Українські народні казки

Сліпий кінь

Українська народна казка про тварин

Жив єден ґазда. У него був красний конь. Вірно му он служив.

Раз на ґазду в лісі напали розбойники, як вертав уночі із міста. Убили би го, якби не вірний конь. Начав он бігти і втік од розбойників. Дуже сему радовався ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерти буде го у себе держати.

Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворав конь, он прогнав його, а ворота запер перед ним. А конь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що ґазда одкриє ворота і пустить го. Але коли зрозумів, що єго прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима і нич не було на улицях.

Дійшов конь до стовпа із дзвоником. Голодний конь занюхав шнурок і начав жувати єго. А в тім селі був такий звичай, що єсли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли конь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи єго. Прийшов і той ґазда, чий був конь. І так йому страшно стало, коли увидів, що єго конь просить помочі. Жаль єму стало коня Взяв він єго і вже більше не гнав з дому, а доглядав до єго смерти. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як конь у дзвонок дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивим до всіх.

Походження та примітки

Сліпий кінь. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — . Зап. О. Назаревич в 1962 р. у с. Жденеве Воловецького р-ну Закарпатської обл. від О. М. Чорного. Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 14-7, од. зб. 97, арк. 217—219.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Сліпий кінь

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив один хазяїн. У нього був красний кінь. Вірно він йому служив.

Раз на хазяїна в лісі напали розбійники, як вертав уночі з міста. Убили б його, якби не вірний кінь. Почав він бігти і втік од розбійників. Дуже цьому радувався хазяїн і казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе тримати.

Але то сказати одне діло, а зробити — друге. Забув і чоловік свою обіцянку. І як захворів кінь, він його прогнав, а ворота запер. А кінь той осліп та й не знав, що його прогнали, бо не бачив. Він чекав, що хазяїн одкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, то пішов од воріт. Думав, що знайде собі хоч якусь стеблинку соломи. Але була зима і нічого на вулиці не було.

Дійшов кінь до стовпа із дзвоном. Голодний занюхав шнурок та й почав його жувати. А в тім селі був такий звичай, що коли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотузку, то дзвін дзвонив. Прибігли люди і побачили його. Прийшов і той чоловік, що його кінь був. І так йому стало жаль коня.

Взяв він його назад і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ коня, що у дзвоник дзвонить, щоб усі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

82 (5131). Сліпий кінь. СУС —. Записано 2008 року під час перебування на Гуцульщині. Федорчук Ганна Іванівна (1930). Черкаська область, Монастирищенський район, Яблуниця