Староста
Українська народна казка Закарпаття
Був один цар, котрий мав під собою короля. Той король дуже любив полювати. Раз він прийшов у темний ліс, і там його щось кличе:
— Гей, пане, поклади мені вгору до бука довгу жердину. Король нічого не бачив, лиш чув голос. Він скоро вирубав жердину і припер вгору до бука. А жердиною зліз великий гад і обвився королеві коло шиї. Король дуже злякався і пішов шукати ворожби.
Приходить на поле, де були пастухи з худобою. То були молоді хлопці. Вони бавилися так: один був за старосту, а два за підстаростів. Староста сидів коло столу і читав. А підстарости доглядали худобу.
Король ішов попри них і не вклонився. Той, що був за старосту, розсердився, схопився і закричав:
— Чекайте, верніться до мене! Король вернувся, а хлопець каже:
— Що ви за чоловік? Ви проходите попри старосту і не вклоняєтеся.
Король нічого не сказав, лиш знову пройшов і вклонився йому.
— Ну, бачите, тепер я буду з вами говорити. Скажіть, що у вас на шиї?
— Не знаю, що то є.
— А я знаю, і з ним поговорю. І сказав хлопець гадові:
— Молодий пане! Хто тобі дозволив королеві сісти на шию? — Мені не дозволив ніхто. Я сам собі дозволив.
— Чи ти знаєш, що без суду не можеш йти королеві на шию? Іди долі й знай: будемо тебе судити. Я староста, і в мене два підстарости. Якщо присудимо, аби тебе король носив — добре, якщо ні — мусиш зійти.
Гад красно розвився, зліз на землю і чекає суду. Суд зробили скоро: хлопці взяли товсті палиці й убили гада.
— Пане старосто і ви, підстарости. Ходіть зі мною до царя.
— Ми до царя не можемо йти, бо ми тут з людською худобою зайняті. Коли лишимо худобу, зчиниться велика шкода.
— Нічого, я всю шкоду заплачу, лиш ходіть зі мною. Але хлопці не хотіли йти. Тоді король сам пішов до царя і розповів йому свою пригоду.
— Ішов я, — каже, — попри хлопців, а оті хлопці зсадили гада з моєї шиї і вбили його.
Цар почав казати королеві:
— Іди, приведи їх сюди.
Знову король просить хлопців, айбо вони не хотять іти.
— Най цар прийде до нас, — кажуть.
Король вернувся і все розказав цареві. Цар опустив голову і став думати: «Що се за хлопці, що вони собі дозволили так говорити?»
Наказав слугам, аби коней запрягли, і одного вечора їде до старости.
Прийшли в те село, де бував хлопець, і питають:
— Де тут староста?
Повели царя до старости, айбо се був не той. То був староста, котрий наказує громаді. Король каже:
— Ведіть нас до того хлопця, котрий доглядає всім худобу.
Сільський староста здогадався і повів царя до тої хижі, де жив хлопець. А хлопець жив край села, коло води, в хижі, городженій з жердя. Цар заходить і вклоняється:
— Добрий вечір, пане старосто!
— Доброго здоров’я, пресвітлий царю! Що потребуєте, кажіть.
— Та нічого такого не потребую, лиш чи знаєш писати?
— Знаю.
— Ну, ходи зі мною.
Цар його привів до своєї палати, красно його вбрав і сказав:
— Ти будеш у мене суди судити і будеш мене заступати. І скільки до царя сходилося народу, ніхто не був проти слова старости. Усе ставалося на його слові.
За якийсь час староста заявив, що не може вже вдержатись і йде на толоку з худобою.
— Коли мене треба буде, зашліть по мене, і я прийду. Зібрався з царською худобою на толоку і взяв з собою двох вояків, як підстаростів.
Раз одна бідна жінка, котра мала троє дітей, ходила по селу, аби дістати щось їсти. Вітер завіяв з великою силою, і бідна ходачка, коли верталася до своїх дітей, впала в болото і поваляла хліб і муку, що вижебрала. Прийшла до царя на скаргу: чи цар не подарував би їй що-небудь, бо вже . тиждень ходить і нічого не дістала для дітей. Цар, нічого не говорячи ходачці, скоро заслав по старосту на толоку. Хлопець прийшов і питає жінку:
— Що нового?
І жінка все переказала.
Староста скоро написав листа, красно запечатав і кинув у повітря.
За короткий час заходить до царя в палату двістіп’ятдесятилітній чоловік.
Староста скоро схопився, пальцем постукав чоловіка в чоло. Каже:
— Ти, нечистий духу, Вітре, чому ти удаєш такі великі сили, аби ся жінка впала в болото і стратила хліб, котрий так тяжко вижебрала? За годину занеси жінці у хижу стільки муки, хліба, срібла, золота, аби мала на ціле життя.
Через годину, староста відправив ходачку додому, аби подивилася, чи все має в хижі. Жінка пішла і скоро вернулася й сказала, що все має в хижі.
Тоді староста відпустив Вітра, а сам зібрався до худоби.
Так цар усе вигравав кожний суд, кожне право.
Раз лиш поганий цар пише йому:
«Маєш ти мудрого старосту, айбо в мене дівка ще мудріша. Вона видурить від твого старости золоті роги з бика». Цар каже:
— Не може бути. Мій староста таке не зробить. А поганий цар пише:
«Якщо моя дівка видурить золоті роги, чи дозволиш, аби твій староста взяв її за жону?»
— Дозволю! Коли його обмане, най поберуться.
Дівка вбралася в саме золото і пішла до старости на толоку.
Прийшла, вклонилася і йде далі. Думала, що староста буде кликати до себе. І той її спитав:
— Куди ти, дівчино, йдеш?
— Йду туди й туди.
— Не йди нікуди, ходи переспиш у моїй колибі.
А дівчина того й хотіла. Зайшла у колибу. Недобре їй було, бо дим очі викурював. Рано встали, дивиться дівчина царську худобу і бика з золотими рогами.
— Старосто, я би їла м’ясо з сього бика.
Він узяв рушницю і застрілив бика. Відтяв сокирою задню ногу і варить дівчині м’яса. Дівчина наїлася й проговорила:
— Я би дуже хотіла мати золоті роги з бика.
Староста взяв палицю, відбив роги з бика і подав дівчині у руки. І дівчина з золотими рогами вернулася у свою державу.
А царська худоба вся розбіглася, бо вже не мала ватажка — бика з золотими рогами.
Староста бачив, що зле зробив, і не знає, як показатися на очі цареві. Робить пробу: загнав палицею у землю і на палицю повісив крисаню, і сам з собою говорить:
— Оця палиця — цар, а я буду йти до неї на пораду. Вклонився:
— Добрий день, пресвітлий царю!
— Доброго здоров’я, — вклонився цар. — Що нового, старосто?
— Нового є досить, бо вовки з’їли у мене бика. Хлопець подумав: недобре виходить, правду треба казати. Пішов до царя і каже:
— За файні ноги пропали золоті роги.
А тим часом поганий цар написав цареві, чому не справляють весілля, як мали договір. «Якщо не справиш весілля, — пише поганин, — починаю з тобою війну».
Цар поговорив зі старостою кілька слів:
— Чи ти, старосто, любиш дівку, чи ні? Коли ні — починаємо війну, бо я не боюся поганого царя і візьму його державу до останку.
— Ні, у війну не підемо, а я дівку люблю і хочу її взяти. Взяв староста дівчину собі за жону. І живуть вони донині, коли не повмирали.