Українські народні казки

Сучий син Гарасим

Українська народна казка Гуцульщини

Жила одна графиня без мужа. В неї була служниця і більше нікого. Дітей жодних не було. Тільки кімнатна сука була. Дуже хотілось графині мати дитину, але не було. Одного разу приносить якийсь чоловік живу рибу і говорить, щоб вона купила. Коли поїсть, то народить сина. Графиня купила і приказала кухарці ту рибу пожарити. Коли кухарка жарила, вона тої риби пробувала. Графиня ту рибу з’їла, а кісточки дала суці.

Пройшов деякий час, і графиня народила сина, і служниця народила сина. А в суки народився собачка. Хлопчики були однакові. Не можна було розпізнати, котрий був графині син, а котрий кухарки.

І росли ті хлопці до сімнадцяти років. Коли їм виповнилося сімнадцять років, вони задумали йти в світ шукати щастя. І той собака ріс до сімнадцяти років. Зібралися вони йти і зайшли в конюшню вибрати собі коней. І собака забіг у конюшню і в мить перетворився на людину. Собаки не стало, а став хлопець. (Він був до того часу зачарований). І заговорив він до них:

— Беріть мене, браття, з собою. Я ваш брат.

Вони дуже здивувалися і нічого не сказали. Вибрали собі трьох однакових коней, всідлали їх, сіли й поїхали. І всі три вони були однакові, так, що не можна було розпізнати їх, котрий чий син.

Їхали вони довгий час. Заїжджають у величезне місто, столицю якоїсь держави. Все місто в траурі, всюди висять чорні фани. Вони під’їхали до одної корчми, щоб попоїсти. І питаються в господаря корчми, що за траур по всьому місті. А господар їм відповідає:

— Наше місто користається водою з одного джерела. В тім джерелі є великий змій. Люди відпросили його, щоб він давав воду. І кожен день дають для него жертву. І прийшла черга цареви давати на жертву змію свою дочку. Якщо цар не дасть жертву, то змій не дасть людям води.

Один з хлопців говорить:

— Дайте знати цареви, що я врятую його дочку від змія. Зразу поїхали до царя і дали знати, що є такий чоловік, який хоче побороти змія і оборонити цареву дочку. Приказав цар своїм слугам взяти карету і поїхати за тим чоловіком у корчму. І привезти його до него, до царя. Цар йому говорить:

— Якщо ти побореш змія і врятуєш мою дочку, вона буде твоя жінка і ти будеш на моїм місці царювати.

За містом була гора, а в тій горі — печера, де сидів змій. І туди йому приводили кожний день жертву. Приказав сучий син царевій дочці, щоб зжарила гуску і приготувала літру вина. І щоб була коло него. Коли він скаже, щоб вона подала йому ту гуску й вино. А до печери ніякої жертви не вести.

Змій чекав жертви, а йому нікого не привели. Вночі летить змій до царя. За ним вогонь сиплеться з трьох ротів. На півдорозі присів змій коло мосту спочить. Присів і говорить:

— Нема сучого сина Гарасима, щоб я його боявся. А сучий син виходить з-під моста і говорить:

— Я гезде. Змій питає:

— Що ти хочеш, битися чи миритися? Сучий син відповідає:

— Якби я не хотів битися, я би не сидів під мостом і не чекав тебе.

Змій кидається на сучого сина, а він виймає шаблю, і починається поєдинок. Бились вони, бились, так, що стомились оба, і змій, і Гарасим. І заговорив змій до Гарасима:

— Якби я хоть відро води випив, я б тебе поборов. А сучий син сказав:

— Якби я мав гуску печену і збанок вина, я б тебе поборов. Тут дівчина подала Гарасимови гуску й вино. Він випив вино і з’їв гуску. І побив Гарасим змія, позрубував йому голови.

Бій тривав до ранку. А вранці цареви дали знати, що змій порубаний. Цар приказав зняти всі траурні фани і в честь перемоги над змійом зробити обід для всіх людей, хто тілько відки прийшов.

А ті два брати чекають Гарасима в корчмі, бо він їм так і сказав: «Ви мене тут чекайте». А народ п’є-гуляє з радости, що змій уже не буде панувати над водою і ніхто не буде давати йому жертву.

Четвертого дня говорить Гарасим до царя:

— Я від’їжджаю. І скоро вернуся, зробим весілля. А ви щоб свою дочку не віддавали за другого.

Попрощалися, царева дочка вийшла провожати його. Вийшла вона на подвір’я, і Гарасим зачарував її в яблуню. І сказав цареви, щоб яблуньку кожний день поливали і доглядали. І врожаю з тої яблуні нікому не давати і самим не їсти. Що з неї впаде, хай під нею лежить. І сів Гарасим на коня і поїхав.

Заходить він у корчму, забирає братів, і їхали вони всі три довгий час, І заїхали в другу державу, і там було те ж саме. Така сама тривога була. І теж попала черга на цареву дочку. Її мали дати змійови в жертву. Коли вони зайшли в корчму і спитали господаря, чому такий траур, господар відповів:

— В нашій державі є змій, якому кожний день дають жертву. І тепер прийшла черга на цареву дочку. Тому такий траур.

Говорить з трьох братів один:

— Дайте знати цареви, що я його дочку врятую від змія.

— Дали знати цареви, і цар приказав негайно привезти цего чоловіка. Слуги поїхали й привезли його. Цар йому говорить:

— Якщо ти врятуєш мою дочку, я віддам тобі свою коруну, і будеш ти на моїм місці царювати.

За тим містом була велика гора, а в горі була печера. До тої печери кожний день приводили жертву для змія. І сказав Гарасим царевій дочці, щоб спекла дві гуски і приготувала дві літри вина, та щоб подала їх, коли він скаже.

Приходить у ту печеру Гарасим, сідає і чекає, коли прийде до него змій. Вночі чує шум. Летить змій. Прилітає до печери, сердитий, злющий. Сів на землі і говорить:

— Нема сучого сина Гарасима, щоб я його боявся. Убив він мого брата. Як він мені попадеться, я його з’їм.

А Гарасим виходить з печери і говорить:

— Я є тут. Змій питає:

— Як, Гарасиме, будемо битися чи миритися? Гарасим відповідає:

— Якщо би не битися, я б тут не сидів, не чекав на тебе.

І почався між ними бій. Змій хоче кусати, а Гарасим шаблею відбивається. Стомились оба. І каже змій:

— Якби я два відра води випив, то б тебе поборов.

А Гарасим з’їв дві гуски і випив дві літри вина. Взяв шаблю в ліву руку та як замахнувся, відразу одну голову відрубав. І так одну за другою відрубав змійови всі шість голів.

Рано цар присилає своїх слуг на ту гору, щоб подивилися, чи справді поборов той чоловік змія, чи тілько він так говорив. Слуги приїхали і побачили порубаного змія, і голови лежать збоку. Радісні прибігли вони до царя і сказали:

— Той чоловік побив змія.

Цар приказав поїхати і привезти того чоловіка до царського палацу. Привезли його, дочка рада і цар урадувався. І приказав зробити в царськім домі для всіх, хто хоче, обід, і цілий тиждень гуляв народ.

А два брати в корчмі цілий тиждень чекають на брата Гарасима. І сказав він до царя:

— Зараз весілля не робимо ніякого, бо я ще мушу їхати. І поїхали вони втрьох далі.

Їхали вони далеко, за тридев’ять земель і заїхали знов у царство, де панував такий змій, як у тих двох. Там теж було все в траурі — прийшла черга дати змійови в жертву царську дочку. Вони всі три зайшли в корчму пообідати. Дізналися про це, і сказав Гарасим:

— Скажіть цареви, що я врятую його дочку.

Дали знати цареви, що є в корчмі такий чоловік. І приказав цар, щоб привезли його. Царські слуги приїхали до корчми, спиталися в него, чи це так має бути, і привезли його до царя. Він сказав цареви, що він це зробить, тілько треба, щоб йому спекли три гуски і приготували три літри вина. Коли він це запросить, щоб йому подали. Як буде бій із змійом.

Вночі сідає він собі під царський міст і чекає змія. Царева дочка з печеними гусьми й вином коло него. Вночі прилітає змій. Сердитий, лютий. І говорить:

— Нема сучого сина Гарасима, щоб я його боявся.

А Гарасим виходить з-під моста, шабля в руках. І говорить:

— Я тут, чекаю на тебе. А змій каже:

— Стратив ти моїх двох братів, тепер я тебе страчу.

І почався між ними бій. Змій кидається на Гарасима, а Гарасим шаблею обороняється. Та перебрав шаблю в ліву руку і почав відрубувати змію голови. І тривав бій до самого ранку. Потомилися оба. Змій говорить:

— Якби я випив три відра води, я б тебе з’їв. А Гарасим каже:

— Мені треба три гуски і три літри вина, і я тебе вб’ю. Царева дочка це почула і відразу йому подала гуси й вино. Сів він і з’їв. А в той час змій ревів, бо видів, що Гарасим поб’є його.

Відрубавши змійови всі дванадцять голів, Гарасим порубав його на куски. І надумав Гарасим зробити таке — з кожної змійової голови відрубати по кускови язика. Нарубав язиків і сховав у свою дорожну торбину. Та змучений приліг на ту торбину й заснув.

А в царя був коваль, і він видів цей бій. Він дивився з-за кущів, як Гарасим бився із змійом. Взяв він мішка, забрав ті голови і пішов до царя.

— Я змія вбив, а не той, що казав. От вам голови.

Цар післав своїх слуг, щоб вони привели Гарасима. І слуги привели його як арештованого. Руки зв’язані назад. Цар питає:

— Чого ти обдурив мене? Ти сказав, що вб’єш змія, а не вбив. Убив мій коваль. Я за то тебе страчу.

А Гарасим і питає царя:

— Скажіть, а язики від змійових голів де? Хай коваль скаже, де змійові язики? Чому їх нема в головах?

Цар питає коваля:

— Де язики? Коваль каже:

— Коли ми бій вели, змій язики свої повідкушував. Гарасим відкриває свою торбину і говорить:

— От де язики. Я їх повідрубував.

Цар увидів, що коваль бреше, приказав привести ката, прив’язати цигана на плаху і порубати на куски. І кат виконав царський приказ.

Народ дізнався, що Гарасим побив змія. Цар з радости приказав просити всіх людей у гості. Коли закінчився бай *, Гарасим сказав до царя:

— Я ще поїду на якийсь час. Коли повернуся, будем робити весілля.

А брати чекали на него в корчмі. Він повернувся до них і сказав:

— Поїхали, браття, далі.

Їхали вони пару днів і приїхали на одно роздоріжжя. А там стояв дуб величезний. Гарасим сказав до своїх братів:

— Тут ми будемо розходитися. І хай кожен з нас закопає в землю свій ножик, заб’є гострим у землю. А через рік прийдемо на це роздоріжжя всі три. А як кого не буде, то його ніж буде заїржавлений. І ми будемо знати, що його нема живого. Ідіть женіться на тих царівнах. Беріть, котрий котру хоче, а я поїду далі.

Попрощалися вони і розійшлися. Два брати повернулися до тих дівчат, а Гарасим поїхав на схід. Їде він, дивиться, їде баба на солом’яних конях. І віз солом’яний, і сама баба солом’яна. Під’їхала баба і стала проти Гарасима. Та зловила його на кони за ногу і давай тягнути до себе. Гарасим каже до баби:

— Пусти ногу, бо як стукну тебе, розсиплешся по соломинці. Тоді йому баба сказала:

— Ні, Гарасиме, цего ти не зможеш. Погубив ти трьох моїх синів. Тепер тебе мій дідо з’їсть. Я тебе возьму до свойого діда.

Стягнула вона Гарасима з коня, і Гарасимови не під силу було побороти її. Посадила його баба біля себе і привезла до свойого діда. Привезла і сказала:

— Оце той, котрий побив наших синів. Ти його повинен знищити, щоб він не жив на світі.

Дідо подивився на Гарасима і говорить:

— Він захудий, його треба трохи підкормити. А потому я його з’їм.

А в діда була служниця-полонянка, дівчина Олена. Приказав дід Олені, щоб давала Гарасимови кожний день сирого барана їсти. Гарасим розговорився з Оленою і просить її, щоб вона узнала, звідки в діда така сила. А бабу треба знищити. Служниця стала до діда ласкаво, прихильно говорити, стала його випитувати. А дідо не хотів відразу сказати. Пройшов довгий час, і він признався, звідки в него така сила. На дні моря є ящик, а в тому ящику качка, а під качкою яйце.

— Хто з’їсть качку і вип’є яйце, той мене поборе.

Олена розказала це Гарасимови, і Гарасим пішов на берег моря. А бабу солом’яну він уже вбив, бо більше сили набрався, як підкормили його тою бараниною. Ходить Гарасим по березі моря і видить, на піску лежить рак морський. Його викинула хвиля на пісок. Підійшов Гарасим до рака і каже:

— Я тебе кину в воду, але зроби мені одне добре. На дні моря є ящик. У тім ящику качка, а під качкою яйце. Оце мені треба винести на берег. Тоді я буду врятований і ти будеш врятований.

Рак погодився, і Гарасим закинув його в воду. Недовго почекав, як зійшлася велика сила морських раків. І вони витягнули той ящик. І сказав рак:

— Ми тебе послухали і зробили то, що ти хотів. Подякував Гарасим ракам і попрощався з ними. Раки попливли, а Гарасим відкрив ящика, вибрав качку й яйце. Качку розірвав на шматки і з’їв сиру, а яйце випив. Тоді заплакав дідо перед Оленкою, бо почув, що вже не має тої сили, котра була. Чув, що Гарасим його поб’є.

Коли Гарасим вернувся від моря і прийшов у дідову печеру, він сказав Олені топити піч, зв’язав діда і кинув на вогонь. І дідо згорів, і так врятував Гарасим себе й дівчину Олену від змія-діда.

Тоді сказав Гарасим до Олени:

— Ти йди до своїх родичів, які тебе чекають, а я піду туди, де мене чекають.

Казка говориться скоро, а час пройшов довгий. Вернувся Гарасим до своєї дівчини, котра чекала на него. Брати вже поженилися і теж чекали. Брати приїхали із своїми жінками до него на весілля. І запросили на то весілля гостей з усього міста. Пили, гуляли, набувалися. Я теж там був, на тім весіллю. Пив, бородою текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

* Бай — бенкет.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
28 січня 1985 року
Оповідач: Бойчук Юрій Онуфрійович (1918 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.