Смерть-кума
Українська народна казка Полтавщини
Жив в одному селі бідний-пребідний чоловік із сім’єю. Не було у нього ні грошей, ні поля. Від батька залишилась одна хатина старенька, та й та маленька. Зате у ній було повно дітей. Говорили люди у селі про нього таку приказку: «Як кутя, так і дитя». Ні на кого він не ображався, бо це була правда. І цей рік люди кутю їли, а в нього хлопчик народився, хрестини треба робити. А вже кого він тільки не просив, ніхто в куми йти не хоче.
Зима люта мете, гребе, а чоловік стоїть на воротах. Ніде ні душі. Всі святкують. Аж дивиться він, що вулицею жінка іде. Худа, висока, у лахмітті, у постолах. А холодно так, мороз лютує і вітер свище сердитий, колючий. Хто б це міг іти по вулиці?
Чоловік до неї:
— Молодичко! Заждіть, будьте ласкаві! Я до вас у справі... Зі святом вас...
Вона і зупинилась. Не розгубилась, а до чоловіка:
— Яка у вас справа? Чим зможу, тим і допоможу.
Зрадів сердешний та на радощах і розповів.
— Добре, — каже жінка, — усе буде зроблено. Я сама все зроблю!
І виконала все, як обіцяла. Запросив чоловік куму до хати, до столу. А на столі один хліб і картопля з солоними огірками. Покотились у чоловіка дві великі сльози по щоках. А кума його вговоряє:
— Не плачте, куме, сльозами горю не допоможеш. Світ не без добрих людей. Завтра я вас запрошую з кумою до себе в гості. Живу я далеко, то коні за вами пришлю. Мій візник дорогу знає...
Попрощались, поцілувались. А як тільки ранок настав, вийшли вони з жінкою на подвір’я. Хуртовина вщухла, мороз послабшав. Бачать, аж стоїть карета під двором. Троє коней гнідих запряжених копитами б’ють. Візник сивий-сивий, у шубі, в теплих рукавицях. Посміхається собі у вуса. Говорить дзвінко:
— Доброго вам здоров’я! Зі святом, будьте здорові! Велено мені в гості вас забрати, будьте ласкаві!
Вони між собою переглянулися, посміхнулись і стали дякувать. Але ж обом з дому не можна. То вирішили, що поїде він один, а дружина з дітьми залишитися має.
Сів чоловік на сани, а вони пахнуть сіном і чебрецем. Візник йому ноги вкутав теплою ковдрою. І коні з місця рвонули, і полетіли над землею. Їхали не дуже довго. Зупинились перед палацом.
А кума вийшла прибрана і запрошує кума в гості. Зайшли вони до оселі. Все блищить, все сяє. Пригощає вона гостя і розпитує, як там хрещеник. Потім вибачення попросила, бо поспішає і залишає його самого. А щоб не сумував, то хай палац роздивляється. Тільки в оці двері щоб не заходив, що напроти їхньої кімнати.
— Не треба сюди заглядати, — попросила.
Та й пішла, пообіцявши скоро повернутись.
Ходив чоловік, дивувався красі, все йому в новощах. І все б добре, якби не хотілось заглянути до чудної кімнати. Став тихенько ступати вперед. І відкрив двері. А там сила-силенна свічок. Тільки горять по-різному. Одні яскраво, а деякі тільки жевріють. Одні високі, а декотрі вже догоряють. Закрив він двері, сів і думає: «Для чого їх тільки, як зірок у небі. Це ж їх треба підпалювати, тушити, віск прибирати. Для чого вони горять, коли надворі день?»
Аж ось і кума іде.
— Не витримали, куме, — каже, — відкрили двері?
І більш ні слова. Дізнався кум від жінки, що то за свічки були. А горіли в тій кімнаті людські душі. Хто довго мав прожити, свічка була висока і горіла яскраво. А хто мав померти, того тільки жевріла.
— І моя тут є? — запитав він.
— Так, є, звичайно! — відповіла кума.
А кума ця була смерть.
Розтривожився бідний чоловік. Прощається з господинею. Вона йому й каже:
— Їдьте додому. Усе буде гаразд. Я вам допоможу. Будуть до вас люди ходить по живущу і цілющу воду з .вашої криниці. Ви їм не відмовляйте. Помоліться богу, а тим часом я буду вказувати вам, чи житиме та людина, чи ні. Якщо стоятиму в головах, то житиме, а якщо в ногах, то ні. Заживете ви, забагатієте. Тільки в гості мене не просіть, бо я сама прийду, коли настане ваш час. Не бійтеся, бо я смерть!
Приїхав він додому, а люди вже на нього чекають. Він і почав дохторювати, допомагати хворим. Вже в нього виходило, бо смерть допомагала.
Забагатів, дітей подоводив до діла, повиучував. І було всього у нього, як у повній чаші. Тільки став він куму в гості ждати. А вона й прийшла, стала у ногах. Він перекрутився до неї головою.
— Не викручуйтесь, куме, час вам настав до мене в гості їхати.
Мусив чоловік іти услід за кумою.
З того часу і приказка народна живе: «Збирайся, бо кума прийшла!»