Українські народні казки

Спасівчаний вітер

Українська народна казка Полтавщини

Жили в одному селі Іванко і Марійка. Покохали вони одне одного, діло йшло до весілля.

— Марієчко, я люблю тебе більше за все на світі і ніколи не розлюблю, Скажи, кохана, а ти мене любиш ?

— Іваночку, коханий мій, я люблю тебе так, як спасівчаний вітер...

Не став далі слухати юнак. Розсердився, що так відповіла йому дівчина, порівнявши його з вітром. Не таке хотів почути хлопець.

— Якщо я тобі, як вітер, то повіюся світами. Більше ніколи мене не побачиш. Прощавай, Марійко!

Довго плакала дівчина, але коханий не повернувся. Пішов Іван блукати світом. Доводилося тяжко працювати, але він не цурався ніякої роботи. На жінок не звертав уваги, бо в душі таїв давню образу на кохану дівчину. Так пройшло багато років.

Одного літа разом з іншими людьми працював Іван на панському полі. Сонце пекло немилосердно. Надворі було тихо-тихо, ніде ані шелесне. Люди знемагали від серпневої спеки. Пан наказав впорати ниву до Спаса. Іван, обливаючись потом, ледве ступав по колючій стерні. Раптом де не візьмись, повіяв вітерець. Легесенький, але так добре стало всім від його подиху, такий він був жаданий!

І враз пригадав чоловік свою кохану і її слова: «Люблю тебе, як спасівчаний вітер...» Тільки тепер збагнув він суть цих слів, оцінив силу почуття дівчини. Стояв Іван серед поля, а вітер цілував його обличчя, обнімав за плечі так, як колись його обнімала і цілувала Марійка.

Не пішов, а на крилах полетів Іван до свого рідного села. Швидко знайшов хатину, де жила Марія. Підійшов під вікно, заглянув у хату. За столом сиділа його кохана з молодим чоловіком, «Вона знайшла іншого!» — промайнула думка. Та все ж постукав у вікно, побачив через шибку до болю рідне обличчя.

Жінка відчинила двері. Перед нею стояв незнайомий чоловік з бородою, в брудній сорочці, просився переночувати.

— Заходьте до хати, чим багаті, тим і раді. Сідайте з нами вечеряти.

Сів Іван до столу, та не йде вечеря на душу.

— Ти не впізнала мене, Маріє? — запитав Іван.

— Ні... — тихо мовила жінка, пильно вдивляючись в обличчя незнайомця.

— Ти ж колись божилась, що любитимеш тільки мене, а тепер, бач, іншого знайшла.

Непрохана сльоза заіскрилася в карих очах Марійки.

— Іваночку, це мій син, наш з тобою син... — сльози не дали жінці договорити.

— Кохана, найрідніша в світі, пробач мені, що я не зумів зрозуміти мудрість слів твоїх, спричинив тобі стільки болю і страждання.

Іван стояв перед Марією навколішки, обхопивши її за стан. Марія, притиснувши голову коханого до грудей, цілувала припорошені сивиною кучері.

А за столом сидів юнак, схожий, як дві краплі води, на Івана в молодості, і мовчки спостерігав за незвичайною зустріччю, про яку він таємно мріяв все своє життя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

82 (4668). Спасівчаний вітер. СУС 923А. Записала Кустреюк Таїсія 2008 року. Головай Півонія Миколаївна (1944). Полтавська область, Пирятинський район, Вікторія