☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Судьба людини
Українська народна казка Закарпаття

Було так, що великий пан ходив по селах дивитися, як народ жиє. І прийшов він до єдної хати, де було десять дівок. До бідного чоловіка. І він хоче там спати. Чоловік каже:

— Нема де, хижка мала, дев’ять дівок і жінка на тих часах.

А він не хоче ніде спати, тілько там. Ну що робити?

А давно були такі столи великі, стелили на столах. Постелили тому чоловікови на столі, та він спить.

А вночі прийшла баба. Докторів бо не було, а то була така баба, що яєчко облупить. А таких мало є жінок, щоб вони могли то обчистити, аби не розбити. Та й кликали ту бабу на роди. Прийшла вона, а подорожній пан спить на столі.

І чує пан уночі слова: «Чи є вже?» — «Не є». А тоді знову: «Чи є вже?» — «Не є». А то два ангели говорять, єден надворі, а другий у хаті. І звідає той, що надворі, третій раз, чи є вже.

— Є!

— А що?

— Дівочка.

— Яке буде її щастя?

— Той пан, що на столі спить, буде її чоловік.

А пан це слухає й думає: «Та тото стільки я маю бути нежонатий? Поки вона виросте?»

Поплекали дитину, повили й заснули, а він устав та вбрався, та взяв дитину та вон. Та й там її на штахети вер, щоби пробилася. Та й пішов. Пробуджуються в хаті — не є дитини. Що таке?! Дивляться, надворі цур’ячко висить на штахетах, таке бідняцьке. Жона каже:

— Занеси, чоловіче, ту одіжчину до хиж.

Чоловік пішов, дивиться, а там дитина, і ще жива. Узяли її до хиж, баба то замастила помаленьку. І дитина вижила.

Та й росте файна дівка Марічка. День за день, рік за рік помаленьку вона підникає. Є вже Марічці шістнадцять років. Шиковна дівочка. Приходять за нею сватачі. Прибігла Марічка до жида Мошка:

— Мошку, добрий день!

— Добрий день. А що є, Марічко?

— Що? Дайте пляшку паленки. Туй маєте гроші.

— А що? Що? Що паленку купуєш?

— Сватають ня. Прийшли сватачі. А мої сестри кажуть: «Хоть ти ся віддай, коли ми не віддалися.»

— Но, най буде.

А пан, вже старший такий чоловік, сидить за столом та випиває. Гомби на ньому. Глипнув за нею, очима повів:

— Мошку, най ся верне та дівочка Марічка сюди.

— Марічко! — крикнув Мошко.

— Що?

— Верніться. Вона вернулася. Пан узяв її за руку:

— Сідайте.

— Та бо мене люди чекають.

— Нє, ти будеш моя. Почала плакати:

— Ви з мене сміха робите. Мене люди чекають.

— Нє. Нікуди! Мошку, гроші вертай. Паленку бери. Бери бутель паленки на десять літрів і підем до того бідняка.

Прийшов він, Марічку тримає попід руку.

— Панове! Виходіть собі вон, бо дівка моя. Каже той чоловік, її отець:

— Смішкуєтеся над бідним чоловіком.

— Нє! Я доти не піду відци, доки не буде все залагоджено.

І пібралися вони через пару днів. Гостина була велика, як то в панів було давно. Приходять фури, все майно того бідняка забрали й повезли до тоні, на то багатство. Всі доньки, сестри її, повіддавалися та стали багатими. То був дуже багатий пан.

І живуть вони собі файно. І пішла Марічка з чоловіком купатися. Він подивився та й каже:

— А що то, Марічко, в тебе за шрам? На животі.

— Коли я вродилася, та якийсь пан украв ня та на штахету кинув, аби я пропала. Але я не пропала.

А він то почув і перевернувся. Вона завищала, вхопила його.

— Що є?!

— То я був.

Така судьба людини. І так файно жили вони, і життя в них було дуже веселе. І всі сестри її добре жили. А вони двоє жили красно, і весело, і радісно багато років. І наша казочка кончилась.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 1 серпня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)