Сніжниця
Українська народна казка Кіровоградщини

Давним-давно колись жили собі чоловік та жінка. Вони дуже сумували, що Бог не дав їм дітей, І ось прийшла сніжна зима. Чужі дітки ліпили снігову бабу. Чоловік сидів коло вікна і з сумом дивився на веселих сусідських діток. Підійшла жінка та й питає:

— Чого, старий, сумуєш?

— Ходімо й ми та скачаємо й собі снігову бабу. Все ж веселіше й нам буде.

— Ходім. Тільки давай ліпити не бабу, а дитинку.

Пішли вони у двір і давай дитину ліпить зі снігу. Зробили усе як треба: голівку з кісками, вушка, очки, бровки, носик, ротик, ручки, ніжки. Усе зробили! Стали та й дивляться на свою роботу. Чоловік і каже жінці:

— Тепер і у нас є дитинка.

— Як жалко, що вона не жива, — сказала жінка.

Пішли вони вечеряти в хату. Коли чують, хтось плаче за вікном. Виглянула жінка, а там лежить жива дитинка. Головкою вона крутить і ручками махає. Вибігають на вулицю. Взяли дитя на руки і від радості ніяк не отямляться. Жінка й каже:

— Почув Бог наші благання і змилостився над нами, подарував нам донечку.

— Давай назвемо її Сніжницею, — сказав чоловік.

Так і порішили. Стала вона жити у них. Росла дуже швидко. Сусідські діти бігали до неї гуляти. У дворі завжди сміх дитячий чути. Радіють старі, дивлячись за тим, як бігають діти, а з ними і їхня Сніжниця. Дякують Богу за неї. Не зогледілись чоловік з жінкою, як Сніжниця й дівкою стала. Допомагала вона батькам по господарству, тільки мати не підпускала її до печі.

Ось і пройшла зима. Наближався Великдень. І вирішили чоловік з жінкою поїхати на базар. Затрималися вони довго, а дочка зібралася приготувати вечерю для своїх стареньких. Коли вона розпалювала піч, сили її почали покидати. Запалав вогонь у печі, пішов жар у хату. Взяла Сніжниця рогач, щоб засунути казан у піч, та від духу печі розтопилася вона, тільки й бачили її.

Повернулися чоловік з жінкою увечері додому, зайшли до хати, а доньки нема. Та лише вогонь у печі палає, а біля печі одежа Сніжниці лежить. Зрозуміли старенькі, що сталося з їхньою донькою, і гірко заплакали.

Сніжниця
Українська народна казка Чернігівщини

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м’який, діти баби ліпили зі снігу.

Дід каже до жінки :

— Ходім і ми зліпимо бабу. Баба й питає:

— Нащо тобі баба? Баба в тебе є, то зліпимо собі дитинку.

— Ну, ходімо зліпимо. Дитину то дитину.

Пішли і давай дитину ліпити. І давай дитині ніжки робити і ручки, голову, вуха й рот усе поробили. І як зробили вони всю дитину, стала шкіра дитяча обтягатися, стала вона личеньком рухати. Дід та баба радіють:

— Ось у нас буде дитинка, уже, слава Богу, рухається.

Через певний час стала дитинка ходити й балакати. Ім’я їй дід дав — Сніжниця. Живе вона, росте не по годинах а по хвилинах. За п’ятнадцять днів стала вже дівкою, і поворотна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею потішаються. І біла вона, як сніг, і волосся, і лице, як папір, стали. Сусідські дівчата познайомились і бігають до неї гуляти, і вона бігає до їх.

Після Великодніх свят сонце піднялося вище, потепліло, так вона на сонці стала вона підтавати, і ховається вона в холодок. Так дожила вона до Івана Купала. Наплели дівчата в цей день вінків наклали вогнище біля річки і просять діда з бабою, щоб відпустили Сніжницю з ними стрибати через вогнище. Пустили її. Дівчата вінок на неї наділи і повели стрибати через вогнище і пісні співати. І розігналася Сніжниця за ними, та як забігла на вогонь, так тільки її й бачили. Там вона і розтанула.

Прийшли вони до діда з бабою й кажуть що Бог знає, де їхня Сніжниця поділася. Вони й кажуть крізь сльози:

— Вона зі снігу виросла, то як на вогонь наскочила, так і розтанула.

Як були дід з бабою самотні, так і залишилися сумувати.

Сніжниця
Українська народна казка Чернігівщини

Були собі дід та баба. Не мали вони дітей. А у піст сніг м’який, чужі діти катаються, снігову бабу надворі ліплять. Подивився дід у вікно та й каже бабі:

— Пішли і ми, зробимо собі снігову бабу.

А баба й каже:

— Нащо тобі баба? Баба в тебе є, давай краще дитину зліпимо.

Дід погодився і вони зробили дитину. Давай їй ручки, ніжки робити. А як усе зробили, то дитину почала шкіра обтягувати, стала вона лицем рухати. Зраділи старі, що в них буде дитина. Назвали вони її Сніжницею.

От живе вона в них, росте, називає бабу — бабою, а діда — дідом. А сама біла, як сніг, і волосся біле, як папір. Сусідські дівчата бігають, гуляють з нею. А після Великодня, коли сонце високо стало, надворі потепліло. Дак Сніжниця все в холодок ховається. Дожила вона до Івана Купала.

Дівчата вінків наплели, вогонь наклали на березі. І стали просити діда з бабою, щоб ті Сніжницю пустили через вогонь стрибати. Вони пустили, а дівчата наділи їй вінок. Стали вони через вогонь стрибати і Сніжницю кликати. А вона як стрибнула, так і розтанула.

Дід з бабою плачуть і кажуть, що то дівчата винні. Бо, якби вони не просили її, нічого би й не було. А так старі як були самотні, так і залишилися.