Собака Жужка
Українська народна казка Поділля
Жили собі дід і баба. Дуже старі вони були й беззубі. І був у них такий же собака Жужка. От баба сідає їсти і собаці дасть шматок м’якуша, намащений маслом. Побачив це дід і сердиться:
— Я теж би з’їв шматок м’якуша, а ти ним собаку годуєш!
— Та ж він такий старий і беззубий, як і ми. А коли був молодий, то служив нам вірою і правдою.
Змовчав тут дід, та все одно нишком злився на Жужку. Одного разу, коли баби не було вдома, він взяв та й вигнав собаку в світи.
Пішов Жужка до лісу, сів на пеньок і зажурився. Аж тут чує знайомий голос:
— А що це ти тут робиш, приятелю? — каже вовк.
— Та от старий я став, нікому не потрібен — глухий, беззубий. Дід взяв та й вигнав мене з дому. А нащо даремно годувати? Тепер залишається мені лише померти, бо сам я собі їжі не роздобуду.
— Не переймайся ти так. Колись ти мене виручав, тепер я тобі в пригоді стану. Завтра, коли дід з бабою будуть на городі, я вкраду в них онука. А ти із-за кущів вибіжиш і відбереш його в мене. Та ще й лаяти мене будеш, щоб всі чули. Може, зрозуміють старі свою помилку і заберуть тебе назад додому.
Як порадилися, так і зробили. Як тільки дід з бабою відвернулися, вовк хапнув дитину в зуби і поніс до лісу. Баба кричить, дід ногами тупотить, а вдіяти нічого не можуть. Як тут де не взявся Жужка. Вовка перейняв, дитину відібрав і гавкає так, що аж сусіди повибігали. Підбігли тут дід з бабою, цілують то дитину, то Жужку. Забрали вони собаку додому і жив він з тих пір, як пиріг у маслі.
А баба каже якось дідові:
— От бачиш, діду, ми з тобою такі старі, як і Жужка. А якщо б нас на старість вигнали, коли ми вже нічого не можемо робити?
Дід мовчки слухав бабу, а тоді взяв зі столу шматок хліба, обрізав з нього шкірку, намастив маслом і віддав Жужці.