Сон про землю Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
На м’якій постелі глибоким сном спить хлопчик. Сниться хлопчині дивний сон: чує він страшенний тріск, якби стріляли з пушок. А на те розкрилася величезна яма, стіни розійшлися і в хаті стало видно, як удень. З ями виходить стара баба, худа й обідрана, але висока-висока, на сім метрів підвелася в небо. Плаче баба й стогне:
— Синку, чи впізнаєш ти мене? Я — земля, я твоя — баба...
— Чого плачете, бабко? — питає хлопчина.
— Плачу, бо жадібний дядько біду зі мною робить. Він мене оре й оре і кожного разу одне зерно сіє. Він тільки бере, а мені добрив не дає, не годує. Скажи це йому.
— Добре, бабко, передам, що ви мені казали.
А земля скаржиться далі:
— Та у мене ще не все...Слухай далі, дитинко. Городник ліпше робить: він не сіє моркву чи петрушку весь час на одному місці. Городник має землі мало, тому турбується про неї. А польовик сіє соняшник та соняшник. Марно сподівається він на урожай. Я йому не віддячу доти, поки він не дасть мені пошани. Кажи польовикові, щоб не забував про мене. Тоді я дам багатий урожай. Твльки скажи, щоб сіяв і траву.
— Так, бабко, я скажу, аби він знав.
— Заїв мене бур’ян, як ослабле тіло поїдає пошесть. Але ж його не так тяжко вибрати. Треба тільки поле зорати і дати йому спочинок. Я хоч і стара, та маю вічну силу. Ти видиш, синку, що у мені є немало соків, раз кожна рослинка тягне своє устами. Але навіть молода мати, яка плекає дитину, мусить перепочити.
Сон про землю Українська народна казка Поділля
На м’якій постелі глибоким снам спить хлопчик Іванко.
Сниться хлопчині дивний сон: чув він страшенний тріск, такий тріск, якби стріляли зі ста гармат. А на те розкрилася величезна яма, стіни розійшлись, і в хаті стало видно, як удень. З ями виходить стара баба, худа і обідрана, але висока-превисока, на сім метрів піднялася в небо. Плаче баба й стогне:
— Іванку-у! Іванку-у-у! Чи впізнаєш мене? Я — земля! Я — твоя баба.
— Чого плачете, бабко? — питає хлопчина.
— Плачу, бо жадібний ґазда біду робить зі мною. Він мене оре й оре, та кожного разу одне зерно сіє. Він тільки бере, не дає мені добрив, мене не годує. Передай йому...
— Добре, бабко, передам, що ви мені казали.
Земля скаржиться далі:
— Та у мене ще не все... Слухай далі, дитинко. Городник ліпше робить: він не сіє моркву, петрушку чи мак весь час на одну грядку. Городник має землі мало, тому турбується про неї. А польовик сіє пшеницю за пшеницею або то жито, то пшеницю. Ой, марно сподівається він на гаразди. Я йому доти не віддячу, доки не дасть і мені поживу! Кажи польовикові, хай не забуває і про мене. Тоді я дам багатий урожай! Дам йому повний колос і довгу солому. Дістане від мене за один рік більше, як дістає тепер за три роки. Тільки скажи, щоб сіяв і траву.
— Так, так, бабко,— обіцяв хлопець,— я скажу, аби він знав!
Земля все ще стогне:
— Заїв мене бур’ян, як заслабле тіло заїдав пошесть. Але ж його не так тяжко знищити. Тільки треба нивку добре поорати і дати їй спочинок. Та ще раз кажу, синку, не сіяти одне зерно двічі, підряд за собою! Кажу тобі свою велику правду, і передай людям: дурний той чоловік, котрий нарікав, ніби в нього погана земля. Я, хоч і стара, та маю вічну силу! А поганий хіба той, хто погано думає про мене і погано дбає.
— Добре, бабко, добре! Я скажу про все.
Земля тяжко зітхнула:
— Ти видиш, Іванку, що у мені є немало соків, раз кожна рослинка тягне своє устами — пшениця, жито, овес, кукурудза. Але й молода мати, яка собі плекає дитинку, мусить перепочити. Розумієш?
— Я вас, бабко, добре зрозумів! Усе скажу людям! — вигукнув Іванко і прокинувся.