хочу знайти собі дівча, щоби оженитися.

А той каже:

— Знайдеме тобі дівчину, знайдеме. Тут є всякі гарні й багаті дівчата.

А він каже:

— Ні, батько не так казав. Батько казав: «Возьмеш дочку в купця, який жиє на Україні. У нього дочка-єдиначка, якраз тобі до пари».

— В мене дочки немає, — каже той.

— Як? Батько мені правду говорив. Батько мені все правду каже. Не може бути, щоби батько мені неправду сказав.

Той відпирався, а тоді каже:

— Була дочка, але вона тепер хвора, на людину не схожа. Вона тобі не до пари.

Він йому далі говорить, щоб показав дочку, а той не піддається. Він і каже:

— Я вам даю цілий корабель товару, який привіз, тільки свою дочку покажіть.

А багач усе лакомий.

—...Мені батько розказував, що ваша дочка дуже красива. Але яка б вона не була, я думаю, що вона мені буде до вподоби. Каже той:

— Я введу її, але не межи гості, а в яку іншу кімнату, аби ти подивився.

Він сказав слугам, щоби її помили, переоділи і завели в іншу кімнату. Так, щоби гості не виділи. Її перебрали, завели і сказали тому купцеви, що вона в такій і такій кімнаті. А батько її каже:

— Раз ти маєш бажання на неї подивитися, то іди в таку й таку кімнату, там вона тебе чекає.

Увійшов він у ту кімнату, а вона сидить, старенька-старенька, сива, як голубка. І бліда-бліда, як стіна. Він підійшов до неї та й каже:

— Марійко, чи пізнаєш ти мене?

А коло неї й хлопчик дворічний стоїть, і теж білий, як стіна. Вона дивиться на Івана і не вірить, що то він, бо служниці говорили, що хоче видіти її купець американський. Звідки міг появитися її Івасик? Вона дивилася і нічого не говорила. А він каже до неї:

— Я Іван, ми ж любилися, кохалися, ми ж від твого батька ховалися. Я з тобою в школу ходив.

Аж тоді вона повірила, що це її Іван, батько її хлопчика. Він каже:

— Ти суджена мені жінкою бути і будеш моєю жінкою.

Дав він їй таблетку до спання, щоб вона заснула на три доби, і вона заснула мертвим сном. Він тоді вбігає до кімнати, де гості були, де пили, гуляли, і каже:

— Горе сталося. А вони питають:

— Яке горе? Каже він:

— З великої радости великий смуток. Я думав, що з вашою дочкою оженюся, але коли увійшов, вона глянула і з страху завмерла. Перестало битися її серце.

А батько каже:

— Вона й так тобі не суджена була. Ти красивий, молодий, а вона така стара. Та ще й до того з дитиною. Вмерла вона, то вмерла, а ми далі продовжуймо наш баль. А Іван каже:

— Ні, тепер її тіло треба хоронити, треба жалобу мати. Все ж таки, — каже, — це ваша дочка, а моя суджена мала бути.

Її гарно вбрали начорно, поклали на ослін. Іван сам тим зайнявся. Прийшли дванадцять монахинь, щоби сохтирію читати. З одного боку шість свічок і з другого шість свічок засвітили. І по шість монахинь з двох боків стали, і цілу ніч сохтирію читали коло тіла. Поклякали і цілу ніч молилися.

А Іван вийшов надвір, ніби на свіже повітря пройтися, пішов за купецьку браму, де сторожі стояли, і ходить по місту. Вже пізній час, дивиться він, зброди ходять по вулицях. Там їх п’ять чи шість було. Зачав він їх скликати.

— Хлопці, ходіть сюди. Зійшлися вони, а він каже:

— Хлопці, хочете заробити?

— А що таке? — питають вони.

Думали ті зброди, що якийсь банк треба розбивати абощо. А він каже:

— Там у купецькому домі лежить на третьому поверсі тіло мертве. Ви повинні так його викрасти, щоб, не дай Боже, його не вдарити. Бо те тіло ще буде живе. Принесете те тіло мені в цілості на руках своїх, і зразу даю кожному з вас на руки по тисячі доларів.

Розказав їм, де то є. Все, що для того потрібне, він мав, різні шнури і все інше. Закинули вони шнури через пліт, поперелазили, вилізли стінами аж на третій поверх, відкрили вікно і засвітили в кімнату. Зробився блиск і грім. Монахині молилися, а тут блиснуло й загриміло. Монахині як молилися, так з того страху й попадали всі на підлогу. З того гуку всі свічки погасли. Вони взяли тіло, опустили наниз і на руках до нього принесли.

Він з ними зразу розрахувався, сам заніс її до свого корабля і там її залишив із своєю служницею, а сам повернувся до купця, так, ніби він нічого ні про що не знає.

А ранком, коли зробився день, монахині подивилися — тіла, коло якого вони молилися, нема. Ослін стоїть, вікно відкрите, тіла нема. Зачали монахинь питатися:

— Де тіло поділося? А вони кажуть:

— Небо відкрилося, ясність зробилася. Громи зачали бити, і щось тіло забрало. Які небіжка гріхи мала, на цім світі відпокутувала. Душу її ангели забрали до неба.

Мали робити похорон, готовилися до того, та й нема тіла. Що будуть робити? Молодий хлопець каже:

— Коли стрічали мене, я думав, що буде веселість, радість, а не так ся стало. Померла. Хоть би був похоронив, і того не міг зробити. Все, — каже, — треба мені від’їжджати. Завтра від’їду.

А господар, той купець, каже:

— Та чого так скоро?

— Но а коли?

— Та хоть тиждень ще побудьте в мене.

— Добре, тиждень побуду. Але як ви приїдете до мене, то й ви довго в мене побудете.

— Буду, — каже, — хоть би й місяць.

— А я цей тиждень походжу по місту. Може, собі яку дівчину найду. А за тиждень, може, й женюся. Може, у вас і весілля справлю. Можна у вас весілля справити?

— Та чому ні?

І лишився він. І що робить? Їде за своїм батьком рідним, за тим шевцем, взяв також учителя з жінкою, маму свою й тата. І приїхав до того купця. Але ще не йшов до нього, а зразу пішов на свій корабель. Дав свої наречені щось під ніс понюхати, і вона прокинулася. Убрав її в вельон. Приїхав з нею до купця і каже:

— Видите, я знайшов собі дівчину, яка мені суджена була. Батько не пізнав її. Пішли вони до церкви, взяли шлюб і в хаті того купця весілля справляють. Він свою охорону взяв з корабля. Всі думали, що то гості, а то його варта була. Бере він собі слово і промовляє:

— Що мені суджено, то і є. Мав-им, — каже, — взяти вашу дочку і беру.

А той встав, її батько.

— Що за дочка? Яка дочка? Я мав, — каже, — одну дочку, і вона

— Це ваша дочка, — каже, — це та, що я з нею ходив до школи. Дружив я з нею і хотів женитися — ви мене цурались. Бо я сказав, що мій батько — простий сільський вчитель.

Та й показав він рукою на свого батька, на вчителя. -...Але я не тільки того вчителя син. Рідний мій батько — оцей швець, який черевики направляв. І показав рукою на свого батька-шевця.

—...А рідна мама моя померла, коли я мав два з половиною роки. Тепер я купець, і не такий, як ви. Я купець американський, англійський і французький. А жінку маю — купецьку дочку з України. Тепер вона не ваша дочка, а моя жінка. Бо ви, — каже, — їй не батько, а кат.

Той піднявся і хотів кликати варту й слуг. А він каже:

— Ні, варта тут у мене є, не у вас.

Узяв він за руку жінку, узяв свого хлопчика, і вийшли вони з купецького двору. Та й пішли з батьками до корабля. І той товар, що він привіз, він лишив слугам купецьким. Сіли вони на корабель і від’їхали в Америку.

Він приїхав до свого батька-купця і розповів, які з ним пригоди були. А старий, як тото вчув, не витримав і з жалю помер. Не переніс того, що син таке пережив. Син все батькове добро офірував на бідних і на пам’ятник батькови.

А рівно о дванадцятій годині ночі, на ту годину, на яку він сказав, під’їхав піратський корабель, і поїхали вони всі з піратами на той острів, про який ніхто не знає.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
2 січня 1990 року
Оповідач: Малетич Михайло Ілярович (1927)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.