Судьба людини
Українська народна казка Закарпаття
Було так, що великий пан ходив по селах дивитися, як народ жиє. І прийшов він до єдної хати, де було десять дівок. До бідного чоловіка. І він хоче там спати. Чоловік каже:
— Нема де, хижка мала, дев’ять дівок і жінка на тих часах.
А він не хоче ніде спати, тілько там. Ну що робити?
А давно були такі столи великі, стелили на столах. Постелили тому чоловікови на столі, та він спить.
А вночі прийшла баба. Докторів бо не було, а то була така баба, що яєчко облупить. А таких мало є жінок, щоб вони могли то обчистити, аби не розбити. Та й кликали ту бабу на роди. Прийшла вона, а подорожній пан спить на столі.
І чує пан уночі слова: «Чи є вже?» — «Не є». А тоді знову: «Чи є вже?» — «Не є». А то два ангели говорять, єден надворі, а другий у хаті. І звідає той, що надворі, третій раз, чи є вже.
— Є!
— А що?
— Дівочка.
— Яке буде її щастя?
— Той пан, що на столі спить, буде її чоловік.
А пан це слухає й думає: «Та тото стільки я маю бути нежонатий? Поки вона виросте?»
Поплекали дитину, повили й заснули, а він устав та вбрався, та взяв дитину та вон. Та й там її на штахети вер, щоби пробилася. Та й пішов. Пробуджуються в хаті — не є дитини. Що таке?! Дивляться, надворі цур’ячко висить на штахетах, таке бідняцьке. Жона каже:
— Занеси, чоловіче, ту одіжчину до хиж.
Чоловік пішов, дивиться, а там дитина, і ще жива. Узяли її до хиж, баба то замастила помаленьку. І дитина вижила.
Та й росте файна дівка Марічка. День за день, рік за рік помаленьку вона підникає. Є вже Марічці шістнадцять років. Шиковна дівочка. Приходять за нею сватачі. Прибігла Марічка до жида Мошка:
— Мошку, добрий день!
— Добрий день. А що є, Марічко?
— Що? Дайте пляшку паленки. Туй маєте гроші.
— А що? Що? Що паленку купуєш?
— Сватають ня. Прийшли сватачі. А мої сестри кажуть: «Хоть ти ся віддай, коли ми не віддалися.»
— Но, най буде.
А пан, вже старший такий чоловік, сидить за столом та випиває. Гомби на ньому. Глипнув за нею, очима повів:
— Мошку, най ся верне та дівочка Марічка сюди.
— Марічко! — крикнув Мошко.
— Що?
— Верніться. Вона вернулася. Пан узяв її за руку:
— Сідайте.
— Та бо мене люди чекають.
— Нє, ти будеш моя. Почала плакати:
— Ви з мене сміха робите. Мене люди чекають.
— Нє. Нікуди! Мошку, гроші вертай. Паленку бери. Бери бутель паленки на десять літрів і підем до того бідняка.
Прийшов він, Марічку тримає попід руку.
— Панове! Виходіть собі вон, бо дівка моя. Каже той чоловік, її отець:
— Смішкуєтеся над бідним чоловіком.
— Нє! Я доти не піду відци, доки не буде все залагоджено.
І пібралися вони через пару днів. Гостина була велика, як то в панів було давно. Приходять фури, все майно того бідняка забрали й повезли до тоні, на то багатство. Всі доньки, сестри її, повіддавалися та стали багатими. То був дуже багатий пан.
І живуть вони собі файно. І пішла Марічка з чоловіком купатися. Він подивився та й каже:
— А що то, Марічко, в тебе за шрам? На животі.
— Коли я вродилася, та якийсь пан украв ня та на штахету кинув, аби я пропала. Але я не пропала.
А він то почув і перевернувся. Вона завищала, вхопила його.
— Що є?!
— То я був.
Така судьба людини. І так файно жили вони, і життя в них було дуже веселе. І всі сестри її добре жили. А вони двоє жили красно, і весело, і радісно багато років. І наша казочка кончилась.