☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Староста
Українська народна казка Закарпаття

Був один цар, котрий мав під собою короля. Той король дуже любив полювати. Раз він прийшов у темний ліс, і там його щось кличе:

— Гей, пане, поклади мені вгору до бука довгу жердину. Король нічого не бачив, лиш чув голос. Він скоро вирубав жердину і припер вгору до бука. А жердиною зліз великий гад і обвився королеві коло шиї. Король дуже злякався і пішов шукати ворожби.

Приходить на поле, де були пастухи з худобою. То були молоді хлопці. Вони бавилися так: один був за старосту, а два за підстаростів. Староста сидів коло столу і читав. А підстарости доглядали худобу.

Король ішов попри них і не вклонився. Той, що був за старосту, розсердився, схопився і закричав:

— Чекайте, верніться до мене! Король вернувся, а хлопець каже:

— Що ви за чоловік? Ви проходите попри старосту і не вклоняєтеся.

Король нічого не сказав, лиш знову пройшов і вклонився йому.

— Ну, бачите, тепер я буду з вами говорити. Скажіть, що у вас на шиї?

— Не знаю, що то є.

— А я знаю, і з ним поговорю. І сказав хлопець гадові:

— Молодий пане! Хто тобі дозволив королеві сісти на шию? — Мені не дозволив ніхто. Я сам собі дозволив.

— Чи ти знаєш, що без суду не можеш йти королеві на шию? Іди долі й знай: будемо тебе судити. Я староста, і в мене два підстарости. Якщо присудимо, аби тебе король носив — добре, якщо ні — мусиш зійти.

Гад красно розвився, зліз на землю і чекає суду. Суд зробили скоро: хлопці взяли товсті палиці й убили гада.

— Пане старосто і ви, підстарости. Ходіть зі мною до царя.

— Ми до царя не можемо йти, бо ми тут з людською худобою зайняті. Коли лишимо худобу, зчиниться велика шкода.

— Нічого, я всю шкоду заплачу, лиш ходіть зі мною. Але хлопці не хотіли йти. Тоді король сам пішов до царя і розповів йому свою пригоду.

— Ішов я, — каже, — попри хлопців, а оті хлопці зсадили гада з моєї шиї і вбили його.

Цар почав казати королеві:

— Іди, приведи їх сюди.

Знову король просить хлопців, айбо вони не хотять іти.

— Най цар прийде до нас, — кажуть.

Король вернувся і все розказав цареві. Цар опустив голову і став думати: «Що се за хлопці, що вони собі дозволили так говорити?»

Наказав слугам, аби коней запрягли, і одного вечора їде до старости.

Прийшли в те село, де бував хлопець, і питають:

— Де тут староста?

Повели царя до старости, айбо се був не той. То був староста, котрий наказує громаді. Король каже:

— Ведіть нас до того хлопця, котрий доглядає всім худобу.

Сільський староста здогадався і повів царя до тої хижі, де жив хлопець. А хлопець жив край села, коло води, в хижі, городженій з жердя. Цар заходить і вклоняється:

— Добрий вечір, пане старосто!

— Доброго здоров’я, пресвітлий царю! Що потребуєте, кажіть.

— Та нічого такого не потребую, лиш чи знаєш писати?

— Знаю.

— Ну, ходи зі мною.

Цар його привів до своєї палати, красно його вбрав і сказав:

— Ти будеш у мене суди судити і будеш мене заступати. І скільки до царя сходилося народу, ніхто не був проти слова старости. Усе ставалося на його слові.

За якийсь час староста заявив, що не може вже вдержатись і йде на толоку з худобою.

— Коли мене треба буде, зашліть по мене, і я прийду. Зібрався з царською худобою на толоку і взяв з собою двох вояків, як підстаростів.

Раз одна бідна жінка, котра мала троє дітей, ходила по селу, аби дістати щось їсти. Вітер завіяв з великою силою, і бідна ходачка, коли верталася до своїх дітей, впала в болото і поваляла хліб і муку, що вижебрала. Прийшла до царя на скаргу: чи цар не подарував би їй що-небудь, бо вже . тиждень ходить і нічого не дістала для дітей. Цар, нічого не говорячи ходачці, скоро заслав по старосту на толоку. Хлопець прийшов і питає жінку:

— Що нового?

І жінка все переказала.

Староста скоро написав листа, красно запечатав і кинув у повітря.

За короткий час заходить до царя в палату двістіп’ятдесятилітній чоловік.

Староста скоро схопився, пальцем постукав чоловіка в чоло. Каже:

— Ти, нечистий духу, Вітре, чому ти удаєш такі великі сили, аби ся жінка впала в болото і стратила хліб, котрий так тяжко вижебрала? За годину занеси жінці у хижу стільки муки, хліба, срібла, золота, аби мала на ціле життя.

Через годину, староста відправив ходачку додому, аби подивилася, чи все має в хижі. Жінка пішла і скоро вернулася й сказала, що все має в хижі.

Тоді староста відпустив Вітра, а сам зібрався до худоби.

Так цар усе вигравав кожний суд, кожне право.

Раз лиш поганий цар пише йому:

«Маєш ти мудрого старосту, айбо в мене дівка ще мудріша. Вона видурить від твого старости золоті роги з бика». Цар каже:

— Не може бути. Мій староста таке не зробить. А поганий цар пише:

«Якщо моя дівка видурить золоті роги, чи дозволиш, аби твій староста взяв її за жону?»

— Дозволю! Коли його обмане, най поберуться.

Дівка вбралася в саме золото і пішла до старости на толоку.

Прийшла, вклонилася і йде далі. Думала, що староста буде кликати до себе. І той її спитав:

— Куди ти, дівчино, йдеш?

— Йду туди й туди.

— Не йди нікуди, ходи переспиш у моїй колибі.

А дівчина того й хотіла. Зайшла у колибу. Недобре їй було, бо дим очі викурював. Рано встали, дивиться дівчина царську худобу і бика з золотими рогами.

— Старосто, я би їла м’ясо з сього бика.

Він узяв рушницю і застрілив бика. Відтяв сокирою задню ногу і варить дівчині м’яса. Дівчина наїлася й проговорила:

— Я би дуже хотіла мати золоті роги з бика.

Староста взяв палицю, відбив роги з бика і подав дівчині у руки. І дівчина з золотими рогами вернулася у свою державу.

А царська худоба вся розбіглася, бо вже не мала ватажка — бика з золотими рогами.

Староста бачив, що зле зробив, і не знає, як показатися на очі цареві. Робить пробу: загнав палицею у землю і на палицю повісив крисаню, і сам з собою говорить:

— Оця палиця — цар, а я буду йти до неї на пораду. Вклонився:

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Доброго здоров’я, — вклонився цар. — Що нового, старосто?

— Нового є досить, бо вовки з’їли у мене бика. Хлопець подумав: недобре виходить, правду треба казати. Пішов до царя і каже:

— За файні ноги пропали золоті роги.

А тим часом поганий цар написав цареві, чому не справляють весілля, як мали договір. «Якщо не справиш весілля, — пише поганин, — починаю з тобою війну».

Цар поговорив зі старостою кілька слів:

— Чи ти, старосто, любиш дівку, чи ні? Коли ні — починаємо війну, бо я не боюся поганого царя і візьму його державу до останку.

— Ні, у війну не підемо, а я дівку люблю і хочу її взяти. Взяв староста дівчину собі за жону. І живуть вони донині, коли не повмирали.

Староста. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 155+889. Подається за: «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 36 — 40. Варіанти: Скубенич-Кость — «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 62 — 65, див. у цьому збірнику № 21; Галиця — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).