Українські народні казки

Солдат і чорт

Українська народна казка Бойківщини

Солдат служив при війську. І не могли солдати там увартувати — чорт не давав їм. Виправили того солдата, би йшов вартувати він. Він каже: — Я піду.

Прийшов він на варту, стоїть, а чорт приходить до него і каже:

— Дай мені свого вбрання. Нехай я трохи потішуся.

Солдат дав ’му вбрання, чорт убрався, трохи потішився, поскакав собі. А тоді скинув убрання і віддав солдатови. Та й каже:

— Би-с ще й завтра прийшов. Солдат приходить у казарму та й каже:

— Я ще й завтра піду вартувати. Всі дивуються. Що воно таке?

Пішов і другої ночі солдат. Чорт уже чекає на него. Каже:

— Дай ми вбрання, най я ся потішу.

Солдат дав йому вбрання, він собі походив, походив трохи у тім вбранню і віддав солдатови.

— Би-с, — каже, — ще й завтра ввечір прийшов, третьої ночі/ Третьої ночі знов прийшов солдат. Чорт появився і каже:

— Дай мені свого вбрання, най я ще раз потішуся.

Дав він йому, чорт зібрався, потішився, зняв, подякував солдатови і каже:

— Я дам тобі хустину до носа. Як сядеш з ким у карти грати, озьми хустину в кишени у жменю і потисни її, ту хустину. І будеш вигравати.

Прийшов солдат у казарму третього вечора. Інші солдати його питаються, що він там видів. А він каже:

— Нічого. Мені дуже добре було.

Збираються солдати собі десь трохи пройтися. А він каже:

— Та й я піду з вами.

А вони не хотять, би він разом з ними був.

— Ми підеме, а ти потому підеш, — кажуть.

Зайшли солдати до шинку, а в той день мало хто туди заходив, і шинкарка мало вторгувала. Ввиділа вона, що вони мають трохи грошей.

— Давайте, — каже до тих солдатів, — заграєм трохи в карти. Та й сіли вони з нею грати в карти. І виграла вона від них усі гроші, до копійки. Вони лиш ся повтирали та й пішли. Прийшли та й кажуть:

— Іди ти.

Він пішов. Має тоти солдатські гроші, зайшов до шинку, вийняв їх та й так рахує. Поїв щось там трошки, а шинкарка каже:

— Давай заграєм у карти.

— Та сідай.

Грають вони в карти. Він собі взяв тоту хустину в руку, нібито втирає носа, та й потиснув її, та й собі подумав, що йому чорт наказав. Дає на стіл ту кавцію, що він на такі й такі гроші грає. І грає. І виграв у неї тоти гроші, що ті програли. Вона ще дає, хоче відограти. А він каже так:

— А як я виграю твій шинк, що буде тоді? Вона каже:

— Наперед я даю з себе плащ.

— Давай, — каже він.

І виграв у неї той плащ. Дає вона в кавцію щось там з шинку, хоче в него відогратися. Нє, він все виграє. Вона ще щось там положила — він і то виграв. Вона ще й ще дає, а він усе виграє. І вже вона назлилася. Закликала якогось там чоловіка, щоби став з ним грати. Може, той відограє? Але він і в того чоловіка виграв. І програла вона цілий свій шинк.

Не має що робити, іде за поліцією, би його заарештували, бо він уже шинкарку з шинку виганяє. Приходить поліція, а він шинк замкнув та й ходить поперед них, а вони його не пізнають. Шукають його і не впізнають. Шукали і не знайшли його, і пропало. А він закрив шинк та й пішов собі в казарму.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Тухля, Сколівського району, Львівської області
24 грудня 1990 року
Оповідач: Мочержак Aннa Миколаївна (1914)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також