Українські народні казки

Собака і вовк

Українська народна казка Буковини

Були собі чоловік і жінка. Мали вони дуже людяного собачку — нікого не припустив, не дав нічого вкрасти. Ніяка звірина в город не зайшла. Жили ті люди, жили старі повмирали, лишилися на тім хазяйстві молоді. Бачать вони, що собака постарівся, і не дають йому їсти. Свариться молода хазяйка з чоловіком:

— Занеси його кудись, він старий. Ми собі десь дістанем молоденького собачку.

Собака з голоду ще більше впав, уже не годен був і піднятися. А жінка все чоловікови клепає:

— Занеси його. Най не здихає тут перед хатою.

Чоловік бере собаку в стару верету і несе, щоб укинути його в річку. Щоб його ніхто й не видів. Але річка була далеко, то він кинув його в лісі. Прийшов додому та й каже жінці:

— Я його кинув у яр. Най там пропадає.

А в тому лісі був вовк, і він видів, що чоловік щось кинув. Вовк думав, що то вівця. Приходи, побачив, що то собака, та й каже:

— Що, небоже, пропадаєш?

А собака лиш тихо дзявкає. Вовк йому:

— Не раз я хтів у твого хазяїна взяти ягня, а ти не давав.

А собака нічого не може йому на то сказати. Бере вовк того собаку на плечі і несе його далі в ліс. Заноси в нору, простелив сіна і каже:

— Сиди тут, а я найду тобі щось їсти. Там хлопці пасуть за горбом вівці. Може, я дістану ягня, то принесу тобі м’якенького м’яса.

Пішов вовк, піймав у чабанів ягня, приніс його псови, той наївся. І так вовк щодня носив собаці їсти. Вже собака трохи подужав. Вже й устає, ходи. Вовк каже:

— Ти сиди, відпочивай, щоб був дужий, міг бігти.

Та й усе підноси собаці по кусочку м’якенького м’яса. От узнали про це інші вовки і не злюбили того вовка, що він рятує собаку. Сказали вони йому:

— Прожени його, бо він не раз за нами біг і ми через него не могли нічого дістати їсти. Він був сильно лихий.

Вовк прийшов до собаки і каже:

— Біда. Я переведу тебе в другу нору, бо зо мною мої брати-вовки сваряться.

Вовк іде вперед, собака за ним — ідуть, щоб сховатися в другу нору. Ще трохи допоміг вовк собаці і в другій норі. Видить вовк, що собака вже може бігти, і питає:

— Хотів би ти вернутися до свого молодого хазяїна?

— Дуже хотів би. Зроби так, — каже собака.

— Я так зроблю, що молодий хазяїн буде ще краще тебе доглядати, як той старий доглядав.

Ходив вовк, ходив і набрів на то поле, де молодий хазяїн з жінкою прашували буряк. А в колисці дитина сидить. Вовк прийшов до пса та й каже йому:

— Йдім на край лісу. Там твій хазяїн з жінкою прашує, а в колисці дитина. Я буду сунутися на череві, доки не возьму дитину з колиски. Як возьму дитину і буду з нею тікати, за мною будуть бігти люди, але вони мене не доженуть. А ти щоб вийшов з лісу і погнався за мною. Я кину дитину, а ти возьми і дай свому хазяїнови.

Підходять вони туди. Собака сидить скраю в корчі. Хазяї відсапалися далеко від колиски. Вовк підсунувся на череві, взяв дитину і тікає до лісу. Люди побачили це і зачали кричати:

— Мой, Іване, вовк вашу дитину взяв!

Біжать за вовком, а він уже добігає до лісу. Усі люди женуться, жінка й чоловік кричать: «Ґвавт!» Люди кричать:

— Щоб він хоч не втік у ліс! Лиш забіжить у ліс — пропала дитина! Вовк до лісу, а напроти вискакує пес. Вовк кинув дитину і втік.

А пес узяв дитину за пеленки в зуби і несе назустріч хазяїнови. Дав дитину хазяйці в руки. Хазяйка пізнала собаку, зачала плакати і каже чоловікови:

— Мой, подивися, це той собака, що ти заніс. Який вірний був нашим батькам, такий вірний і нам. Берім його назад додому.

Хазяїн і хазяйка покормили його в полі коло себе. Зійшлося багато людей, і дуже дивувалися всі. Забрали собаку додому, і він став жити знов, як жив колись.

Їдного разу вночі приходи до собаки вовк.

— Нема, — каже, — щось коло тебе попоїсти?

— Тут, — каже, — в сусідстві буде в неділю весілля. А зараз там заготовляють холодець і викидають кістки. Підем попоїш.

Підійшли вони туди, де готувалися до весілля. Жінки викинули в ящик зо два відра кісток. Ці обидва підійшли і ті кістки їдять. Добре попоїли. Вовк і каже:

— Мой, братіку, я прийду сюди на весілля. А собака:

— Приходь, лиш пізно, коли всі будуть п’яні. Пішов вовк у ліс, а собака на своє місце.

От уже й весілля. Вовк прийшов пізненько до собаки в будку і посилає його в розвідку, щоб подивився, як там на весіллі. Подивився пес, приходи й каже:

— Усі люди за столами. А вийдуть гуляти, я залізу туди і буду тобі виносити, що душа бажає.

Посиділи вони, посиділи, дивляться: люди виходять з-за столів п’яні, як ніч. Музика грає, і всі гуляють. Кухарки забирають посуд із столів. Пес каже до вовка:

— Йди сюди.

Зайшли вони з одного кута, піднімають верету, залазять під ослони, і пес дістає, що тілко вовк хоче. Вовк наївся, що вже аж не хоче, і пес тоже. Вовк каже:

— Я хочу горівки.

— Тобі не можна, — каже пес.

— А я хочу.

Дістав пес горівки та й каже:

— Не пий. А як п’єш, то дуже потрошку.

Вовк лежить під ослоном, узяв пляшку межи лаби — і тягне, й тягне. Пес не дає.

— Лиш, — каже, — не пий стілко. Вовк не слухає.

А на весіллі гуляють та й ухкають. А п’яний вовк і собі зачинає ухкати. Пес торкнув його лабою:

— Тікай, бо вже чують, що ти ухкаєш.

А вовк зовсім п’яний, очі зробилися червоні. Пес утік додому, а вовка там убили. Убила його горівка. І на цім закінчилось.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Собака і вовк

Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі чоловік та й жінка і мали вони пса Бровка. Дружив той пес з вовком. Вовк прийшов до Бровка й каже: — Я увечері прийду до тебе красти поросята. Аби ти на мене не гавкав. А пес відповідає:

— Не буду гавкати, якщо ти будеш так красти, що поросята не будуть кричати. А як будуть свині кричати, то я буду гавкати.

— Добре, — сказав вовк.

Увечері приходить потихеньку вовк, вдерся в дах *, тихо зловив порося, а порося зачало кричати. А за ним усі поросята закричали, а тоді й льоха закричала. Тоді пес дуже загавкав, і це вчули чоловік, жінка — всі. Повибігали з хати хто з чим. З сокирою, з макогоном — хто що їмив у руки. Пішли в той дах, а там вовк. Вони вовка так набили, що той ледве втік.

Утік вовк та й на другий вечір приходить до пса. Та й каже:

— Я тебе просив, аби ти не гавкав, а ти на мене гавкав. Біда буде, як будеш далі так робити. Я ще раз цего вечера прийду, але би ти не гавкав.

Пес сказав знов:

— Я не буду гавкати, як ти будеш так брати, аби свині не кричали.

І знов увечер пішов вовк до свиней. Вдерся в дах, усі свині зачали знов кричати, і знов пес учув і зачав гавкати. І знов усі повибігали, хто з чим у руках. Чоловік, і жінка, і дочка. Знов вовка побили, і вовк ледве поліз у ліс.

На третій вечер прийшов вовк до Бровка і каже:

— Я на тебе виповідаю війну. Я збираю всіх лісових звірів, а ти збирай усіх своїх домашніх. Та й у лісі, під тим великим дубом, буде війна.

Пес зажурився, не їсть, лиш лежить і сумує. Один день, другий, третій. Приходить до него кіт Грицько. І каже:

— Чого ти, Бровку, сумуєш? Він відповідає:

— Що ти мені поможеш?

— Та кажи. Може, щось поможу.

— Нічого ти мені не поможеш, але скажу. Вовк приходив по свині, казав, аби я не гавкав. А я гавкав, і він на мене виповів війну. Та й що буде? В него звірів багато, а я кого возьму на війну?

— Не журися, — каже Грицько. — На коли то він ту війну виповів?

— На четвер. В другій годині треба йти.

— Не журися, нас багато є: я, ти, гусак, гуска, качка — всі підемо на війну.

Вовк зібрав усіх звірів, уже чекає коло дуба. Свиня дика загреблася в лист, медвідь поліз на дуба, подивився і каже:

— Як їх багато йде! І всі мають карабіни. А одна лиш ззаду йде

і кулі збирає. І каже: «Де-де-де-де?»

А то вони попіднімали хвости догори. А качка казала: «Де-де-де».

Приходять вони ближче до того дуба, а свиня в листі кинула хвостом. Кіт подумав, що то миш, скочив, ухопив за хвіст і вкусив. А свиня зі страху схопилася та й утекла в долину. А кіт напудився свині та й поліз на дуба. Медвідь уздрів, що кіт лізе на дуба, та все вище вгору. Напудився медвідь та й собі вище лізе, поки не виліз аж на тонку гілляку. А та гілляка вломилася. І медвідь бабахнувся на землю. А вовк стояв збоку та й дивився на то все. Уздрів вовк, що свиня втекла, а за нею й медвідь потягся. Та й утік і вовк. І пішли всі в долину. І там говорили:

— Вони всі прийшли з карабінами, — кажуть. А свиня каже:

— А той мечем як чахнув мене по хвості, то я ледве втекла. А медвідь:

— Мені було летіти як летіти, але сідати дуже погано було. А вовк каже:

— Ми такі всі великі та й програли війну.

Походження та примітки

* Дах — тут: хлів, утворений подовженням даху хати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старий Косів, Косівського району, Івано-Франківської області
26 лютого 1989 року
Оповідач: Лукашко Марія Федорівна (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Собака і вовк

Українська народна казка про тварин

Мав ґазда пса. Називався той пес Терко. Він через всей свій вік тому ґазді вірне служив, але на старість вже не міг. Та й тогди го ґазда взяв та й вигнав геть.

Іде пес, іде — здибався з вовком. А вовк ся його питає: «Де ти йдеш?» Він каже: «Нагнав мене мій ґазда геть, то йду на жебри!» Тогди вовк каже: «Я тебе так пораджу, що тебе ґазда знов буде шановати. Як завтра, — каже, — піде ґазда в поле пшеницю жати і винесе з собов малу дитину, то я забігну та й дитину вхоплю, а ти тогди будеш за мнов летіти і дитину від мене відбереш і занесеш свому ґазді!»

Вийшов ґазда з жінков жати пшеницю та й виніс дитину і положив під кіпку. Тогди вовк забіг та й хлопця вхопив, зачав утікати. А Терко тогди за вовком, вовка догонив, відобрав дитину і заніс свому ґазді. Ґазда зараз виймив із торби кавалок солонини і хліба і дав то Теркові. І потому вже його тримав і годував добре. Вже го шановали всі за то, що дитину відкупив від вовка.

Але раз пес вийшов знов у поле та й здибав самого-того вовка. А вовк каже: «Ци правда, що-м тя добре порадив? Як же ти мені тепер за то відплатиш? А пес каже: «Ходи, у мого ґазди є комашня, то я тя добре нагодую!» Та й запровадив вовка до хати на комашню, так що ніхто не видів, і каже: «Лізь під стів, а я тя буду трахтова́ти!» Та й дав му там хліба, солонини, пирогів та й фляшку горівки. Але ся вовчисько дуже той горівкою впив та й каже до пса: «Я тепер буду співати!» А пес му каже: «Бійся бога, сиди тихо!» Але вовк був вже дуже п’яний та й завив, то єдні люди з хати повтікали, а другі взялися до вовка бити. Тогди Терко ляг на вовка і не дав го бити. Та й вивів вовка в ліс, а сам вже жив коло ґазди аж до смерти.

Походження та примітки

Собака і вовк. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 100, 101. Зап. в с. Доброгостів (Галичина) від І. Зінка. Час запису не зазначений. Ю. А. Яворский, Памятники галицко-русской народной словесности, вып. 1, К., 1915., стор. 160—161. Тут ім’я собаки («Терко») з’явилось, очевидно, як наслідок перекручення імені «Сірка», оскільки східноукраїнське «Сірко» було дещо не характерним для місцевої мовної традиції. До речі, таке ж ім’я («Терко») має пес і в одному з закарпатських варіантів даної казки (див.: Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 29-3, од. зб. 220, арк. 57—58).

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Собака і вовк

Українська народна казка про тварин

Був собі чоловік, мав він собаку. От, як стала вона уже дуже стара, він і каже до неї: «Іди собі в світа, коли ти така стара». Пішла вона, та дивиться — іде вовк, та й каже їй: «Куди ти, собако стара, йдеш?» А вона: «Я іду в світи». — «Ну, я тобі назичу хліба, але, гляди, щоб і ти мені послі назичила». Вона каже: «Добре, назичу». От він каже: «Отут попові жнуть, то йди: я возьму дитину та й побіжу, а ти будеш на мене гавкати; а вони побачать та відберуть від мене дитину, а тебе возьмуть до себе». От вони так і зробили: вовк узяв дитину да й побіг, а собака за ним — гав, гав! От люди побачили, відняли дитину, а собаку взяли до себе і нагодували.

У них був бал на другий день, — так-так гуляють! Людей понасходилось... А вовк прийшов до теї собаки, а вона каже: «Лізь під штандари!» Вовк вліз та й сидить. Собака узяла з стола буханець хліба та й несе до вовка. Люди побачили та й кажуть: «Он собака несе хліб!» А хазяїн каже: «Нехай несе, то наш». Взяла собака той буханець та й віддала вовкові; він узяв та й з’їв. Потім вона узяла пляшку з горілкою та й знов несе вовкові. Люди побачили та й кажуть знову: «Он собака поніс горілку». А він каже: «Нехай, нехай несе, то наш собака». А він ізнов поніс вовкові. А ті попові підслідили його — куди-то він несе, а він вовкові; вони взяли да за кий да й вигнали вовка.

Він узяв, пішов у поле; дивиться — свиня пасеться. Він прийшов до неї та каже: «Чия ти?» А вона каже: «Попова». А він каже: «Зачекай, я тебе з’їм». А вона каже: «Сідай на мене, я тебе привезу до свого дому, то там мене і з’їси». Узяв він, сів на ню, — вона взяла, привезла його до свого дому. Узяла вона, шархнулась об хлів, а він і впав з неї. Ото він хоче вже її їсти, — вона кричить; люди попові вибігли да й знов його вигнали.

От він ізнов пішов у поле. Іде він та дивиться — аж коняка пасеться. Він каже до неї: «Чия ти?» — «Попова!» — «Почекай, я тебе з’їм». А вона каже: «Не їж, а сідай лучче на мене та поїдем до мого дому, — там і з’їси». Він сів да й поїхав. Приїжджають в двір, — вона приїхала до стайні, шурнулась у стайню — він упав. Ото він хоче її їсти, — вона начинає іржать. Попові вискочили та й прогнали його.

Ізнов той вовк побіг у поле. Іде він понад ставком, дивиться — гуси на березі сидять. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» — «Попові». — «Я вас поїм». — «Ой, не їж, нехай ми попливем да ноги пополощем, — тоді нас чистеньких і з’їси». Узяли вони да й поплили, а він остався, як дурний.

Постоявши, бачить, що вони не випливають, узяв да й пішов далі. Дивиться він — іде парубок. Він питає: «Чий ти?» — «Поповни». — «Я тебе з’їм». Він каже: «Зачекай, я перше піду обмиюсь». Він узяв, виліз на гіляку, вирізав здорового дручка, потім зліз та й каже до вовка: «Дай мені чим втертися». Він каже: «Не маю чим». Він каже: «Дай я твоїм хвостом втрусь». Вовк дав йому хвоста. Він взяв, обмотав його добре за руку. Вовк каже: «Пусти!» А він його дубком раз ударив, другий, а за третім і убив його.

Походження та примітки

Собака і вовк. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 101, 122. Зап. І. П. Новицький у с. Збараж Бердичівського пов. Київської губ. Час запису не зазначений. Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 9—10.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.