☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Спузяник
Українська народна казка Гуцульщини

Були три брати. Третій, найменший, сидів на печи в спузах, і прозвали вони його Спузяником. Капелюх на нім був такий пірваний, що верха в нім зовсім не було, і волосся стирчало вгору. Відки прийдуть старші брати, цего дурного на печи б’ють.

— Ти би-с навіть не пішов і води не приніс до хати!

А він узяв відра і пішов по воду. Зачирав він води, і заплила йому в відро риба, щупачок. Сказав йому щупачок:

— Ти пусти мене геть. Що схочеш, що зажадаєш, то будеш мати. Як тобі що треба буде, то скажеш: «За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням хай буде так».

І він пустив того щупачка і сказав:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням хай ці відра з водою піднімуться в люфт на таку висоту, як чоловік, і самі летять до хати.

І відра здоймилися і полетіли до хати. Самі двері ся отворили і відра ввійшли. Брати на це видивилися. А він увійшов до хати. Виліз на піч, сів у спузу і далі сидить.

По другім разі іде він у ліс по дрова. Під хатою були приперті сани. А брати поїхали в ліс наперед. Спузяник каже:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням хай стануть мені сани перед хати.

Стали сани перед хати. А коней нема. Сів він на ті сани і поїхав у ліс по дрова. Заїхав у ліс, сів собі під бука і сказав:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені злагодилася фіра дров. Самих сухих і файних.

Тоти дрова ся зрихтували, він сів верх тих дров і їде додому. Приїхав і каже:

— Аби за Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням ці дрова сами порубалися і зайшли до хати.

Дрова порубалися, заходять до хати, а він виліз на піч та й сидить у спузі. Мама й брати кажуть:

— Доста вже тих дров.

А він нічого не говорить, лиш сидить у спузі. А то ся робить само, заходять дрова в хату і складаються.

А в одного царя була дочка. Той цар виповів: «Хто вискочить конем на третій поверх д’ мої доньці, той буде мій зять. І всі хлопці мають їхати обов’язково». Збираються два старші брати, сідають на добрі коні і їдуть, і сотками їдуть хлопці. А Спузяник сідає на найпущого коня, що ледве ногами пряде. І сідає не головою наперед, а лицем д’ хвостови, назуп’ять сів. І взяв праник, підоймив коневи хвоста догори, плеще коня праником і так їде.

Багато він тим конем не їхав. Пускає він коня пасти і говорить:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені тут ся зробив дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

І все те з’явилося. І говорить він тому коневи, аби він скочив на перший поверх.

Доганяє він тих своїх двох братів і так їх арапником обіправ, що одежину пірвав на них. А як приїхав до царського палацу, там була вже тьма хлопців з кіньми. Кожен приїхав, став та й дивиться. Що, хтось може вискочити конем на третій поверх? А він вискочив на перший поверх повернувся і назад додому. Доїхав він тим дияментовим конем туди, де пустив бідного коня, пустив дияментового коня, а сам зробився таким, як їхав з дому. Та сів на того худого коня, приїхав додому, сів у спузу та й сидить. А братів ще нема.

Приїхали брати додому і розказують свої мамі, який там їхав пан і як їх дуже бив. А він з печі говорить:

— Не бийте мене, а я вас не буду.

А вони тоді ще май більше побили його там на печи.

Другої днини ті всі, що їздили до царя, знов мають там бути. І поїхали брати. А Спузяник сідає знов на того коня, бере собі праник, підоймає коневи хвоста, праником плеще і так їде. Небагато він тим нужденним конем їхав. Став і говорить:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені тут з’явився дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

Прибіг кінь і зробилася дияментова шабля і цісарська форма. І говорить він до того коня, аби скочив на другий поверх. Догонив він своїх братів і ще більше вибив, як бив першого разу. Прилетів до тих палат і відразу вилетів конем на другий поверх. І в ту ж мить кінь викрутився, і він поїхав назад. Та приїхав на то місце, дияментовий кінь зник і все зникло, сів він на того нужденного коня, приїхав додому, виліз на піч і сидить у спузі.

Вернулись ті два брати додому і розказують, що приїхав один пан і вискочив на другий поверх. І так їх бив — ще гірше, як того разу. А він з печі їм говорить:

— Не бийте мене, а я вас не буду.

І подумали ті брати: «Вже не будемо його бити».

Третьої днини знов їдуть усі до царя. Спузяник бере знов того нужденного коня та й їде собі. Сідає назуп’ять, бере праник у руки, піднімає коневи хвоста, плеще коня і їде. Небагато проїхав, пустив того коня і говорить:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені тут зробився дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

Прибіг кінь і зробилася дияментова шабля і цісарська форма. Сів він на коня. Приїхав до тих палат і відразу вилетів конем на третій поверх. Там сиділа царська донька. Як подала вона йому руку, відбилася на його долони така печатка, що ні вимити, а ні стерти. Він скочив конем униз і поїхав на то місце, де пустив нужденного коня. Та пустив коня дияментового і сів на нужденного. І не стало дияментової шаблі й цісарської форми. І поїхав він додому. Приїхав, виліз на піч, сів у спузу й сидить.

Прийшло від царя оголошення, що кожний від такого до такого-то року народження мав прибути до царя. Хіба якийсь дурний або каліка най не їде. Збираються два старші брати, але збирається й дурний їхати разом з ними. Що вони його просять, щоб він сидів дома, а він їде. І на руку намотав якогось брудного катрання. Коло царської брами стоїть цар, царська донька і обслуга царева. А він приїхав теперенька на тім коні-худані. Та й такий обідраний. Та й на руку намотано брудного катрання.

Перейшла перевірка — ні в кого печатки тої нема. А на дурного й не дивляться. Прийшли до дурного, а він сидить на тім нужденнім кони, а на руці намотано брудного катрання. Питають його, що в него з рукою, нащо намотав такого брудного катрання, а він каже, що впав і побив собі руку. Сказали йому ту руку розбандажувати — він не дозволяє. А вони його багато не просили — розбандажували йому руку сами. Подивилися цар і царська донька — царська печатка!

— Овва, це мій зять, — сказав цар.

Але нічого. Хоч і такий зять. Цар своє слово не зломить. Дає він доньку за Спузяника. Відпровадили весілля. А де ж цего затя примістити, яке йому помешкання дати? А була на боці така хата, що там кури ся заганяло. Цар сказав кури перебрати в друге місце, а зять з донькою най собі там живуть.

Виповів цар з другої держави цему цареви війну. За те, що не дав доньку за його сина, але дав за такого Спузяникд. Цей цар був старий і тяжко зажурився. Якби він мав доброго зятя, то виправив би його командувати військом, а так мусить їхати самий.

Довідався Спузяник, що другий цар виповів його тестеви війну, і сідає на того нужденного коня. Жінка просить його всякими словами, щоби він не їхав, бо завдасть цареви, свому тестеви, встиду межи народом. Він на це уваги не звертає, сідає на того коня і їде.

Багато він тим конем не їхав. Пустив його на пашу і сказав:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені тут зробився дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

Прилетів дияментовий кінь, сів він на того коня. І говорить йому кінь:

— Ти нині війну виграєш.

Прибув він на ту війну і виграв її. То, що треба було! Та від’їхав, пустив дияментового коня, а сів на нужденного. І зникла дияментова шабля і цісарська форма. Приїхав він тим нужденним конем, ляг та й спить. Жінка до него нічого не говорить. Злосна, що вона казала на тім кони не їхати, а він поїхав. І не питає, що там було.

Другої днини починається війна знов. Сідає він на того нужденного коня і знов їде на війну. Багато він тим конем не їхав. Пустив його та й говорить:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені тут зробився дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

І прибіг дияментовий кінь, і зробилася дияментова шабля й цісарська форма. І говорить йому кінь: — Ти нині так само виграєш війну.

Приїхав він, порубав багато чужого війська, виграв ту війну, переборов тих усіх, що там були. Та й поїхав відти, дияментового коня пустив, сів на того нужденного коня і приїхав у хатину, де колись ночували кури. До свої жінки. А його старий тесть приїхав додому і говорить до свої жінки та обслуги:

— Був такий-то воєвода і так мені поміг тих два дни на війні, що якби я мав такого зятя, то дав би йому не лиш царство, але й життя своє.

Та й каже цар:

— Два дни перейшло добре, але як буде завтра, то я не знаю. Як буде знов той воєвода, то добре, а як не буде його, то я пропав.

Третьої днини починається знов війна. І збирається він знов, сідає на того нужденного коня. Багато він тим конем не їхав. Пустив його пасти і говорить:

— За Божим помишлінням, за щупаковим довиджінням аби мені був тут дияментовий кінь, дияментова шабля і цісарська форма.

З’явився перед ним той кінь і говорить до него:

— Війну виграєш, але ранений будеш, бо з’явиться такий воєвода, як ти.

Сів він на коня і поїхав на ту війну.

І приїхав додому на тім нещаснім кони, бо дияментового знов пустив. А як він зостався ранений у руку, йому тесть ту руку забандажу-вав. І він то не розбандажовував, прийшов і ляг спати, бо трудний був.

Прийшла царська донька і говорить до свого тата:

— Щось йому дуже делікатно забандажована рука.

І попросила вона, аби цар пішов подивитися на його руку і на ту бандажу. Він твердо спав, і цар йому руку розбандажував. І побачив на тій бандажі царський знак. І зрозумів цар, що то його зять був на війні. І забрав його цар до своїх палат, і передав на него свою коруну.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області 7 листопада 1983 року Драгомирецький Михайло Іванович (1909 року народження)

Спузяник
Українська народна казка Закарпаття

Було три брати. А один з них, найменший, лише сидів у спузі. Нич не хотів робити. А два старші брати ходили та робили. Прикликав їх до себе отець:

— Сини мої, — каже він усім трьом, — як я вмру, щоби ви прийшли на кладвище мене посокотати.

Старші брати наробилися та й не хотять іти. Кажуть вони меншому, тому Спузяникови:

— Ти нич не робиш, лиш у спузі сидиш. Та йди няня посокоти. Поховали няня, а на ніч пішов Спузяник на кладвище. О дванадцятій годині блиснуло й почувся голос:

— Ти туй?

— Туй.

— Ти маєш подарунок від мене. Цей золотий ланцок, цей кантарик. Коли потрясеш ним, до тебе прийде золотошерстий кінь. Куди хочеш, туди ним підеш.

Відсокотив він вітця та раненько прийшов додому. А в царя були три доньки, і не хотіли вони віддаватися. І що робити? Цар скликав молодих панів, графів і сказав дочкам:

— Даю вам по золотому яблучку. Будете качати їх до своїх женихів. Дівка верже яблучко, і до кого воно покотиться, за того піде.

Сидять усі три царські доньки й мечуть тоти яблучка, а яблучка сюди-туди та ні до кого не попадають.

І прийшли три брати, Спузяник і ті два старші. І кинула старша донька на старшого брата. Стукнуло його яблучко. Друга кинула на середущого. А третя кинула на того Спузяника. Ну й що? Виграли вони. І прибили вони кожному з них печатку на чолі. І пішли брати.

Прийшли три орати додому, а цар кличе їх до себе, бо вони вибрані царськими доньками. Два брати прийшли, а Спузяник не йде.

Він сидить у спузі. Цар сказав найти третього. Ходять і шукають і всіх перевіряють. Прийшли й до тих братів. І звідають:

— І вже нікого нема?

— Та є там один у спузі.

— Ану ходи сюди.

Спузяник вийшов, вони подивилися, а в нього на чолі печатка найменшої доньки.

— Еге, то це ти? Ходи з нами.

Привели його. Цар подивився й покрутив головою:

— Йой, якого ти вибрала собі?! На мене війна приходить, а ти такого собі вибрала. Ну нич. Якого вибрала, такого маєш.

Десь через два-три дні починається війна. Спузяник каже жоні своїй:

— Ану йди кажи няньови, най дають мені якого коня, і я йду на війну.

Дали йому кобилку. Сів він на неї, загнав в болото та попідкочував їй шкіру на лабах, підрізав і попідкочував. Іде царське військо. Та й кажуть царьови:

— А де ваш зять?

— Іде на війну.

— Подивіться, він кобилі лаби підкотив. Цар, знаєте, дуже журний.

А як царське військо пройшло, він кобилу лишив. Та витягнув той кантар золотий, потряс ним, нараз ярився кінь золотошерстий. Сів він на нього і на війну, і виграє він війну! А цар питає його:

— Відки ти?

— Я, — відповідає, — з Лібовароша.

Дивляться вони на мапу — ніде не є Лібовароша. А то як він женився, цар загнав його там, де гуси тримав, у «Лібоварош».

А брати його що? Братам цар дає завдання. Приходять рано брати до Спузяника, єден і другий.

— Що би то треба вам?

— Треба би нам золотошерстого зайця. Цар сказав, би ми йому принесли. А де ми його найдеме?

А він пішов, потряс кантарем. Прийшов золотошерстий кінь.

— Треба нам золотошерстого зайця, — каже він коневи.

Кінь так зробив, що раз-два пішли їмили зайця й привели.

— Ой, нам цього треба, брате. А він їм:

— Дайте мені оба по перстови, тоді я вам дам зайця. Відтяв їм обом по перстови та дав їм того зайця.

— Но, тепер лягайте спати!

Цар рад золотошерстому зайцеви. А прийшло друге рано, і цар каже братам:

— Треба мені золотошерсту корову, і щоб давала стілько молока, що не мож видоїти.

Вони знову пішли до Спузяника:

— Брате, нам оце треба — золотошерсту корову, і щоб молока дуже много давала.

— А. То дайте один і другий горі хребтом ремінь здерти.

— Дамо, — кажуть.

І видер їм Спузяник ременики. І дав їм ту корову. Третій день — треба царьови золотошерстого коня. Цар би ся носив. Сказав то цар братам, а брати до Спузяника. Звідає їх Спузяник:

— Що треба?

— Золотошерстого коня.

Потряс він золотим кантарем, прийшов його кінь, а він каже, що царьови треба золотошерстого коня.

— І-і-і, — кінь їмився за голову. А то брат у нього є такий, як він.

— Як його їмити?

— Іди, — каже, — принеси п’ять кил ниток і п’ять кил завійок. Нанесли цур’я, завили його коня, і кінь зайшов у болото. І каже

Спузяникови:

— На цей кантар. І вержеш на того коня та ймеме його, того брата мого.

І заіржав Спузяників кінь, і прилетів його брат. Тягне його зубами з болота. А Спузяник імив того коня і привів до братів. Айбо каже:

— Дам я вам цього коня, айбо дайте мені свої ковпачки.

І злупив він їм з голови кожу, тоти ковпачки, і що? Дістали царство браття.

І далі живе Спузяник з жінкою в гусячій кучі. А його жіночка дуже сумна. Прийшов він до царя, а там його браття. І каже він браттям:

— Тут золотошерстий заєць.

І показує царьови два пальчики.

— Ану, хлопці, де ваші персти? Подивився цар — не є перстів.

— А золотошерста корова де? — звідає Спузяник. — Ану подивіться на тоти ремінчики з ваших хребтів.

Цар подивився — ще ся не загоїли рани на хребтах.

— А золотошерстий кінь? А де тоти ковпачки з ваших голів? Цар перевірив — правда, нема на головах ковпачків.

— Ага, та то ти був? — каже він до Спузяника.

— Я.

І виметав їх цар вон, а його поставив на царя. Він виграв усе. І наша казочка файно закінчилася. Передаю побажання добра, любові та радости нашому народови.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 11 вересня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)