Спудзар
Українська народна казка Закарпаття
Була в одного царя донька. Мала лише тринадцять років, а вже хотіла віддаватися.
— Няньку, віддавайте мене! — каже вона вітцьови. Отець не хотів віддавати таку малу. Думає, чим би відговоритися. І придумав:
— Як знайду у твоїм волоссю вош, тоді тебе віддам. Дівчина була дуже чистотна. Отець на се надіявся, коли говорив про вош. Та дівка так хотіла віддаватися, що взяла гроші, побігла до жебрака і просить:
— Продай мені вош!
Жебрак продав вош. Царська донька пустила вош у волосся на голові і побігла до свого вітця:
— Няньку! Ви сказали, що як знайдете у моїм волоссю вош, то тоді мене віддасте. Подивіться у волосся, бо щось мене кусає. То має бути вош.
Отець подивився у волосся і знайшов вош. Поклав ту вош у трьохсотлітрову бочку з мастю і каже:
— Як вош поїсть сю масть, тоді тебе віддам.
Рік у тій бочці сиділа вош. Всю масть поїла і виросла така, як порося. Побігла царівна до вітця:
— Няньку! Вош усю масть поїла! Вже у дуги скребче. Віддавайте мене!
Мудрує цар далі. Дав обдерти вош і виробили кожу. Коли кожа була готова, цар виголосив:
— Хто відгадає, з якої звірини ся кожа, той візьме мою доньку за жону.
Цар думав, що ніхто не відгадає, і так обійдеться ото без свадьби. Приходили сватачі з різних держав, та не могли відгадати, з якої звірини ота кожа.
А у одного чоловіка було три сини. Два розумні, а третій дурний. Сидів на печі і грався в попелі. Тому його звали Спудзарем. Його два старші брати зібралися до царя відгадувати, з якої звірини має кожу. А Спудзар каже:
— І я йду з вами!
Кажуть розумні брати вітцьови:
— Няньку, не пустіть дурня, бо ганьбу нам знайде! Айбо Іван зшив собі з міха гаті, взяв паляницю хліба, сів на сомара і — гайда. Іван виїхав перший, а вже пізніше на парадних конях виїхали його брати. Догнали Спудзаря і радяться: якби сомара кудись спровадити, то Іван би без нього нікуди не поїхав.
— Іване! Час на нічліг ставати, — кажуть Спудзареві його брати.
А там ріс росохатий дуб. Розіклали вогонь, дали коням їсти і полягали спати. Коли Спудзар заснув, вони, розумні голови, що додумалися:
— Сажаймо сомара на дуба.
Добре намучилися, доки висадили сомара на дерево. Іван не спав, лише прикинувся сплячим. Він усе видів. Коли його брати заснули, він обрізав коням хвости, обстриг гриви. А тоді вже ліг і заснув.
— Іване! Вставай! Твого сомара звірі з’їли, — кажуть вранці Спудзареві його брати.
— Ой не з’їли! Мій сомар утік від чортів на дуба, аби його так модерно не постригли, як ваших коней.
Дивлять брати: а у їх коней ні хвостів, ні грив. Сміх один! Як на таких конях їхати до царя. Мусять додому вертатися і сідати на других коней. А Іван одтрутив сомара з дуба, сів на нього і поїхав.
Брати дома сіли на коней. Здогонили Івана на другий день вечером. Розіклав він вогонь і їв хліб із часником.
— Спудзарю, чи можна коло тебе переночувати?
— Ночуйте! Мені буде веселіше.
Полягали спати. Коли Іван заснув (він лише зробився сплячим), брати радяться:
— Що би зробити з сомаром?
— Що? Вержемо його в млаку!
А там була велика млака. Один вхопив сомара за хвіст, другий за вуха, розмахали і вергли у млаку. Дочекався Спудзар, доки його брати заснуть, встав, позривав їх коням підкови і скидав у болото.
Вранці будять Спудзаря:
— Іване, вставай! Твій сомар пішов рибу ловити, та майже, втопився.
Дивиться Іван: сомарові із млаки лише хвіст та вуха стирчать. Видить Іван, що сомар не втопився, і каже:
— Мій сомар пішов рибу ловити, бо не боїться у воду лізти. А ваші коні роззулися, айбо залізти у воду побоялися.
Дивляться брати: їхні коні босі, без підків. Як на таких конях їхати у далеку дорогу. Треба шукати коваля і підкувати.
Недалеко від того місця, де вони ночували, була кошара. Іван пішов, узяв дві ліси, верг на млаку і поміг сомарові вилізти на тверду землю.
Ще три дні їхав Іван, доки доїхав до царя. Брати вже його не спиняли. Доки найшли вони коваля, то втратили цілий день. Догнали Івана недалеко від вариша, коли він збирався коло одного потічка переночувати. Вони подумали:
«Уже видно царський палац, то нічого тут ночувати. Їдемо у вариш, там якось ніч перебудемо і вранці будемо першими у царя». І поїхали далі, а Іван розіклав вогонь, сів вечеряти.
Тут підбігла до Спудзаря мишка, дивиться на нього голодними очима. Відрізав Іван скибку хліба і дав мишці. Потім пішов із потічка води напитися. Напився, айбо і за мишку не забув: зачерпнув у крисаню води і приніс:
— На, мишко-небого, напийся. Мишка напилася і проговорила:
— Знаю, Іване, куди йдеш. За твою доброту я тобі поможу оженитися на царівні. Вранці у царський палац не йди, бо буде велика глота. Піди під вечір. Доти купи на ярмарку пряників, конфет, то вночі будеш ними царівну вгощати. І знай, що кожа, котру цар показує усім сватачам, з воші.
Іван так і зробив, як йому казала мишка. Приїхав він у царський палац під вечір. Пани сміються, показують то на сомара, то на Спудзареву одежу. Став Іван ззаду і дивиться, що там робиться. Відгадує панство, з чого кожа, і ніхто не може відгадати.
— З ягняти.
— Ні!
— Із зайця.
— Ні!
— Із курки!
— Ні!
А прийшов туди хитрий корчмар. Він став за Іваном. Подумав: «Останньому легше відгадати, бо мало звірки залишиться, яку би не назвали». Дійшла черга до Івана.
— Ще вош не називали, — каже Іван. — Кожа з воші! І корчмар в один голос з Іваном сказав:
— Кожа з воші!
Подивився цар на Івана і на корчмаря. Корчмар у панській одежі, файний. А Іван — як жебрак. Та ще й на сомарі сидить. Думає собі: «Треба щось придумати, аби царівна могла вибирати одного із двох. Ачей не буде така дурна, аби вибрала собі Івана».
— Зробимо так, — каже цар. — Є у мене широка постіль. Най оба сватачі, котрі відгадали, з чого кожа, ляжуть на ту постіль. А між них ляже спати моя донька. До котрого повернеться, той і буде її.
Лягли спати. Ніч, айбо нікому з них трьох не спиться. Іван почав хрумкати пряники-медівники. Звідує царівна:
— Що так смачно їш?
— Що маю, те й їм.
— Дай і мені.
А корчмар не мав чим гостити царівну. Спудзар приніс із собою стільки солодощів, що вистачило би не на одну ніч. Царівні полюбилися медівники, і вона попросила:
— Дай ще.
Кожен раз, коли просила медівники, поверталася до Івана. Так і заснула. Прийшли вранці в ту кімнату, а царівна спить лицем до Івана. Що тут робити? Царівну треба віддавати за Івана. Ганьба! Цар радиться з міністрами, як тут бути.
Міністри думали і придумали: най Іван зайців пасе і всокотить, аби не розбіглися. Цар купив сто зайців, запер у стайні і кличе Івана:
— Се моя худоба! Докажи, на що ти спосібний. Коли ти всіх надвечір приженеш сюди, буду думати про свадьбу. А не приженеш — неспосібного зятя мені не треба.
Випустив Іван зайців — а вони куди котрий так побігли, що й пси би їх не догнали, а не чоловік на сомарі. Іде Спудзар до лісу, богує. Дивиться: у терню малий чоловічок бородою заплівся і не може визволитися. Зліз Іван із сомара, поміг чоловічкові. Чудується Іван:
— Як се так: ви такий, діду, малий, а бороду маєте таку довгу.
— Бо я не простий дідо, я чарівник.
— То, може, ви мені поможете царську худобу зібрати.
— Поможу. Тут маєш пищалку. Заграєш на ній — всі зайці збіжаться до тебе.
Виспався Іван на свіжому повітрі, вечером прийшов до царської стайні і заграв. Всі зайці збіглися до нього. Запер їх до стайні й іде до царя:
— Пресвітлий царю! Ідіть порахуйте свою худобу, чи вся. Перелічив цар худобу — вся. Йде до міністрів і радиться, що робити. Кажуть йому:
— Грошам і чорт радується. Най цариця піде та купить одного зайця.
Іде цар до Спудзаря:
— Іване! Ми вже готуємося до свадьби. Айбо ти ще раз пожени мою худобу пасти. Лиш не розгуби її.
Випустив Іван зайців другого дня, поїхав до лісу, ліг і спить. А цариця одяглася в сільську одежу, взяла бесаги грошей і пішла до Івана. Каже йому:
— Продай мені одного зайця, дам тобі за нього бесаги грошей.
Догадався Іван, що то цариця. Каже!
— Продам. Айбо то мало грошей.
— А що би ще треба.
— Я люблю дуже свого сомара. Поцілуй його файно в губи.
Цариця подумала: «Хай буде. Зате збудемося зятя-жебрака». Пішла і поцілувала сомара в губи. Дав їй Іван зайця і каже:
— Лише міцно держи, аби не вирвався.
Коли цариця була коло царського палацу, Іван заграв у пищалку. Заєць сіпнувся і вирвався із рук цариці. Вечером зібрав Іван зайців до царської стайні. Перелічив цар — усі!
Що тут робити? Знову йде до міністрів. Вони радять:
— Де слаба жона не може вдержати зайця, там вдержить чоловік.
Каже цар Спудзареві:
— Уже кличемо гостей на свадьбу. Айбо ти маєш ще один день мою худобу дозирати.
Відпустив Іван зайців на пашу і третього дня. А цар одівся у купецьку одежу, приклеїв бороду, сів на коня, взяв з собою міх грошей і поїхав до Івана.
— Продай мені зайця!
Іван знає, що перед ним цар. Токмиться:
— Міх грошей — то мало.
— А що ще треба?
— Поцілуй мого сомара під хвіст!
Цар скарідується, айбо думає собі: «Якось перетерплю, зате не буду мати зятя-жебрака. Як поцілував цар сомара під хвіст, Іван свиснув у пищалку, піймав одного зайця і віддав купцеві:
— На! Та міцно держи, аби не вирвався.
Цар уже був на ґанку, коли Іван свиснув у пищалку. Заєць сіпнувся і вирвався із рук царя. Вечеров всі зайці були в царській стайні. Цар сів радитися з міністрами, що робити далі. Міністри кажуть:
— Коли Іван такий мудрий, то най наговорить повний міх правди. Лиш так буде мати царівну за жону.
На другий день цар покликав Спудзаря:
— Іване! Свадьба уже готова, айбо ще хочу видіти, чи ти розумний. Як наговориш повний міх правди, то моя донька стане твоєю жоною.
— Добре. Я наговорю, лише кличте все панство сюди. Зайшло панство у світлицю. Узяв Іван міх і приклав до рота.
— Чесний народе! Велике панство! Слухайте, що буду казати. Наш пресвітлий цар дав по всьому світу знати, що дасть за того доньку, хто відгадає, з чого зроблено кожу, яку вивісили перед царським палацом. Чи правда?
— Правда, — кажуть пани.
— Всі відгадували — не відгадали. А прийшов Спудзар та відгадав, що кожа з воші. Чи правда?
— Правда, — кажуть лапи.
— Та цар доньку за Спудзаря не віддав. Сказав, аби вона вибирала собі чоловіка із двох сватачів. Вона вибрала Спудзаря, бо повернулася вночі лицем до нього. Чи правда?
— Правда, — каже царівна.
— Та цар не додержав свого слова, — провадить Іван далі. — Заставив цар Івана пасти зайців і не розгубити жодного. Чи правда?
— Правда, — каже панство.
— Пас я зайці, аж тут приходить цариця, переодіта в нашу одежу, і просить продати їй зайця за бесаги грошей. Чи правда?
— Правда, — каже цариця.
— Я продав цариці зайця, айбо вона мусила поцілувати мого сомара у губи. Та зайця вона не вдержала, тому на другий день прийшов до мене сам цар купувати зайця. Чи правда?
— Правда, — каже цар.
— Дав він мені міх грошей, айбо я сказав...
— Повний міх! — загойкав цар.
— А царівна моя! — зазвідав Іван.
— Твоя!
Музиканти заграли. Мусив цар свадьбу заладжувати. А по свадьбі і казці кінець.