Українські народні казки

Синя хустина

Українська народна казка Полтавщини

Жив собі старий чоловік, у якого було три сини. Два нормальних, а третій, як завжди, Іван-дурник. Чоловік був дуже старий. Одного вечора він зібрав трьох синів і сказав їм:

— Як умру, кожен з вас повинен чергувати біля моєї могили одну ніч.

Ішов час, була осінь, ішли дощі, чоловік дуже захворів. Зранку сини прийшли до батька, а він уже помер. Поховали вони його.

Ось приходить перша ніч. Старший син збирається на цвинтар чергувати. Взяв окраєць хліба, цибулину, кусень сала, попрощався з братами та й пішов. Іде по дорозі та й думає: «Ніхто ж не буде знати що я там не був. Ось вийду на околицю села, знайду собі копицю сіна та й переночую, а потім будь що буде».

Зранку проспівали півні. Хлопець встав, віддав сало і хліб собакам та й пішов додому. Брати його питають:

— Ну, що там було, як ніч пройшла?

— Усе гаразд, — сказав і мовчки поплентався спати.

Підходив вечір. Збирається середній син на чергування. Взяв з собою води, хліба, сала та й пішов. Ішов-ішов, побачив кущі, ліг та заснув. Уранці прокинувся, потягнувся, обтрусився та й пішов додому. Ідучи додому, віддав бродячим собакам усі свої харчі. Брати питають:

— Як ніч пройшла, що робив?

— Сидів зірки рахував.

Ось настав вечір, брати почали збирати молодшого сина на чергування. Дали кусень черствого хліба і виштовхали на подвір’я. Іван взяв той хліб та й пішов собі на цвинтар. Сів біля могили батька і почав жалітися на своє життя. О 12-й годині з’явилася постать батька і каже:

— Один ти, Іванку, прийшов до мене і виконав мій заповіт. Я тобі за це дарую синю хустинку, але дивись, це не проста хустинка. Слухай уважно, що я тобі зараз скажу. У нас на подвір’ї, біля хати, є старий дуб. Як тобі потрібна буде допомога, підійди до того дуба, удар хустинкою три рази по деревині і скажи: «Сивко-Бурко, біла каурко, стань переді мною, як лист перед травою». Скажи і заплющ очі. Далі побачиш, що буде. Але дивись, старшим братам про мене і про мій подарунок нічого не кажи. А зараз лягай і спи.

Заспівали півні, Іван розплющив очі і побачив, що сонечко встає. Зібрав свої пожитки та й пішов додому. Ідучи, почав пригадувати, що було вночі. Спочатку подумав, що це був сон, але поліз у кишеню і знайшов синю хустину. Він її склав обережно і заховав за пазуху.

Прийшовши додому, братам сказав, що так і не дійшов, а заснув у полі. Брати посміхнулися, пригадав кожен свій похід. І більше Івана ніхто не чіпав. Ішов час, вже й зима минула.

Одного весняного дня на їхнє подвір’я заїхав вершник і прочитав наказ: кожний неодружений чоловік віком від 18 до 30 років повинен з’явитися на коні на царську площу. Розвернувся і поїхав.

Брати почали збиратися у дорогу. А Йванко питає:

— А мене візьмете?

— Візьмемо, — кажуть, — тільки у нас у господарстві двоє коней, а третій — віслюк. От на ньому ти й поїдеш.

Так і домовились. Зранку в середу брати причепурилися, сіли на коней, а Іван на віслюка та й поїхали. Два старших брати прискорили коней та й поскакали. А Іванів віслюк став, мов вкопаний, і почав кричати. Кричав він хвилин двадцять, після чого Іван зліз з нього та й потяг назад. Поставив його у хлів, а сам сів на ганок та й подумав: «Добре братам, царя бачать, а що я…»

Аж раптом пригадав про батьків подарунок. Побіг у хату, знайшов синю хустинку і вийшов на подвір’я. Підійшов до старого дуба, ударив тричі і сказав:

— Сивко-Бурко, біла каурко, стань переді мною, як лист перед травою.

Іванко стояв і майже не дихав. Через якийсь час він почув іржання. Розплющив очі і побачив гарного коня, який промовив людським голосом:

— Залізь до мене в праве вухо, вилізь з лівого і сідай на мене.

Іван заплющив очі, вліз в праве вухо, виліз з лівого і перетворився на гарного хлопця, сів на коня та й поскакав до царського палацу.

Приїхавши на царську площу, він побачив дуже багато вершників. Гучно заграла сурма, стало дуже тихо. Глашатай прочитав наказ:

— Наш цар-государ віддасть свою дочку за того, кому вона одягне перстень з великим діамантом. Принцеса знаходиться у башті, яка побудована з тридцяти шести колод. Кожному юнаку дається одна спроба розігнати коня і стрибнути до принцеси. Змагання будуть проходити три дні.

Усі юнаки зашуміли і почали шикуватися у чергу. Розпочалися змагання. Іванко побачив своїх старших братів, але не підійшов до них. Ось настала і його черга. Іванко нахилився до коня і сказав йому:

— Ну, любий, давай.

Шпорами на своїх чоботях надавив ребра і поскакав уперед. Кінь набрав швидкість, відштовхнувся від землі і стрибнув аж на дванадцять колод. Приземлився, розвернувся і швидко поскакав у чисте поле. Прискакавши на подвір’я, Іванко зліз з коня, вліз в ліве вухо, виліз із правого і все стало, як завжди. Невдовзі приїхали старші брати і почали розповідати про гарного молодого принца, який був на білому коні. Іван ще трохи порозпитував братів, повернувся на бік та й заснув.

Зранку брати зібралися знов у місто, а Івана, навіть не будили. Але тільки вони виїхали за околицю села, Іван зліз з печі і побрів до старого дуба. Зробив усе так, як учора, але, відкривши очі, побачив коня ще кращого ніж учора.

Уся збруя на коні була із срібла. Іван сів на коня, пришпорив його та й поскакав у місто. Кінь його немов би летів, він навіть обігнав своїх братів. У місті дочекався своєї черги, прискоривши і розігнавши коня, знов стрибнув аж на 28 колод. Приземлився, розвернув коня і, не дивлячись на ніякі крики, похвали, поскакав знов додому. Приїхавши додому, Іван знов поліз на піч чекати своїх братів.

Брати приїхали і почали розповідати про молодого принца на гарному коні. Іван, послухав, завдав кілька питань, перевернувся на правий бік та й заснув.

На третій день старші брати збиралися дуже довго. Це був останній день змагань. Як тільки вони з двору, Іван до дуба. Ударивши по ньому тричі, розплющив очі і побачив коня неймовірної краси. Зробив усе те, що сказав йому кінь, сів на нього і полетів у місто. Приїхавши на царську площу, на якій було дуже багато людей, Іван зайняв чергу. Дочекався свого часу, пришпорив коня і заплющив очі.

І як тільки він відчув, що його кінь відірвався від землі, розплющив очі. Він побачив царівну, яка одягала на палець йому золоту обручку. На декілька секунд вони зустрілися очима і покохали одне одного. Після приземлення кінь дуже швидко поскакав полем додому. Іван зліз з коня, вліз в ліве вухо, виліз з правого, все стало, як завжди. Але у нього на пальці був дуже дорогий перстень. Що робить? Що сказати братам, коли вони прийдуть? І тут Іван придумав. Він дуже швидко знайшов невелику корзину, узяв ніж і пішов у ліс по гриби. Часу на збирання грибів майже не було, Іван зрізав усі підряд, які йому трапилися. Бігом побіг додому, сів на ганок і почав чистити їх. А пальця замотав ганчіркою.

Приїхали брати, почали розповідати про гарного коня, про принца, про каблучку, але побачивши Івана за роботою, спитали, що він робить і що з пальцем. Іван сказав, що насмажить картоплі з грибами, а палець випадково порізав. Брати, придивившись до грибів, побачили, що там майже усі отруйні. Забрали корзину, а Йвана загнали на піч.

Уночі, коли всі спали, Іванові дуже кортіло подивитись на каблучку. Він розвив ганчірку і вся хата засвітилася від тієї каблучки. Старший брат спросоння нагримав на Івана і наказав потушити свічку, щоб не спалити хату. Іван замотав знов свій палець і заснув.

Минуло декілька тижнів, а до принцеси ніхто так і не приїхав. Тоді король відправив гінців в усі кінці свого царства, щоб знайшли молодого і гарного хлопця, на руці в якого каблучка від принцеси. Один з гінців заїхав на подвір’я до братів, пояснив, що йому треба. Подивився на руки старшого й середнього брата і, нічого не знайшовши, повернув, щоб їхати геть, але тут вийшов Іван, і запитав:

— А мої руки вам потрібні?

Брати розсміялися, а гонець розвернувся і під’їхав до Івана. Побачив ганчірку на пальці і попросив її зняти. Іван зняв ганчірку, і усі ахнули. Каблучка так і виблискувала на сонці. Гонець не повірив своїм очам. Йому було соромно до королівського палацу приводити обірванця. То він сказав:

— Я зараз поїду, а ви до заходу сонця повинні з’явитися у королівстві.

Розвернувся і поїхав. Старші брати стояли мов неживі. Вони не могли повірити тому, що бачили їх очі. Тоді старший ледь-ледь запитав:

— Як це і звідкіля?

Іван розказав усю правду про синю хустинку і про батька. Тоді дістав хустинку, підійшов до дуба і ударив тричі. Крикнув братам:

— Заплющуйте очі!

Через декілька хвилин вони відкрили очі і побачили трьох найгарніших коней. Після цього вони все зробили, що їм наказали коні. Гарно вдягнуті, вони рушили до царського палацу.

Зранку наступного дня відбулося весілля, на якому і я був, мед-квас пив, бубликами заїдав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

174 (7083). Синя хустина. СУС 530. Записав Дараган Денис 2009 року. Мазак Тетяна Іванівна (1938). Полтавська область, Чорнухинський район, Городище