Українські народні казки

Солодивенький

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був король. Мав одного сина, і їздив той в ліс чорний на прогулянку. Він сина завжди просив, що як умре, то щоб той ніколи не заходив туди.

Син взяв хорти, сів на коня і поїхав у той ліс на полювання. Але на дорогу вибіг заєць. Той затравив його хортами, і заєць завів його в такі гущі, що він погубив і дорогу, і хортів. В трубу грає і не чути ніякого голосу. Але надибав стежку. Каже до себе:

— Піду я нею. Хтось то її втоптав, то нею десь зайду.

Але пішов і приходить. На кінці стежки стоїть двір чугуновий, огорожа чугунова. Відтворилася йому брама чугунова, і виходить старий Сідун до нього.

— А що, Іване Королевичу, поламав батькове слово? — питає.

— Поламав, — каже.

— А що ж тепер, Іване Королевичу, чи будеш в мене служити, чи битись?

А той каже:

— Не буду з вами битися, але буду служити.

Почалася десь там війна і прислав до Сідуна якийсь король бумагу, щоби він йшов йому на поміч. Вибирається Сідун і каже:

— Ходи собі, Іване Королевичу, всюди, тільки в той покій не ходи, що личком зав’язані двері.

Та й поїхав. Але той ходить і каже:

— Щоби я був за такий, що тут служив і не заглянув?

Приходить до одного замку, а там стоїть кінь на залізних ланцюгах і перед ним на їдло м’ясо поставлене. Приходить до другого замку, а там стоїть левиця на ланцюгу і перед нею сіно. Стало йому жалко. Взяв положив перед конем сіно, а перед левицею м’ясо, і кінь їсть сіно, а левиця м’ясо.

Глянув Сідун по зорях, пізнав, що дома діється, приїхав додому, взяв меч, хоче Іванові Королевичу голову стяти. Проситься в нього королевич:

— Даруйте мені, батьку, першу смерть, поки жити буду, не буду вашого слова ламати.

Пише другий король, щоби приїздив Сідун на поміч. Той виїздить і каже:

— Скрізь собі ходи, тільки до тих замків не заглядай.

А королевич взяв відімкнув, стало йому жалко. Переложив перед тою левицею м’ясо, а перед коня — сіно.

Знов Сідун глянув по зорях, пізнав, покинув баталію, їде додому. Приїхав, знов хотів йому голову стяти. Знов той у нього просить:

— Даруйте мене другою смертю. Поки жити буду, не буду вашого слова ламати!

Взяв Сідун його і пустив. Але пише третій король до Сідуна, щоби їхав на поміч. Виїздить він і наказує:

— Гляди, щоби ти того не робив, бо скоро взнаю, то тобі голову зітну.

Виїхав. Той ходить. Жаль йому зробилося, відімкнув замки, взяв переложив перед коня сіно, а перед левицею м’ясо. Обзивається до нього кінь:

— Стій, Іване Королевичу, знаю, що тобі нас жалко. Піди, Іване Королевичу, в льох там стоїть чашка вина зеленого і випий.

Випив він, приходить до коня, питається його кінь:

— Що ж ти, Іване Королевичу, як ти на своїм здоров’ю чуєшся?

— Так, — каже, — оті три замки з сріблом і злотом, якби вдарив, то на прах розбив би.

— Іди , Іване Королевичу, в другий склеп. Там стоїть чашка вина зеленого. Випий і приходь до мене.

Той пішов, випив, приходить до коня. Питається його кінь:

— Що ж ти, Іване Королевичу, як ти на своїм здоров’ю чуєшся?

— Чуюся, що мізинним пальцем ланцюг той би перервав, що ти прип’ятий.

— Іди в третій склеп. Там стоїть чашка вина червоного. Випий і приходь до мене.

Приходить до нього. Кінь питається:

— Ну, що ти, як на своїм здоров’ю чуєшся?

— Так чуюся, що тую чугунову браму розбив би до ранку.

— Бери, Іване Королевичу, відбивай мене від замка.

Допіро відбив, приводить кінь його до одного склепу, кипить там срібло в котлах.

— Бери, Іване Королевичу, черпак і лий на мене.

Взяв, полив на нього. Кінь став такий срібний, аж блищить. Тоді каже:

— Скачи ти сам, Іване Королевичу.

Той каже:

— Я боюся, бо гаряче.

Взяв кінь трошки над ним вистудив, той вскочив і вийшов. А кінь каже:

— Бери, Іване Королевичу, веди мене до другого замку.

Повів його. Кипить там в котлі золото. Каже кінь:

— Лий на мене.

Той обілляв його, і кінь став такий золотий , що на сім полів блиск б’є.

— Скачи сам, Іване Королевичу.

Той каже, що боїться, бо гаряче. Кінь знов пофоркав, вистудив, і королевич вскочив, вискочив також золотим, аж блиск б’є. Каже кінь:

— Сідай на мене, Іване Королевичу.

Сів той, кінь питається:

— А що, як у своїм здоров’ю чуєшся, втримаєшся чи ні?

— Втримаюся.

— Ну, як же тебе нести — поверх ліса чи посеред ліса?

— Неси мене поверх ліса.

Знісся кінь поверх ліса і перелетів у другу сторону за темний ліс. Виїхав з ліса і каже:

— Ну, тепер ти, Іване, йди в свою сторону, а я піду в свою.

І вирвав з гриви волосину і дав йому й каже:

— Як тобі буде треба мене, то подмеш на неї, я до тебе прибуду.

Прощаються, але йдуть ще разом. Іван надибує, що гайдай пасе панський товар.

— Іди ж, — каже кінь, — проси його, най тобі продасть бугая. А коли не схоче, то ти сам візьми за роги і убий. Здери з нього шкуру, лишень найскоріше, бо вже Сідун вглянув по зорях, буде доганяти. Буде питатися, звідки і де ти йдеш, щоби ніяк до нього не казав, тільки «солодивенький», «паршивенький» і вчинися дурним. Поки жити будеш, то щоб нічого більше не говорив. Тільки тії слова, бо він тебе вб’є.

Прийшов королевич до того пастуха і каже йому:

— Продай мені того бугая, що хочеш тобі дам, тільки продай.

Той не хоче.

— Тим не можна, бо пан буде мене бити.

І що б йому не давав, то не дає. Тоді той взяв бугая за роги, забив сам, зняв шкуру з нього і натяг на себе і йде дорогою в світ. Але оглядається назад себе, видить, що Сідун женеться за ним, аж земелька стогне. Пригнувся до нього, питається:

— Що ти за один?

— Солодивенький.

Каже Сідун до себе:

— То якийсь дурний!

І поїхав, об’їхав скрізь, бачить, що не дожене, повернув назад. Знов здибав королевича і питає його:

— Може, видів, що хтось йшов собі чи їхав?

— Паршивенький, — каже.

— То якийсь дурний!

Взяв і повернувся додому. Той зайшов у чужу землю до короля. Там його питають:

— Звідки ти, чий ти?

Він відказує:

— Солодивенький, паршивенький.

Повеліває король:

— Візьміть його, добре буде по саду стежечки стругати. Видна річ, що він якийсь несповна розуму.

Прийняли його, але в третій день отемнів король на очі. Допіро приснилося у сні наймолодшій дочці, що в городі є верба і щоби її вирубати, там буде криниця, і буде поличка для сліпців, для калік.

Врубали тую вербу і джерело вискочило, як з барилка. Взяв король вмився, зобачив світ.

Іван Королевич щовечора, як сонце зайде, скидає з себе одяг, ту шкуру і мусить купатися. Вгледіла його біля того джерела наймолодша панна, бо то як в лице блиск вдарить на всенький город. Вглянула вона одного вечора, і другого та й подумала: «Вже тут щось є».

Але присилається до неї король з заграниці, щоб вона йшла заміж, а вона не хоче. Присилається другий, вона не хоче. І батько силує, а вона не хоче. Батько розкричався:

— Коли ти не хочеш іти за королівського сина, то віддам тебе за Солодивенького.

Та каже:

— Піду.

І король подружив їх, але вимурував для них з цегли кам’яницю з одним вікном.

Але присилає перший король, що сватав, щоб старий ставав до баталії, бо буде змій з трьома головами. Не хотів наймолодшу панну дати, тепер побачить, що буде.

Допіро повідає король до своїх старших зятів:

— Ідіть воювати, може, господь допоможе, що ви не дастеся ворогу.

Тії поїхали. Каже той Солодивенький королівні:

— Іди до свого батька, хай мені дадуть якогось коника, хоч подивлюся на ту баталію.

То та пішла, йому дозволили взять того коня, що воду ним возять. Взяв того коня, виїхав за село, пустив в отаву і подув на свою волосину. Прибігає до нього кінь:

— Що, Іване Королевичу, служба чи не служба?

— То прислужба, а ще буде служба!

Сів на нього, кінь знісся вгору і полетів повітрям. Прилітає на ту баталію, змія побив, язики повирізував і на шнурок почепив. Всю баталію розігнав. Приїздить під своє село, коня пустив, а на того сідає і їде. Заким він доїхав до брами, його швагери догнали. Сміються з нього. Кажуть:

— Наш дурний Солодивий, ми вже всю баталію розігнали, а він іще тут сидить!

Приїхав він додому, ліг спать, то спав цілу добу. Присилає другий король і каже:

— Не хотів за мене дочки дати, нехай іде воювати. Буде змій з шістьма головами.

Допіро король просить своїх іти воювати:

— Коли б було знати, то маленькою і голову зняти.

Поїхали вони, а той посилає жінку до старого:

— Іди, — каже, — проси батька, нехай дасть якогось коня, най би я хоч подивився, що то за баталія.

Король повідує до неї:

— Нехай собі візьме того, що воду ним возять.

Пішов він, але коняка не могла його везти, він ще і тягнув її. Але як витягнув за село і пустив, подув на свою волосину. Прибуває до нього кінь:

— Служба чи не служба?

— Це прислужба, ще буде служба!

Сів на нього, знісся, прибуває на баталію, а там є змій. Він збив йому голови, повитягував язики, повтинав, у кишеню поховав. Приходить до своїх швагерів і каже:

— Давайте, панове, сигнати з себе.

Ті дали. Він поїхав додому, приїхав під село, пустив свого коня і взяв того коня з болота і тягне. Тії здоганяють, сміються з нього:

— От наш Солодивий. Ми дві баталії розігнали, а він ще стоїть в болоті.

Приїхав додому, спав дві доби. Допіро присилає третій король посланця і каже:

— Не хотів за мене дочки дати, нехай прибуває на баталію, бо буде змій дев’ятьма головами і Сідун до помочі.

Тії плачуть, просяться:

— Їдьте, — каже король, — і я сам поїду.

Дивиться той, що вже не жарти. Вже не посилає за конем, тільки ввійшов у шалаш, подув на волосину і кінь прибіг до нього:

— Що, Іване Королевичу, служба?

— Служба!

— Будеш, Іване Королевичу, поранений в правую руку, а я в лівий туп.

Сів, приїхав. Іще Сідуна не застав, змія потоптав, скоро і язики повирізував і на шнурку в кишеню сховав.

Але приїхав Сідун на левиці. Як пізналися, давай битися на повітрі, так як ті горобці. Пустив Сідун громовою стрілою і поранив його в праву руку, а коневі лівий туп. Вглянув король, взяв із шиї хусточку і кинув йому, щоби він собі завинув руку. Аж Іван якось поверх Сідуна як махне мечем, так і втяв йому праву руку. Не має чим Сідун вдержатися, бо левиця як стряслась, а він упав, аж маззю розіллявся.

Взяв Івана на тім місці вогнем перепалив, щоб не відновився, взяв левицю за стремена, веде до своїх швагерів. А там музика грає парадна, бо вони думали, що то ангел з неба злетів на поміч. Але він каже:

— Давайте з себе знаки, скидайте шмаття, буду видирати пояси з вас.

— Але, пане, а з жінчиного батька?

— Треба з молодих.

Взяв видрав зі двох швагрів два пояси так, як дріт. Пустив їх, поїхав додому. А під своїм селом знов тягається з клячею.

Їдуть ті з баталії, сміються з нього.

— Ми, — кажуть, — вже Сідуна побили, а він теліпається.

Але приїхав додому, ліг спати. Спить одну добу, спить другу. В третій день поглянула жінка, пізнала батькову хусточку. Йде до батька з тим словом:

— У мого мужа батькова хусточка є на руці.

Батько і говорити не дав. Витрутив її з хати і собаками затравив. І щось собі подумав, послав вірного слугу подивитися, чи то правда. Той прийшов, подивився і каже:

— Правда! Ваша хусточка в його на руці.

Той не довіряє, бере сам іде, взявши паличку. Прийшов, вглянув, що хусточка є на руці, і впав на коліна, лізе до нього. Той схопився і каже:

— Чекайте, не хочу я, щоб ви передо мною кланялись.

А старий просить до себе на обід і спрошує усіх трьох зятів. І каже:

— Хто першу баталію розігнав?

То ті обзиваються:

— Ми!

— Подавайте, — каже, — які в вас є знаки.

А вони кажуть:

— Ми без знаків.

А той витягує язики і каже:

— От в мене є язики.

Питається знов король:

— Хто змія з шістьма головами побив і розігнав баталію?

То ті знов кажуть, що вони. Питається король:

— Які ви знаки маєте?

— Ми без знаків.

Той королевич знов витягує шість язиків і каже:

— Нате, от в мене є знак.

І показує сигнати їхні. Питається знов король:

— Хто ж Сідуна звоював і змія з дев’ятьма головами?

Вони хваляться, що вони.

— Покажіть знаки!

А вони кажуть:

— Ми без знаків.

Той королевич витягує і показує з них паси і одежу, язики змієві. Допіро старий закладає бал, і всі королі з’їздяться, і просить найстарший зять:

— Дозволь мені свого коня, я поїжджу по подвір’ю.

Той королевич дозволив, але зять тільки виліз на того коня, кінь стрясся та й той впав і вбився. Другий хвалиться і каже:

— Я б білий світ на нім проїхав би.

Але кінь знов стрясся, той впав і вбився. І каже той кінь до свого Івана:

— Втинай мені голову!

Той плаче, каже:

— Як я тобі буду голову втинати, коли ти мене од смерті відняв?!

— Втинай і не питай! — каже.

Той взяв, втяв йому голову, а з неї вискочив хлопець ще гарніший від нього. Тут каже йому левиця:

— Втинай мені голову!

Той втяв, з неї вискочила краща панна, як його жінка. Тут закладають бал на чотири роки і балюються. Пишуть і бумаги посилають по світі: «Хто отця-матері не слухає, то що на ярмарку гнилого пса нюхає, а ще і коло того як добре справляється, то й добре потім буває».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сизонкіна Євдокія Павлівна (1923 року народження), Дніпропетровська область, Васильківський район, Артемівка 203 (7449). Солодивенький. СУС — . Записав Багаченко Олексій 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.