Степан Доброцький
Українська народна казка Закарпаття
Іде від початку казочка про Степана Доброцького. Той Степан займався таким ділом: як де потятко яке згинуло чи жаба, він узяв то, обварив та й склав з того скелет. І складав собі то вшитко в колибі. То обварить, м’ясо оббере, а кісточки складає. І готовив він себе на лікаря. І помагав йому в тому священик. І всюди Степан їздив і займав у цій справі перше місце.
Раз був такий випадок, що знайшли у воді безрідного мертвого чоловіка. Степан зібрав хлопців і каже:
— Хлопці, розбирайте то.
Всі хлопці, панські сини, відмовилися. А він узяв маску, взяв рукавиці і розібрав, і склав скелет чоловіка.
І вчився він, і став лікарем великим. І він пішов у Францію, пішов у Німеччину, пішов у Америку — всюди займав перше місце. І він оженився, взяв дівочку, котра варила їсти панам великим, і в них народилася дівочка, назвали її Таня. Похрестили її, і він ліг спати, і сниться йому сон, що хтось говорить йому: «Із-за сії дівочки ти будеш мати і смуток, і радість.»
А що ж далі? Дівочка росте, і такий момент підійшов, що мусіло то виконатися, мав йому бути смуток. Лишила його жіночка. Дівочка вже виросла велика, а жіночка лишила його. Дівочку дали вчитися в інститут, мати її варила їсти людям, що на курорті відпочивали, а він остався самий, і працював він у лікарні, і так працював, що за тим весь народ стояв.
А там у нього проходили практику хлопці, і він їх учив. Як його лишила жінка, він раз пішов та з горя напився. Та впав у шанець. А тоти хлопці, тоти панські синки, сфотографували його, як він спить у шанци, і виставили той знімок на лікарні, і підписали: «Степан Доброцький».
Він як то увидів, йому недобре зробилося. А там був хлопець, котрий у нього проходив практику й вже вивчився на лікаря. Степан Доброцький сказав йому:
— Ти будеш на моє місце хірург.
Забрав собі Степан інструмент і не каже, що є. Він хоче йти геть, а той буде завідовати лікарнею, і пішов Степан. І пішов, і пішов. Нема Степана Доброцького. Звідає народ:
— Де ся дів?
А він пішов у єден город і прийшов до чоловіка, котрий мав третину города. І каже:
— Давайте ми їсти, я вам буду робити. Буду слугою у вас.
— А як ваша фамілія?
— Гайдамах.
— Не на своє ім’я пішов.
І робить він у того пана. Робить, що треба. Раз сидять вони з паном. А в пана хлопець каліка. Дітвак панів.
— Ану, — каже, — дай, синку, то коліно, най я подивлюся. Подивився, подивився та й питає:
— Ви би хотіли, щоби ваш хлопець не каліка був? А пан каже:
— Я тілько грошей уже дав, і ніхто не може нич зробити. Пішов Степан Доброцький, взяв свої інструменти, напаровав дощечки. Повів він хлопця до другої кімнати й замкнувся з ним. Підпоїв чимось хлопця, і хлопець заснув. Взяв він собі на рот пов’язку, поклав хлопця, взяв свої інструменти. І порубав хлопцеви коліно. Хлопець пищав, а він порубав, наклав лещата й зав’язав. І хлопець заснув, а нога простерта в лещатах.
Раненько встав Степан і малий пробудився. Степан дав йому випити ліки.
— Ану кивай пальцями ноги. Одним. Ану другим. Ану третім. Ану четвертим і п’ятим.
Кожен палець робить добре. Бо то хірург, то не пустота. Як хлопець уже мало поправився, дали йому в руки паличку та він уже помалу ходить. А Гайдамах не бриється нич, уже геть заріс.
— Хто робив операцію? — звідають.
— Гайдамах.
А Гайдамах уже так заріс, що ніхто його не пізнає. Ніхто. Раз іде він за цигарками в магазин, а там така дівочка, як його Таня.
— Дівочко, відки ти?
— Відти й відти.
— Фамілія?
— Доброцька.
«Ти туй», — подумав він, але не признається, що він її отець. А хлопець, син дідича, причепився до неї. Дуже хотів її той хлопець. А Степан Доброцький каже:
— Вона за тебе не піде. А вона:
— Тото такий великий пан.
А барона син полюбив її дуже. Прийшов за нею з кочією.
— Сідайте, їдеме до мамки. Хоче показати, яка тото дівочка.
А був ще другий хлопець, який давно її любив і хотів з нею женитися. Він не хотів, щоб Таня їхала до барона. Він зробив з себе опудало і, як вони їхали, напудив коні. Кочія перевернулася, і Таня дуже побилася. Та й панський син побився. Його зразу вхопили й повезли в лікарню. І Таню привезли. Прийшли лікарі, подивилися на неї:
— А, не буде жити.
А Степана Доброцького не було дома. Він відкись прибіг.
— Що є?
— Так і так. Дівочка Таня...
Він раз-два дав телеграму в ту лікарню, де він робив, тому хлопцеви, що його замісти, що завідував лікарнею. Той раз-два прилетів і все, що треба, з собою привіз. Взяли її на операцію й проперували. А тоти казали, що не буде жити. І він її не лишав.
А то ніхто не знає, що то його донька. Вона й сама не знає, що то няньо. Та й помалу вона поправлялася. А він ліковав її та гадковав з нею.
Раз приходить ід’лікарні граф, хоче знати, як вона. І звідає:
— Хто робив операцію?
— Гайдамах.
І повезли Гайдамаха й Таню до пана додому. І купив пан для Гайдамаха інструмент і всі ліки, і дав гроші на цілу лікарню. І відкрив він свою лікарню, і він приймає хворих.
Та й через пару днів привозять до його лікарні і його жону. Коні побили її в того графа, де вона їсти варила. Но й що. Він узяв зразу її під операцію й зробив усе, як треба, і вона там лежала в них, та й там і донька була, і приїхав той другий граф подарунок Гайдамахови дати. Все вже підготовлене, треба за Гайдамахом іти. А в Гайдамаха прийом хворих. Каже він:
— Зараз приїдеме.
І як кінчив прийом, раз-два до перукарні, обстригся файно, побрився, помився, убрався та заходить на ту гостину:
— Добрий день!
Жона відповіла на привітання й спитала:
— Що, радієме?
— Так, була сумність, а тепер радість.
Та й жона вернулася до нього, а донька віддалася за панського сина. І працював він у лікарні, і було в них прекрасне та веселе життя.