Сини батьків
Українська народна казка Кіровоградщини
Колись ще за давньої давнини, старих людей, нікчемних до роботи, недобрі діти вивозили на візку у провалля. В одного чоловіка був старий батько. Обридло йому й жінці коло старого панькатись та годувати і надумались вони відвезти батька у провалля. Посадив син батька на візок і потяг його. Не проситься старий у сина, бо знав, що нічого не допоможе. Слідком за ним побіг синів синок, дідів онучок.
— Вернись, вражий сину, куди ти йдеш? — крикнув на нього батько.
— Тату, піду я за вами, а то як трапиться й мені таке, то й не знатиму, куди вас везти, — просився синок.
Батько, мабуть, гаразд не розслухав або не розібрав, що сказав синок, бо нічого на це не відповів. Ідуть вони далі. От притяг син старого батька до провалля та й укинув його туди вкупі з візком.
— А навіщо ж ви візка з дідусем у провалля вкинули?- питає хлоп’я батька.
— Не питай, бо старий будеш, — отказує батько синові.
— А на чому ж я вас одвозитиму у провалля, як і ви будете такі, як дідусь? — знову питає хлоп’я.
Схаменувся тоді батько, що це він зробив негарно, що й з ним теж учинять його діти. Жалко йому стало старенького. Витяг він його з провалля, привіз додому і з того часу годував його й доглядав аж до самісінької смерті, а в провалля не тільки не думав ніколи одвозити, а навіть інших одводив це робити.