☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Сльози царівни
Українська народна казка Полтавщини

За горами, за морями жив цар. Він мав доньку гарну, як зірка. Радувався цар, а люди не могли надивитися на таку красуню. Але царівна мала ваду, вона не вміла плакати. Серце у неї плакало, а сльози не текли. З усіх країв приїжджали доктори, але не могли нічим зарадити.

І ось цар дав наказ привести найнещасливих людей. Їх було багато в царстві, всі розказували цареві своє горе. Думали, що дівчина заплаче, та де там! Серце плакало, а сльози не текли. Царівну водили туди, де люди жили убого, але вона не плакала, а лише дивилася. Настав час дівчину заміж віддати. До неї ходили женихи та поверталися ні з чим.

Одного дня царівна сказала, що піде по світі і буде шукати джерело сліз. Ходила за гори, за поля і питала в людей, чи є там джерело сліз.

Після довгих років царівна повернулася додому, але її не впустили в палац. Вона попросила охоронця, щоб він покликав царя й царицю. Раптом царівна упізнала матір і з очей потекли сльози болю і радості.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

65 (4659). Сльози царівни. СУС —. Записав Труш Станіслав (6 клас) 2008 року. Сімперович Євдокія Іванівна (1936). Полтавська область, Лохвицький район, Ісківці

Сльози царівни
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

За синіми горами, за широкими морями жив цар. Він мав доньку, таку гарну, як зірка на небі. Радувався цар, тішилася цариця, а люди не могли надивитися на таку красу. Але царівна мала горе: вона не могла плакати. Ні, кажу неправду: серце в неї плакало, та сльози не текли.

Забідкався цар, зажурилася цариця. З усіх країв до дівчини приїжджали лікарі, але нічим не могли зарадити. Цар дав наказ, аби привели найнещасливіших людей. Їх було багато в його царстві. Всі розповідали в палаці про горе. Думали, від цього дівчина заплаче.

Та де там! Серце обливалося сльозами, а очі залишалися сухими. Царівну вже водили й туди, де люди живуть бідно, умирають з голоду. Лише дивилася й мовчала!

Настав час красуні віддаватися. Приходили до неї женихи, милувалися дівочою вродою і йшли ні з чим додому.

— Гарна царівна! — казав кожен.— Але як я піду на війну, то вона не пустить за мною і сльозину. Повернуся із війни, то не заплаче з радості. Нащо така жінка?

Одного дня цар проголосив:

— Хто викличе в моєї доньки сльози, тому дам своє царство!

І двері палацу вже не запиралися. Всілякий люд приходив спробувати щастя. Та даремно, царівна не плакала. Тоді цариця каже:

— Піду я у світ. Буду ходити по землі, аж доки десь не знайду саме джерело сліз.

Виходила на високі гори, спускалася на зелені доли і всюди питала:

— Люди добрі, не знаєте, до є джерело сліз?

Якось бідні люди показали пальцем на панський палац:

— Звідти витікають наші сльози.

Цариця побігла до розкішної садиби. Але пани з неї насміялися, а потім вигнали геть, за поріг. Ніхто не знав, що вона цариця і від довгої мандрівки стала такою, як жебрачка.

Минули роки. Цариця ні з чим вернулася додому. А тут варта її не пускає! Цариця попросила, аби покликали царівну. З бідою вартовий послухався, і за якусь хвилину вибігла дочка. Цариця кинулась до неї з простягнутими руками. А царівна стала, як укопана. Раптом упізнала, що то її мати і впала на груди.

— Мамо, рідна мамо!

І з очей потекли сльози. Одразу від болю і від радості.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

164 (5351). Сльози царівни. СУС —. Записано 2008 року. Тищенко Галина Василівна (1939). Черкаська область, Золотоніський район, Золотоноша