Українські народні казки

Старости

Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати. Один мав дівчину й хлопця, а другий — лиш одного хлопця. Так попало, що тато хлопця-одинака пішов у ліс і його дерево вбило. А мама померла молодою, і хлопчик лишився круглим сиротою. І рідний вуйко забрав його до себе. І жили оба хлопці, як рідні брати. А хлопець-сирота знав, що як стане дорослим, він у вуйка жити не буде. Як підріс, шукав такої дівчини, щоб була одиначка, і він там міг жити. І найшов таку дівчину, але на другім селі. Договорилися вони двоє, що поберуться. Приходить хлопець додому й каже:

— Вуйку, я найшов дівчину. Може б, ми йшли в неділю вечером у старости? І договорилися би, коли буде весілля.

Зібралися вони в неділю і поїхали оба верхом на конях. Прийшли до тих людей, сіли за стіл, договорилися і тоді зачали їсти, пити, набуватися. А за той час зварилися пироги. Старости вже встали, вгорнулися * й хотіли йти, а їм кажуть:

— Та сідайте, ще з’їжте теплих пирогів.

Сіли вони. А вуйко вздрів, що тут гарні хати, гарне все та й з п’яної голови подумав: «Я би краще тут свого сина помістив». І сидять вони за столом вгорнені і їдять пироги.

А коні були присилені передь хати до ворини *, і хлопець все дивився в вікно, аби хтось коні не відсилив, бо це чуже село. Той обернеться, а вуйко кине йому пиріг у ґуґолник *. Нарешті хотять вони же йти додому, закинули ґуґолники на голови, а в хлопця на землю посипалися пироги. Вуйко зачав його встидати:

— Ти безустиднику, ти голоде́чина, ти не маєш у мене що їсти? А той трохи завстидався. Але знав, що це йому вуйко зробив.

Думає: «Почекай, я щось і тобі зроблю». Вийшли вони надвір, а дощ такий великий ударив, що нема права йти. Каже ґазда завести коні в стайню.

— А ти, дівчино, йди постели в коморі, най люди лягають.

Та й вони полягали в коморі спати. Хлопець, що мав женитися, замкнув двері і ключ сховав. А вуйко був п’яний і вночі його знудило. Хотів вихопитися надвір. Він до дверей, а двері закриті.

— Ой, — каже, — забулися та й замкли нас. Що ж я маю робити? Хлопець найшов папір, подав йому та й каже:

— Та куди підете, як двері замкнені? Вуйко каже:

— Мені треба вмитися.

— Тихо, — каже хлопець, — тут я видів коновочку з водою, зараз помиєтеся.

Та взяв він коновочку з дехтем та й того дехтю йому сипле на руки, а той «миється». Та й утерся та й ляг спати. П’яний був і запаху дехтю не чув.

Наколи вуйко заснув, хлопець розімкнув двері, вийшов надвір, вивів коні і поїхав додому. А цей спить.

Раненько радяться чоловік і жінка:

— Щось треба старостам зварити. Не пускати ж їх голодних. Злагодили їсти, але до цего кулешу ще треба зварити. Каже

ґаздиня:

— Біжи, дівчино, до комори та принеси муки на кулешу.

А той уже не спить. Сів, підперся рукою та й чекає. Думає, що хлопець пішов надвір та й зараз увійде. А дівчина утворила двері муки брати та як увиділа його, як заверещала, як скричала! Вбігає до хати та й каже:

— Пішли старости, а лишили нам чорта в коморі.

Ґазда пішов у стайню, подивився — нема коней. Точно, це чорт у коморі. Треба йти до попа, аби йшов освятити комору. Старий хотів ще подивитися в комору, а дівка не пускає. Замкнула комору і заховала ключ.

Ґазда йде до ксьондза.

— Така й така справа. В мене ночували старости, пішли й лишили мені в коморі чорта. Може, би ви пішли комору освятити?

Ксьондз збирається і йде. А колись давно ксьондзи лиш верхом на конях їздили. Приїхав ксьондз і присилив коня до ворини, там, де вчора були коні старостів присилені. Взяв свячену воду, кропило. Каже вуйкови:

— Розмикай двері.

Вони розмикають, а дівка напудилася й сховалася під піч. Відкрив ґазда двері, а ксьондз, свяченою водою хрестить. І проговорює:

— Господи, борони від диявола.

А той побачив попа але не розуміє, чого піп прийшов. Уздрів, що священик, та й біжить руку його цілувати. А ксьондз напудився та хрестом його в голову, в голову. А «чорт» не боїться ні хреста, ні води свяченої. Вуйко вздрів, що біда, та й попови попід руки, та й вибіг надвір. Глип, кінь стоїть. Він сів на коня і втік!

Походження та примітки

* Вгорну́тися — одягнутись.

* Вори́на — жердина.

* Ґуґолник — капюшон.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
28 березня 1986 року
Оповідач: Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також