☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Солдат у церкві
Українська народна казка Покуття

Оден солдат служив дуже довго у війську. Прослужив цілих двадцять років. І йшов додому. Був він сирота, не мав нікого. Ішов довго і зайшов у столицю. А в царя померла дочка, і сказала поховати її в церкві, у підвалі. І як її поховають, щоб тато давав щовечора до неї солдата на варту. Тато давав солдата, а з солдата нічого не лишалося, лиш кости.

Три роки посилав цар на варту до церкви солдатів, і ні одного живого не зосталося. І втратив цар багато війська. І опублікував у столиці: може би хто найшовся такий, щоб у тій церкві переночував три ночі, то за це цар велику суму грошей дасть. Старий солдат подумав: «Може би я переночував тих три ночі? Мав би гроші». І зголосився він до царя, цар дуже врадувався і його угостив. Церковні браття завели його до церкви і закрили його там ночувати. А він подивився, що лежить велика купа костей людських, спудився і з церкви через вікно втік.

Ішов він лісом і побачив маленьку хатку. Там жив дід. Солдат увійшов і каже:

— Діду, я у вас хочу переночувати.

А дід той був непростий, він був віщун, усе знав. Та й каже:

— Синку, чо’ ти втік з церкви? Ти ж там мав ночувати. А він каже:

— Я ще не такий старий, ще хочу жити. Дід йому каже:

— Ти йди назад до церкви і зарийся в ті кости, аби тебе не видко було. Царівна встане в дванадцятій годині, подивиться, що нікого нема, і назад собі ляже на своє місце. І перша ніч тобі перейде.

Вертається він від діда назад до церкви, залазить через вікно в церкву, світить свічку і дивиться, котра година. І в одинадцятій годині заривається в ті кости. А в дванадцятій вийшла царівна. Подивилася і каже:

— Тато мій уже збіднів, нікого мені не вислав. І назад собі пішла в домовину.

Перейшла ніч, він лишився живий. Прийшли церковні браття, подивилися, що він живий, і випустили його на волю. І пішов він знов до того діда.

— Діду, вже одна ніч перейшла, коби ще дві. Дід йому каже:

— І друга перейде. Але в кости вже би-с не заривався, бо вона тебе буде шукати. Є в церкві такий великий дзвін. Би-с ти в той дзвін заліз і присилився.

Церковні браття завели його в церкву на другу ніч. Засвітив він свічку і сидить, чекає одинадцятої години. У одинадцятій годині залазить він у той дзвін, присилився там і сидить. У дванадцятій годині виходить царівна, дуже лютує, все розкидає — його не найшла. Пройшла дванадцята година, і вона пішла собі назад у свою домовину.

Так перейшла йому друга ніч, церковні браття його відпустили, і він іде назад до того діда. Дід каже:

— В цю третю ніч все буде залежати від тебе. Тобі вже нема куди ховатися. Зайдеш у церкву, уберися в ризи, тоті, що ксьондз службу править, і читай собі Євангелію, і тримай свічку. В дванадцятій годині вона вийде і буде йти просто д’тобі. Ти дивись, щоб вона тебе не доторкнулася. Бо як вона тебе доторкнеться, то з тебе лиш кости посиплються. Тікай від неї і лягай у деревище, там, де вона лежала. Вона буде тебе просити, молити, а ти щоб не обзивався, поки не мине дванадцята година. А тоді вже можеш обзизатися. Вона тобі буде дуже дякувати, що ти з неї зняв прокляття. Бо вона була проклята.

Церковні браття завели його в церкву на третю ніч. Закрили за ним двері. Убирається він у ризи, у ті, що піп службу править. Світить свічку, бере Євангелію і читає. Точно в дванадцятій годині виходить царівна і каже:

— Збіднів мій тато, бо якогось попа мені вислав.

І йде просто д’нему. А він що робить? Тікає від неї, не дається їй себе помацати. І відразу лягає в деревище, де вона лежала, і лежить там. І нічого до неї не говорить. Вона його просить, щоби він відти встав. А він не хоче і ніц до неї не балакає. І пройшла дванадцята година, настала перша. І вони вже двоє зачали говорити, і вона йому дуже дякує, що він з неї зняв прокляття.

Прийшов день, приходять церковні браття. Вздріли, що вони двоє живі, і дали знати її татови, цареви. Цар прийшов і дуже врадувався, що таке чудо зробилося. Забирає їх у столицю. І каже вона:

— Це мій чоловік буде. Він мене вирятував від такого тяжкого прокляття, я за него маю ся віддати.

Пройшов рік. Вона зовсім виздоровіла, і цар зробив велике весілля. Вона вийшла за него заміж, цар переписав на него всю владу, і вони собі дуже добре жили. Урядували і ходили в парку на спацір.

А до того діда, що йому допоміг, він ніколи не повертав. І дід дуже ся вгнівав. Одного разу він з жінкою йшов, а дід вийшов назустріч та й каже:

— Ти зробився таким великим чоловіком, а до мене не повертаєш, ніколи мене не відвідаєш. За це я вас зараз покараю смертю.

Виніс дід ковбок і велику сокиру. І каже йому першому:

— Клади голову на оцей ковбок. А жінка каже:

— Ні, я буду перший раз класти голову, а він буде другий, бо він мене визволив.

А дід сказав:

— Діти, я не буду вам нічого робити, лиш би ви мене не забували. Дід лиш хотів спробувати, чи вона його любить.

Та й жили вони собі, вікували. Може, жиють ще й тепер, як ще не повмирали.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 12 квітня 1987 року Ворощук Кузьма Іванович (1917)