Старе добро забувається
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Одного разу ішов дядько у чуже село молотить. Далеченько від села назустріч йому вибігає вовк та й каже:
— Сховай мене, дядьку, бо мене охотники хочуть убить.
Дядько пожалів вовка, заховав у мішок і пішов. Аж тут охотники появилися з лісу і питають дядька:
— Чи не бачив, дядьку, вовка, що тут десь побіг?
Він каже:
— Бачив... Побіг он туди, в сторону.
Охотники пішли у ту сторону, куди дядько указував. Коли їх не стало видно, вовк і питає:
— Чи є охотники?
Дядько каже:
— Уже скрились.
Тоді вовк і каже:
— Ну, тепер випускай мене.
Дядько розв’язав мішок і випустив вовка. Він тоді і каже дядькові:
— Тепер я тебе з’їм.
Дядько з ним довго войтувався, поки почули і посходилися звірі. Дядько й каже:
— От я його спас, а він мене хоче з’їсти.
Всі звірі загули в одно — щоб з’їсти, а послідня була лисиця, та й каже:
— Я не вірю, щоб вовк був у мішку.
Вовк розлютувався і вліз у мішок, а хвіст зверху. Лисиця й каже:
— Я не повірю, щоб це його хвіст уліз у мішок.
Вовк заховав увесь хвіст.
Лисиця й каже:
— Я не повірю, щоб вовк був у мішку зав’язаний.
Дядько й зав’язав. А лисиця й каже:
— Ану, дядьку, як ви будете вимолочувать снопи, бо я й досі не бачила, як ціпами молотять.
Дядько вже як ішов молотить, то в його був ціп. Тоді дядько й почав молотить — всі звірі розбіглись. Дядько вовка вбив і пішов дальше.