☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Соломняний бичок
Українська народна казка Поділля

Жило колись старе подружжя — дід та баба. Дід служив на майдані майданником а баба мички пряла. А ще працювали обидва на городі: з того дешо самі їли, дешо на базарі продавали. Дуже були бідні: ані корівки, ані пацятка, ані баранця. Була колись рабенька курочка, та й ту шуляк заклював.

Якось баба вчепилася до діда:

— Бачила я сон про соломняного бичка.

— Якого такого бичка?

— Зроби мені із соломи бичка та засмоли його смолою, от якого!

— Та й нашо тобі той бичок здався? Наснилося дурній бабі, а мені роби!

— Зроби, діду, зроби, любий, зроби, най і в нас якась худобина буде.

Дід не звик з бабою спорити й зробив того бичка.

Баба зранку погнала соломняного бичка пастися на травицю біля лісу. Сама прядиво пряде, а бичок посеред поляни стоїть. Баба пишається:

— Ось і в мене худобинка є!

Пряде та примовляє:

— Пасись, мій бичок, смоляний бочок, пасись, соломняний, поки я попряду!

Пряла баба, пряла та й задрімала. Вона спить, а з темного лісу біжить медвідь. Наскочив на бичка, здивувався:

— Ти хто такий? Чого не знаю?

А той мовчить.

— Гей ти, нечемо! Отвічай бігом!

А той мовчить. Медвідь розізлився:

— Ах ти, бичок соломняний, смолою просмоляний, зараз я тебе з’їм!

Схопив медвідь його зубами за бік і давай тріпати. Драв, драв та зав’яз у смолі зубами. Почав вириватися. Сіпав, тіпав, ніяк не вирветься. Завив медвідь не своїм голосом — баба проспалася. Підхопилася та й тюпком до діда.

— Старий, старий, подивись! Наш бичок ведмедя привів, піди його вбий!

Дід подумав, шо баба з ума з’їхала, але пішов. Дивиться — справді бичок медведя вхопив та держить. Так йому показалось.

Дід медведя від бичка віддер, але вбивати не став, а закинув у льох. Наступного ранку, ше вдосвіта, баба знову набрала кужіль та пішла на толоку бичка пасти. Сидить, пряде та приказує:

— Пасись, мій бичок, смоляний бочок, пасись, соломняний, поки я попряду!

Пряла, пряла та задрімала. Раптом з темного лісу вибігає сірий вовк і кидається до бичка:

— Хто ти такий? Чого не знаю?

А бичок мовчить.

— Гей ти, нечемо! Чого не отвічаєш? Ось я тебе з’їм!

Вовк вчепився бичку в бік, рвав, драв, тріпав, от зуби й застрягли. Він почав задкувати — ніяк! Тягав того бичка, тягав, не може відчепися! Завив вовк, аж баба прокинулася. Видить, чи вовк бичка зловив, чи бичок вовка. Не стала додивлятися, тюпком до діда та горлопанить:

— Діду, діду! Наш бичок вовка привів, піди його забий!

Дід побіг, а забивати вовка не став, віддер від бичка та закинув у льох. А баба по всьому селу теревені править, який в неї бичок, — і з медведьом упорається, і з вовком.

На третій день зранку пішла вона знов бичка пасти та починки прясти. Всілася на траві й задрімала. А до бичка лисиця підбігла.

— Хто ти такий? Ніколи такого чуда не бачила!

А бичок мовчить. Три рази лисиця питала, розізлилась та як вчепиться бичкові зубами в бік! Та й зав’язла. Сіпається, тіпається, рветься, виривається, ніяк не може. Баба проснулася та й кричить:

— Діду, діду! Мерщій біжи до мене! Наш бичок спіймав ниньки лисицю! Гарний комірець мені на доху буде!

Насправді в баби ніякої дохи не було, але дуже хотілося похвастатися перед сусідами. Дід прибіг, лисицю від бичка відірвав і кинув у льох.

Посліднім до бичка заєць прилип, бо дуже допитливий був. Почав бичка мацати, мовляв, шо це за чудо таке, та й причепився. Дід і його до льоху закинув.

Сидять у льосі ведмідь, вовк, лисиця та заєць, гадають:

— Шо з нами буде?

Прийшов дід, всівся над лядою та почав гострити ніж. Медвідь його з острахом питає:

— Шо це ви, діду, зібралися робити?

— Та нічого... Ось ніж погостру, вб’ю тебе, зніму шкуру та пошиємо з бабою два кожухи.

— Ой, не робіть цього, діду! Відпустіть лучче мене на волю, я вам стільки меду принесу, шо стане на всю зиму.

— А кожухи?

— Продасте мед — хватить на кожухи.

— Ну добре, тільки не обмани.

Відпустив медведя, всівся знов на ляду та гострить ніж. Вовк його з льоху питає:

— Шо це ви, діду, робите?

— Та нічого... Ось ніж погостру, уб’ю тебе, зніму шкуру та пошиємо з бабою дві теплі шапки.

— Ой, не робіть цього, діду! Відпустіть краще мене на свободу, я вам цілу отару овечок прижену.

— А як же шапки?

— Та з тих овечок у вас і шапки вийдуть, і кожухи, і ше залишиться!

— Ну добре, тільки не обмани.

Відпустив вовка, знов сів на ляду та гострить ніж. Лисиця його питає:

— Шо це ви, діду, робите?

— Та нічого, ніж гостру.

— А для чого це ви ніж гострите?

— Та шуба в тебе дуже гарна, вистачить на комірець і на опушку.

— Ой, не вбивайте мене, дідусю, я вам курочок та когутів прижену, качечок та селезнів приведу.

— Ну, йди, тільки не обмани.

Один остався зайчик. Тремтить, як листя під вітром. А дід знову ніж гострить.

— У зайчика шубка тепленька, м’якенька, гарні пальчатка вийдуть...

— Ой, дідусю, не вбивайте мене. Я місце знаю в лісі, де розбійники скарб заховали. А в тому скарбі й червонці, і каблучки золоті, і каралі дорогоцінні. Принесу я ті скарби, й оком не змигнете, тільки відпустіть!

— Ну, біжи, тільки не обмани!

Дід трохи побоюється, чи баба не буде сваритися, шо він усю бичкову здобич відпустив. Але баба була впевнена, шо соломняний бичок принесе їм радість і достаток.

Рано-вдосвіта хтось у двері дереться. Відчинили, а то медвідь! Припер цілий улій меду. З того улія дід започаткував пасіку. Установили улій, покуштували з бабою меду та вляглися ше трохи поспати.

Тільки задрімали, знову хтось у двері стукає. Відчинили, а то вовк! Нагнав повний двір овець, баранів, ще й пару поросяток привів. Оце так багацько!

Спати вже не вкладалися. Лагодили хлівець та кошару. Раптом на тік лисиця — скок! Привела курочок, качечок і гусочок. Оце радість! Оце щастя! А тут уже зайчик прибіг, приніс скриню із золотом.

Дід та баба зрозуміли, шо їх злидням прийшов кінець. Завели вони добре хазяйство, хазяйнували та раділи.

А соломняного бичка забули на сонці. Стояв він, танув, танув, танув і розтав.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

145 (7855). Соломняний бичок. СУС 159. Записано 2010 року. Тукало Валентина Семенівна (1926). Хмельницька область, Старосинявський район, Гречана