Українські народні казки

Солонина для зелениці

Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік і жінка. Чоловік заколов паця, склав у бербеницю. На спід солонину грубу, зверху тонку. І каже жінці:

— Цю тонку мемо їсти в зимі, а ця буде на зеленицю, на траву, як мемо косити.

— Добре.

Пішов він у поле жати, а приходить якийсь, що знав про ту «зеленицю». Підійшов до хати та й каже жінці:

— Я — Зелениця. Чоловік ваш складав для мене солонину.

— Йо, йо, складав. Казав, що для Зелениці. Добре.

Вона винесла та й дала йому солонину. А той узяв та й пішов. А чоловік приходить т’хаті.

— Ади, чоловіче, був Зелениця та й...

— Та й що?

— Та я дала йому солонину, ту, що ти складав на Зеленицю.

— Та що ти?! Шлях би тебе трафив! Ти дурна! Корова відбиває, що мемо їсти? Та я собі відкладав солонину на той час, як мав траву косити. Не комусь давати.

Наказав, насварився.

— Іду в світ від тебе. Як найду ще дурнішу від тебе, то вернуся т’хаті. А як не найду, повік ся не верну.

Та й узяв у торбу хліба й до хліба та й пішов.

Ішов він оден день, другий. Іде через одно село, дивиться, а баба приставила до хати драбину, взяла корову на петельку та й тягне її на драбину. Корова голову забила в драбину та й догори не лізе. Ну як її витягнути? А жінка корову буком та буком. А подорожній чоловік став, та й дивиться, та й думає: «Моя же таки така дурна не є».

— Жінко, а ви чого на драбину корову гоните?

— Та ади, — каже, — нема паші, а там така пожива, таке жито зійшло на хаті. Та би пасла там, а вона не хоче йти.

Плюнув чоловік на то та й подумав: «А, піду т’свої біді. Є ще й дурніші жінки, як моя. Трохи буду наказувати, трохи просити. Вона вже, може, таке не зробить». Та й вернувся т’хаті.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
22 лютого 1987 року
Оповідач: Брустурняк Настя Василівна (1907 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.