Українські народні казки

Собака, вовк, лисиця та чоловік

Українська народна казка про тварин

Був піп да мав собі собаку хорошу. А як вона постаріла, то піп її вигнав за ворота. Пішла вона та й лягла собі під лісою. Коли аж іде вовк і питається собаки:

— Чого ти тут качаєшся?

— Це так мене піп вигнав.

— А що ти мені даси, як піп тебе прийме?

— Як тільки прийме, то я тебе на обід покличу.

Пішов раз піп на улицю з дітьми гуляти. Вовк дитя схватив і побіг, а собака за ним; догнала, одняла і принесла попу. А той і собаку оставив у себе. Після того собака позвала на обід вовка. Після обіда собака каже:

— Ну, лізь же ти під пічку та оддиш, а то тебе тут хто побаче. Вліз уже під пічку таки п’яненький. Сидів, сидів, а далі і каже собаці:

— Ні, не видержу, заспіваю.

— Почекай, братику, — каже собака, — нехай хоть я утечу з хати.

Тільки що собака з хати, а вовк ну співать. Люди як почули та до нього, да ну його бить. Вовк скорійш утікать та й зателепався в клуню. А молотильники його ціпами звідти. Вибіг вовк звідти і каже:

— Що не надибаю попове, то зараз з’їм.

Біжить він, дивиться — кобила пасеться. І питається він:

— Чия ти, кобило?

— Я, — каже, — попова.

— Ну, я ж тебе з’їм.

— Не їж мене, бо я письма везу.

А він не слуха її та й заходить ззаду, щоб її з’їсти. А кобила копитами його по морді. Він аж покотився. Побіг він далі і знов каже:

— Що надибаю попове, то і з’їм.

Дивиться він — пасеться баран. Він і питається:

— А чий ти?

— Поповни.

— Я тебе з’їсти готовий.

— Не їж мене, — каже баран, — а лучче піди в долину, сядь, то я сам тобі в рот влізу.

Сів вовк та й рот роззявив. Баран як розбіжиться та рогами його, він і покотився. Побіг вовк, — аж ось чоловік оре.

— А чий ти, чоловіче?

— Поповни.

— Я ж тебе їсти готовий.

— Не їж мене, — проситься чоловік, — нехай я ниву доорю. Ходить вовк коло чоловіка та все: «Ори, ори, а то з’їм». Аж прибігає лисиця та й питається чоловіка:

— А чого це тут вовк ходить?

— Та це хоче мене з’їсти.

— А що ти мені даси, як я тебе ослобожу?

— Та дам тобі курей, скільки схочеш.

— Я, — каже, — піду в ліс, застукочу, загуркочу, то вовк тебе спитає, що то таке.

Пішла лисиця в ліс і давай гуркотіть, стукотіть; а вовк і питає мужика:

— А що це гуркотить?

— Це стрільці да ловці ловлять вовків да зайців.

— Ой, лихо! Де ж я сховаюсь?

— Лягай на віз, а я тебе укрию свитами. Приходить лисиця і питає чоловіка:

— Що це лежить на возі?

— Та це, — каже, — колода.

— Ану попробуй, чи вона тверда?

Мужик узяв сокиру та вовка по голові. Пішов після той чоловік додому, щоб принести лисиці курей, та взяв, набрав в мішок собак замісто курей. Зустрічає його лисиця:

— Дай, — каже, — я тобі поможу мішок до воза донести!

— Нічого, я сам не втомився.

Да й випустив з мішка. Лисиця тоді прибігла в нору, виставила хвіст да й каже:

— Сіренький, біленький, на тобі хвостик.

А собаки за хвіст, витягли з нори та й розірвали.

Походження та примітки

Собака, вовк, лисиця та чоловік. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 101, 154. Зап. у м. Борисполі Переяславського пов. Полтавської губ. Час запису не зазначений. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. I, СПб., 1872; т. II, 1878., II, стор. 124—125.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.