Сльози царівни
Українська народна казка Полтавщини
За горами, за морями жив цар. Він мав доньку гарну, як зірка. Радувався цар, а люди не могли надивитися на таку красуню. Але царівна мала ваду, вона не вміла плакати. Серце у неї плакало, а сльози не текли. З усіх країв приїжджали доктори, але не могли нічим зарадити.
І ось цар дав наказ привести найнещасливих людей. Їх було багато в царстві, всі розказували цареві своє горе. Думали, що дівчина заплаче, та де там! Серце плакало, а сльози не текли. Царівну водили туди, де люди жили убого, але вона не плакала, а лише дивилася. Настав час дівчину заміж віддати. До неї ходили женихи та поверталися ні з чим.
Одного дня царівна сказала, що піде по світі і буде шукати джерело сліз. Ходила за гори, за поля і питала в людей, чи є там джерело сліз.
Після довгих років царівна повернулася додому, але її не впустили в палац. Вона попросила охоронця, щоб він покликав царя й царицю. Раптом царівна упізнала матір і з очей потекли сльози болю і радості.
Сльози царівни
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
За синіми горами, за широкими морями жив цар. Він мав доньку, таку гарну, як зірка на небі. Радувався цар, тішилася цариця, а люди не могли надивитися на таку красу. Але царівна мала горе: вона не могла плакати. Ні, кажу неправду: серце в неї плакало, та сльози не текли.
Забідкався цар, зажурилася цариця. З усіх країв до дівчини приїжджали лікарі, але нічим не могли зарадити. Цар дав наказ, аби привели найнещасливіших людей. Їх було багато в його царстві. Всі розповідали в палаці про горе. Думали, від цього дівчина заплаче.
Та де там! Серце обливалося сльозами, а очі залишалися сухими. Царівну вже водили й туди, де люди живуть бідно, умирають з голоду. Лише дивилася й мовчала!
Настав час красуні віддаватися. Приходили до неї женихи, милувалися дівочою вродою і йшли ні з чим додому.
— Гарна царівна! — казав кожен.— Але як я піду на війну, то вона не пустить за мною і сльозину. Повернуся із війни, то не заплаче з радості. Нащо така жінка?
Одного дня цар проголосив:
— Хто викличе в моєї доньки сльози, тому дам своє царство!
І двері палацу вже не запиралися. Всілякий люд приходив спробувати щастя. Та даремно, царівна не плакала. Тоді цариця каже:
— Піду я у світ. Буду ходити по землі, аж доки десь не знайду саме джерело сліз.
Виходила на високі гори, спускалася на зелені доли і всюди питала:
— Люди добрі, не знаєте, до є джерело сліз?
Якось бідні люди показали пальцем на панський палац:
— Звідти витікають наші сльози.
Цариця побігла до розкішної садиби. Але пани з неї насміялися, а потім вигнали геть, за поріг. Ніхто не знав, що вона цариця і від довгої мандрівки стала такою, як жебрачка.
Минули роки. Цариця ні з чим вернулася додому. А тут варта її не пускає! Цариця попросила, аби покликали царівну. З бідою вартовий послухався, і за якусь хвилину вибігла дочка. Цариця кинулась до неї з простягнутими руками. А царівна стала, як укопана. Раптом упізнала, що то її мати і впала на груди.
— Мамо, рідна мамо!
І з очей потекли сльози. Одразу від болю і від радості.