Сумна історія з щасливим кінцем

Українська народна казка Поділля

Давним-давно в одному селі жили брат і сестра. У ранньому дитинстві вони залишилися сиротами. Матуся їх померла, коли хлопчику було вісім літ, а дівчині лиш виповнилося два рочки.

Зразу вони жили у своєї тітоньки. А коли підросли, то прийшли у свою хату.

Брат працював лісничим, а сестричка була господинею у домі.

Йшли роки, брат дуже любив свою сестричку. І коли їхав у відрядження, завжди говорив до неї:

— Бувай, сестро, здорова!

А коли повертався, обов’язково привозив сестрі подарунок.

Дівчинка розцвіла, немов калина, а юнак став міцним, гарним леґенем. Завітало до нього і перше кохання. Незабаром він вирішив одружитися. Порадився із сестрою. Вона була рада, що матиме братову. Незабаром справили невеличке весілля. Молода дружина переступила поріг їхньої оселі. Радо зустріла її сестра.

А брат був таким же добрим. Але тепер він свою любов ділив на двох.

Коли їхав у відрядження, то говорив:

— Бувай, дружино, здорова, і ти, сестро!

Не сподобалося це молодій дружині. Вирішила вона внести ворожнечу між братом і сестрою. А брат все частіше і частіше відбував у відрядження.

І ось одного разу, коли він поїхав у дорогу, дружина зарізала його улюбленого собаку. Коли чоловік повернувся, вона заволала несамовитим голосом:

— Подивись, що твоя улюблена сестричка наробила! Вона зарізала твого улюбленого собаку!

Братові жаль було свого улюбленця, але він нічого не сказав до сестри. А дружині сказав:

— Нічого, собаку іншого заведемо, а сестри другої не знайдемо.

Ця відповідь ще більше злила дружину. Вдруге, коли брат знову поїхав у відрядження, вона зарізала його улюбленого коня. І знов несамовитим криком зустріла чоловіка:

— Подивись, що знову, зробила твоя улюблена сестра! Вона зарізала твого улюбленого коня!

Брат знову відповів:

— Нічого, після коня кінь буде.

Коли брат поїхав втретє, дружина набралася стільки люті, що зарізала їхнього єдиного сина. Коли чоловік повернувся, вона кричала, волала:

— Подивись, що на цей раз заподіяла твоя сеструня. Вона зарізала нашого єдиного синочка!

Цього разу чоловік уже нічого не сказав. Лише запропонував сестрі, щоб вона поїхала з ним у ліс. Сестра нічого не підозрювала. Швидко всілася на віз і поїхала з братом. На всі запитання сестри брат не давав жодної відповіді.

Ось і ліс, де брат лісником працював. Він під’їхав до зрубаного дерева. Загнав у нього сокиру, яка розколола його навпіл. Сказав до сестри, щоб вона встромила туди руки. Дівчина намагалася з’ясувати жорстокість брата. Але він нічого не говорив, лише одне:

— Стромляй!

Сестра склала обидві руки і встромила їх у розрубане дерево. Брат вийняв сокиру і дерево стиснуло сестрі руки. Брат швидко від’їхав.

Дівчина рвалася, стогнала, нарешті визволилася. Але усі пальці по кістяк залишилися у дереві. Кров заливала, а вона бігла лісом. Раптом побачила велике дупло. Заховалася у нього і чекала своєї смерті. Але смерть не наближалася. Кров перестала йти. Біль поступово став відступати. Вона просиділа там три дні.

На третій день, під вечір, йшов лісом товариш її брата. Попереду нього біг здоровенний мисливський пес. Собака підбіг до дупла і почав гавкати. Підійшов хазяїн. Він почув жіночий плач і запитав:

— Хто там?

3відти ніхто не озивався. Тоді він сказав:

— Не бійтеся мене. Якщо старенька, то будеш мені за бабусю, якщо середнього віку, то будеш мені за матір. А коли молода, то будеш мені нареченою!

Дівчина голосно заридала:

— Не можу я бути нареченою.

— Чому?

— Не маю я пальців.

— Виходь, — сказав хлопець.

З дупла появилася дівчина-красуня, яка зразу полонила серце молодого лісника.

— Будеш моєю дружиною, — сказав він, — не переживай, що ти без пальців тобі буде допомагати служниця.

Він привіз її додому. Дівчина всіх зачарувала своєю красою.

У дворі стали готуватися до весілля. Наречений склав список гостей, які мали бути запрошені на весілля. Серед запрошених дівчина прочитала прізвище свого брата. Вона попросила свого нареченого, щоб він її ні про що не запитував, але щоб не запрошував цього чоловіка.

— Я не можу, — сказав хлопець, — ми з ним з давніх-давен дружимо.

— Тоді запроси його на другу неділю, скажеш потім, що помилився.

Він так любив свою наречену, що не зміг їй відмовити.

Прийшла неділя, на яку було назначено весілля. Молода була одягнена у весільний наряд. На руках були білі рукавички, напхані ватою замість пальців.

Коли всі зібралися за столом, наречений став і сказав:

— Дорогі гості! Оскільки я свою дружину люблю і поважаю, дозвольте мені її упочтувати.

Він подав їй до рота різні напитки і наїдки.

Відгуляли весілля, розійшлися гості. Молоді залишилися наодинці. Молода дружина попросила свого чоловіка, що коли прийде на весілля його друг, щоб він дозволив їй не зустрічатися з ним. А щоб сказав, що вона поїхала додому.

У неділю приїхав на весілля друг. Але кругом було тихо.

— Ти що передумав женитися? — запитав він у свого товариша.

— Ні. Весілля було у ту неділю.

— Як? Адже мені запрошення на цю неділю.

— То я, мабуть, помилився, — сказав наречений.

— Тоді покажи свою дружину.

— На жаль, не має її, вона поїхала додому.

Посиділи друзі, поговорили і на цьому розійшлися. А молоде подружжя зажило щасливо.

Та не довго тривало їхнє щастя. Раптом затрубили у похід. Куди й забрали чоловіка дружини. Залишилася вона сама. Чекала поповнення. Слуги допомагали їй. Всі дуже полюбили дівчину і поважали.

Весняного дня у їх дім заглянуло сонце, яке сповістило, що у цій господі народився хлопчик. Скоро написали батькові листа про те, що народився син і послали гінця.

Дорога була далека. І чоловік зайшов переночувати саме до того лісника, який був братом дружини. Лісникова дружина, неначе його чекала. Запитала, куди він їде і звідки.

Коли чоловік заснув, вона дістала лист, прочитала. А була настільки злою, що вирішила підмінити його. Вона розірвала і написала свій лист, у якому сповістила: «Твоя дружина народила не то собаку, не то коня».

Рано чоловік встав, подякував господарям і відправився у дорогу. Скоро доставив лист. Чоловік прочитав, засумував. Він дав відповідь: «Що б там не було, до мого приїзду ніде не дівайте». Заклеїв лист і відправив гінцем.

По дорозі чоловік знову зайшов переночувати у ту саму хату. І знову зла жінка підмінила листа. В ньому написала: «Візьміть прив’яжіть мою дружину і дитя кобилі до хвоста, і нехай вона їх розтрясе, а кістки позбирайте і закопайте».

Коли приніс гонець листа, усі захвилювалися. Не могли зрозуміти, що сталося з їхнім хазяїном, адже він так любив свою дружину. Але наказ хазяїна потрібно виконувати.

Гірко плакала дружина. Не знала, що їй робити. Зібрала дитя, сіла на підводу, і їздовий повіз їх до лісу.

Коли приїхали, подивився чоловік на зранену горем жінку, на її мале дитя і сказав:

— Давай, я тобі прив’яжу дитя до грудей, щоб воно могло поїсти, і йди з Богом.

Він так і зробив. Тільки-но він від’їхав, як жінка захотіла дуже води. Неподалік було озерце. Жінка підійшла туди. Лише встигла нахилитись, як із-за пазухи випало прямо в воду дитя. Бідкається бідна мати, нахиляється, хоче вхопити його зубами. Не може.

Коли це чує хтось до неї каже:

— Бери руками.

Озирнулася. Бачить стоїть дідусь із довгою сивою бородою. Вона й каже:

— Дідусю, допоможіть мені. Я не можу, у мене немає пальців.

— А ти бери! — наказує дідусь.

Вона опустила у воду руки, щоб врятувати дитя. Раптом сталося чудо, у неї появилися пальці. Вона схопила дитя, хотіла подякувати дідусеві. Але він, неначе крізь землю провалився.

Нагодувала маля. Задумалась над тим, що їй робити далі. Вирішила замаскувати своє обличчя і найнятися служницею у свого брата. Так і зробила. Не впізнали її, прийняли на роботу. Брат виділив їй кімнату.

Хлопчик підростав не по днях, а по годинах. А вона, коли настав вечір, розказувала йому історію, яка її спіткала. Але говорила синочку, що це казка.

Час біг швидко. Пройшло чотири роки. Чоловік відслужив у війську і повертався додому. Радів, що скоро зустрінеться зі своєю сім’єю.

По дорозі вирішив зайти до свого друга.

Тільки відчинив двері, побачив хлопчика, який увесь був схожий на його дружину. У серці щось тьохнуло. Та й хлопчик, неначе щось тепле відчув до дяді. Господарів у хаті не було.

— Дядю, — сказав хлопчик, — хочете я вам казку розповім.

— Розкажи.

І хлопчик почав розказувати все те, що розповідала йому мама. Чоловік відразу ж зрозумів, про що йшла мова і попросив хлопчика, щоб він покликав маму.

Хлопчик швидко вийшов на вулицю і гукнув маму. Коли вона зайшла до хати, вони одразу обняли одне одного. Щастю не було меж. Він забрав дружину і сина. Стали жити-поживати і горя не знати.

А брат, коли дізнався правду, то прогнав свою дружину геть з двору.

От і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

95 (6051). Сумна історія з щасливим кінцем. СУС 706. Записала Колібабчук Марія (9 клас) 2008 року. Колібабчук Марія Кирилівна (1925). Хмельницька область, Старокостянтинівський район, Ілляшівка