Українські народні казки

Солдатські хитрощі

Українська народна казка Буковини

Колись служили солдати по двадцять п’ять років. Оден солдат служив коло царського дворця. Стоїть він уночі на посту і каже сам до себе: «Розум хороший, а грошей — нема». А цариця з другого поверху через вікно зачула, що солдат щось говорить сам до себе, та й сказала цареви:

— Наш солдат што-то на посту разговаріваєт. Цар закликає солдата в кабінет.

— Што ти говоріл на посту?

— Я говорив, що ум хороший, а грошей — нема. А цар говорить:

— Єслі у тєбя хароший ум, я пускаю тєбя на мєсяц в отпуск і даю тєбє сто рублєй: штоб ти за мєсяц здєлал оборот і привьоз мнє двєсті рублєй — увіжу, какой у тєбя ум.

Приїхав солдат додому. Родичі й знайомі його угощають: сьогодні оден, завтра другий. Пройшов цілий місяць, а солдат обороту не зробив. Став і думає: «Що ж буде? Місяць пройшов, а я обороту не зробив». Уже йому строк виїжджати. Збирається і їде на свою службу. Приїжджає у великий город, заходить в магазин і дивиться на товари: що би він купив, щоби зробити оборот? Ходить по залі, дивиться. А буржуй, хазяїн магазину, сидить на кріслі і попихкує люлькою. Грубий такий, з бородою. Він сидить, а двадцять челядників торгують. І питає той хазяїн солдата:

— Што ти, салдат, смотріш? У мєня крупнєйший магазін в мірє. А солдат і каже:

— Магазин у вас хороший, і все є, але мені нічого не подобається. Тілко дуже подобається мені ваша борода.

Буржуй йому говорить:

— Солдат, а што ти можеш дать за мою бороду?

— Можу дать вам сто рублів.

Пан врадувався, бо сто рублів — то були гроші.

— Пайдьом, я пострігу бороду, і отдаш мнє сто рублєй. А солдат йому каже:

— Не так, пане. Підем до нотаріуса і зробим документ, що я купив у вас бороду на вєчноє пользованіє. Там я і дам вам гроші.

Пан погодився. Пішли до нотаріуса і зробили документ.

— Ну, пайдьом, я пострігу бороду і отдам тєбє.

— Нє, — каже солдат, — я купив, щоб живою бородою любуватися, а не мертвою. Ідіть собі, сідайте й торгуйте в своїм залі.

Узяв пан у него сто рублів, заходить собі в свій зал, сідає в крісло. А солдат зайшов у магазин і знов дивиться на товари. Підходи до пана й погладжує йому бороду.

— Дав сто рублів, то хоть маю файну бороду.

Та як микне пана за бороду, тому аж сльози пішли з очей. Та й знов ходить по залу і дивиться на товари. Знов підходить до пана та й погладжує бороду.

— Ех, гарна борідка! Не жаль, що дав сто рублів.

Та як микне пана за бороду, аж сльози покотилися з очей. Та й знов починає солдат по залу ходити. Знов дивиться на товари і знов підходить до пана, та за бороду його.

Пан увидів, що біда, викликає поліцію. Приходить поліція.

— Што ти, салдат, позоріш челавєка?

— Я не позорю — я купив цю бороду на вічне пользованіе. Що хочу, то і роблю з нею.

Поліція подивилася в солдата документ і каже панови:

— Ти продал свойо тєло, зачем же ти поліцію визиваєш? Та й пішла поліція. А пан каже солдатови:

— Солдат, што ти хатіш, штоб ми етот документ унічтожилі, штоб ти мєня больше не трогал?

А солдат нагнувся до него та й говори тихо:

— Три-иста рублі-ів.

— То багато, — каже пан.

— Ну то най борода буде моя, — сказав солдат та й анов зачав гладити бороду.

— Даю тебе, солдат, тріста рублєй, только убєрі рукі.

— Підем до нотаріуса, і там дасте мені гроші.

Пішли вони до нотаріуса, пан дав йому триста рублів, і нотаріус документ порвав. Прибув солдат до царя і докладує:

— Ваше імператорство, такий-то солдат явився! А цар йому:

— Розказуй, што ти дєлал з дєньгамі, какой оборот.

— Ваше імператорство, зі ста рублів зробив триста.

— Как ти здєлал ето?

— Це моє діло. Я вам триста оддаю.

Тоді цар своїх сто рублів забирає, а двіста оддає солдатови і каже:

— За то, што ти такой харошій ум маєш, увольняю тєбя із служби, Паєдєш дамой і будєш хазяйнувать.

Та й питає цар солдата:

— Што тєбє подаріть за то, што такой умний? А солдат каже:

— Подаруйте мені старе сідло.

— Зачєм тєбє староє сєдло. Я подарю тєбє лошадєй, каров, овєц, дам тєбє десять гектаров землі і дам інвентар обрабативать землю.

А солдат йому:

— Подаруйте мені тілко старе сідло — більш мені нічого не треба.

— То дайте єму староє сєдло, — каже цар.

А солдат каже:

— Не, я так не буду його брать. Зробіть мені документ.

Цар сказав секретарю, той написав. Надрукували на машинці, а цар «гуп» печатку, «гуп» штамп та й підписав.

— На тєбє документ.

Солдат виходить з царського дворця, відійшов трохи, кинув сідло в канаву і поїхав з документом додому.

А в того пана, де проживав цей солдат, була мушія на п’ять тисяч гектарів, і звалася вона Старе Сідло. Солдат прийшов до влади і пред’являє документ.

— Я служив у царя двадцять п’ять літ, і цар подарував мені Старе Сідло.

Влада приїжджає в село, передає солдатови все хазяйство і п’ять тисяч гектарів землі, а панови говорять:

— Ти можеш іти. Це вже не твоє. Він служив і заробив. Пан бачить, що біда, і їде до царя на скаргу.

— Нащо ви віддали солдатови моє хазяйство? А цар говорить:

— Правильно, я оддав. Він служив, і я подарив йому.

Бо цареви стидно було признатися, що солдат його обдурив. Подумав він та й каже панови:

— Але ми можемо того солдата знищити, і земля останеться за вами.

— Як же ми його знищим? Яку ми на него причину найдем? — питає пан.

А цар каже панови так:

— Отак зделаєм. Організуєм бал, скличемо всіх генералів. І договоримося так: перший генерал буде пить водку до другого і давать йому в морду. І так всі по очереді. А солдат сяде коло мене. Ти будеш пить до солдата і даш йому в морду. А солдат буде пить до мене і дасть мені. А я його за це прикажу розстрілять. От тобі й останеться мушія.

Скликали всіх генералів, сіли за стіл, починають пити. Перший генерал випив і другого в морду. Так дійшло аж до пана. Пан п’є до солдата та й в морду його. Солдатови доводиться пити до царя і вдарити царя в морду. А солдат встав і каже:

— Панове генерали і ваше імператорство, дозвольте мені взяти слово. Як я позичив у чоловіка сто рублів — оддать йому ті сто рублів чи не оддать?

Цар і всі генерали кажуть:

— Оддать.

— Ваше імператорство, я п’ю чарку водки до вас. А хто дав мені в морду, я тому оддаю.

Та й бере чарку в руку.

— Ваше імператорство і панове генерали! Я п’ю за нашу зустріч. Та як випив, та як дав панови в морду, то той аж під стіл полетів.

Налив він чарку водки і подав цареви. Цар випив, поплескав його по плечу і сказав:

— Харошій у тєбя ум. Їді хазяйнуй. А ви, пане, наживайте собі нове хазяйство.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Жилівка, Новоселицького району, Чернівецької області
26 грудня 1977 року
Оповідач: Пислар Трохим Андрійович (1906)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.