Соломняний бичок
Українська народна казка Поділля
Жило колись старе подружжя — дід та баба. Дід служив на майдані майданником а баба мички пряла. А ще працювали обидва на городі: з того дешо самі їли, дешо на базарі продавали. Дуже були бідні: ані корівки, ані пацятка, ані баранця. Була колись рабенька курочка, та й ту шуляк заклював.
Якось баба вчепилася до діда:
— Бачила я сон про соломняного бичка.
— Якого такого бичка?
— Зроби мені із соломи бичка та засмоли його смолою, от якого!
— Та й нашо тобі той бичок здався? Наснилося дурній бабі, а мені роби!
— Зроби, діду, зроби, любий, зроби, най і в нас якась худобина буде.
Дід не звик з бабою спорити й зробив того бичка.
Баба зранку погнала соломняного бичка пастися на травицю біля лісу. Сама прядиво пряде, а бичок посеред поляни стоїть. Баба пишається:
— Ось і в мене худобинка є!
Пряде та примовляє:
— Пасись, мій бичок, смоляний бочок, пасись, соломняний, поки я попряду!
Пряла баба, пряла та й задрімала. Вона спить, а з темного лісу біжить медвідь. Наскочив на бичка, здивувався:
— Ти хто такий? Чого не знаю?
А той мовчить.
— Гей ти, нечемо! Отвічай бігом!
А той мовчить. Медвідь розізлився:
— Ах ти, бичок соломняний, смолою просмоляний, зараз я тебе з’їм!
Схопив медвідь його зубами за бік і давай тріпати. Драв, драв та зав’яз у смолі зубами. Почав вириватися. Сіпав, тіпав, ніяк не вирветься. Завив медвідь не своїм голосом — баба проспалася. Підхопилася та й тюпком до діда.
— Старий, старий, подивись! Наш бичок ведмедя привів, піди його вбий!
Дід подумав, шо баба з ума з’їхала, але пішов. Дивиться — справді бичок медведя вхопив та держить. Так йому показалось.
Дід медведя від бичка віддер, але вбивати не став, а закинув у льох. Наступного ранку, ше вдосвіта, баба знову набрала кужіль та пішла на толоку бичка пасти. Сидить, пряде та приказує:
— Пасись, мій бичок, смоляний бочок, пасись, соломняний, поки я попряду!
Пряла, пряла та задрімала. Раптом з темного лісу вибігає сірий вовк і кидається до бичка:
— Хто ти такий? Чого не знаю?
А бичок мовчить.
— Гей ти, нечемо! Чого не отвічаєш? Ось я тебе з’їм!
Вовк вчепився бичку в бік, рвав, драв, тріпав, от зуби й застрягли. Він почав задкувати — ніяк! Тягав того бичка, тягав, не може відчепися! Завив вовк, аж баба прокинулася. Видить, чи вовк бичка зловив, чи бичок вовка. Не стала додивлятися, тюпком до діда та горлопанить:
— Діду, діду! Наш бичок вовка привів, піди його забий!
Дід побіг, а забивати вовка не став, віддер від бичка та закинув у льох. А баба по всьому селу теревені править, який в неї бичок, — і з медведьом упорається, і з вовком.
На третій день зранку пішла вона знов бичка пасти та починки прясти. Всілася на траві й задрімала. А до бичка лисиця підбігла.
— Хто ти такий? Ніколи такого чуда не бачила!
А бичок мовчить. Три рази лисиця питала, розізлилась та як вчепиться бичкові зубами в бік! Та й зав’язла. Сіпається, тіпається, рветься, виривається, ніяк не може. Баба проснулася та й кричить:
— Діду, діду! Мерщій біжи до мене! Наш бичок спіймав ниньки лисицю! Гарний комірець мені на доху буде!
Насправді в баби ніякої дохи не було, але дуже хотілося похвастатися перед сусідами. Дід прибіг, лисицю від бичка відірвав і кинув у льох.
Посліднім до бичка заєць прилип, бо дуже допитливий був. Почав бичка мацати, мовляв, шо це за чудо таке, та й причепився. Дід і його до льоху закинув.
Сидять у льосі ведмідь, вовк, лисиця та заєць, гадають:
— Шо з нами буде?
Прийшов дід, всівся над лядою та почав гострити ніж. Медвідь його з острахом питає:
— Шо це ви, діду, зібралися робити?
— Та нічого... Ось ніж погостру, вб’ю тебе, зніму шкуру та пошиємо з бабою два кожухи.
— Ой, не робіть цього, діду! Відпустіть лучче мене на волю, я вам стільки меду принесу, шо стане на всю зиму.
— А кожухи?
— Продасте мед — хватить на кожухи.
— Ну добре, тільки не обмани.
Відпустив медведя, всівся знов на ляду та гострить ніж. Вовк його з льоху питає:
— Шо це ви, діду, робите?
— Та нічого... Ось ніж погостру, уб’ю тебе, зніму шкуру та пошиємо з бабою дві теплі шапки.
— Ой, не робіть цього, діду! Відпустіть краще мене на свободу, я вам цілу отару овечок прижену.
— А як же шапки?
— Та з тих овечок у вас і шапки вийдуть, і кожухи, і ше залишиться!
— Ну добре, тільки не обмани.
Відпустив вовка, знов сів на ляду та гострить ніж. Лисиця його питає:
— Шо це ви, діду, робите?
— Та нічого, ніж гостру.
— А для чого це ви ніж гострите?
— Та шуба в тебе дуже гарна, вистачить на комірець і на опушку.
— Ой, не вбивайте мене, дідусю, я вам курочок та когутів прижену, качечок та селезнів приведу.
— Ну, йди, тільки не обмани.
Один остався зайчик. Тремтить, як листя під вітром. А дід знову ніж гострить.
— У зайчика шубка тепленька, м’якенька, гарні пальчатка вийдуть...
— Ой, дідусю, не вбивайте мене. Я місце знаю в лісі, де розбійники скарб заховали. А в тому скарбі й червонці, і каблучки золоті, і каралі дорогоцінні. Принесу я ті скарби, й оком не змигнете, тільки відпустіть!
— Ну, біжи, тільки не обмани!
Дід трохи побоюється, чи баба не буде сваритися, шо він усю бичкову здобич відпустив. Але баба була впевнена, шо соломняний бичок принесе їм радість і достаток.
Рано-вдосвіта хтось у двері дереться. Відчинили, а то медвідь! Припер цілий улій меду. З того улія дід започаткував пасіку. Установили улій, покуштували з бабою меду та вляглися ше трохи поспати.
Тільки задрімали, знову хтось у двері стукає. Відчинили, а то вовк! Нагнав повний двір овець, баранів, ще й пару поросяток привів. Оце так багацько!
Спати вже не вкладалися. Лагодили хлівець та кошару. Раптом на тік лисиця — скок! Привела курочок, качечок і гусочок. Оце радість! Оце щастя! А тут уже зайчик прибіг, приніс скриню із золотом.
Дід та баба зрозуміли, шо їх злидням прийшов кінець. Завели вони добре хазяйство, хазяйнували та раділи.
А соломняного бичка забули на сонці. Стояв він, танув, танув, танув і розтав.