Українські народні казки

Спадок трьох парубків

Українська народна казка Закарпаття

Був один бідний-пребідний дідо. Не мав він нічого з господарства, тільки мав трьох хлопців і мачку, когута й косу. Коли він помирав, розділив він помежи сини ото, що мав. Найстаршому синови він дав косу, середущому когута, а наймолодшому мачку. Старший брат говорить:

— Я, хлопці, піду щось заробити.

Та й іде він, іде, проходить єден варош, другий, далі й третій. А ту якраз пшениця достигла. А ґаздове не знали, як збирати зерно, та почали по зерну стріляти. Той хлопець позирає:

— Я вам покажу, як із зерном робити.

Набив він косу, як має бути, і став косити пшеницю. Зійшлися ґаздове, позирають, як то красно, як то добре, як скошене зерно паде на землю. А хлопець узяв і зробив пару снопів. І показав, як треба зерно обмолотити. Взяв гордов і почав оббивати колос.

Коли хлопець показав, як робиться з зерном, оті ґаздове просять:

— Продай нам ото діло.

Не зовуть, як то називається — коса. Не знають того. Хлопець відповідає:

— Продам, але дайте мені тилько грошей, кілько можу понести. Заплатили вони парубкови, і парубок вернувся додому. І стали вони добре жити, бо вже мали гроші. Тоді середущий парубок каже:

— Хлопці, і я піду. Та продам когута.

І він пішов і прийшов у той варош, де його брат був. Припросився він у одного ґазди на ніч. А ґазда його питається:

— Що то за звір?

— То не звір. Увидите рано, в чотири години, як він вас ізжене. Ліг він собі на піч і когута поклав коло себе. Рано, в чотири години, когут запів. Став він піти кожну годину. А в тім вароші когутів не було. І той ґазда когута купив. Дав йому за когута много грошей, і парубок вернувся дому.

Самомолодший брат почав йойкати, що він несе свою мачку продати. Іде він і попав точно в той варош, де його браття були. І попав саме до того ґазди на ніч. Ліг він на піч спати, а мачку положив коло себе. Та як задули лампу, миші почали бігати по хижі. Мачка почала ті миші їмати. І наносила за ніч цілу купу.

Коли ґазда рано устав, він побачив чудо. Велика купа мишей! І почав парубка благати, щоби він продав тото. Дав багато грошей, і парубок забрався дому. Радий був ґазда. Але він забувся спитати, що воно їсть. Парубок уже був досить далеко, а ґазда за ним біжить і гойкає:

— Слухай, я забув спитатися, що воно їсть! Парубок отвічає:

— Що йому дасте, то буде їсти. При біді й квас.

А той ґазда був мало глухий. І йому причулося, же мачка буде їсти «і вас». Приходить він дому та говорить жінці:

— Ой купили ми біду. Та воно все їсть, а при біді і нас. Почали вони мачку бити, гонити. Мачка втікла на під, а вони взяли й хижу запалили. Хижа горіла, а мачка утікала з хижі на хижу, з пода на під. А вони так і палили хижу за хижою. Так, що осталася одна церква. Мачка втікла на церкву. Ґаздове й церкву запалили. Церква була дерев’яна, і вона згоріла. Тоді вони почали думати, що робити далі.

Вони пішли в ліс, почали рубати січ, будувати хижі. Коли побудували хижі та церкву, стали вони думати, що з тою просікою робити. На тото приходить самоменший парубок, що продав мачку. Але його не впізнали, бо вже пройшли роки, і він виріс. Каже їм:

— Заплатіть мені, і я вам скажу, що вам робити. Купіть три міхи соли, посійте на тій просіці й будете мати свою сіль.

Вони йому заплатили і так зробили, посіяли сіль. Виросла жалива. А жалива жалить. Кожний ґазда ішов і дивився, як сіль росте. Та й кожного жалива обжалювала. Кожний казав:

— Буде файна сіль, солена.

Тота жалива росла, і з’явився на ту просіку медвідь. І ходить, і толочить ту «сіль». І тоти ґаздове стали радитися, хто би вигнав відти того звіря. То був такий тупий народ, що не знав нич.

А парубкови, видно, бог помагав. Попадає він знов у тото село. І ґаздове йому говорять і не впізнають, же то він їм мачку продав:

— Заплатиме великі гроші, і він буде в нас попом.

І став він ходити в ту просіку та вбив того медвідя. І тоді стала добре «сіль» рости. І того парубка поставили попом. А парубок не знав ніякої одправи Божої, тилько знав єдно: «Алілуя, алілуя!» Та людям казав: що буде він робити, тото би й люде робити. А сам був озутий в бочкорах. Коли почав махати кадилом і співати «алілуя, алілуя», грань упала йому в бочкори, і загорілася онуча. Став він дробіцькати ногами. А люде за ним. Та були такі жони, що не могли вже дробіцькати, вийшли з церкви та ідуть дому. А назустріч їм ідуть жони до церкви. Та й питаються, що за свято. А жони відповідають:

— Свято дробіцькання.

Я вчора був на тім святі, і піп ще й теперка дробіцькає.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1991 року
Оповідач: Коба Михайло Андрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.