Сьомий чоловік

Українська народна казка Гуцульщини

Була файна дівка. І вона віддалася. А вона дуже не любила п’яних. Жила з чоловіком файно, поки не нап’ється. А коли чоловік прийде з корчми, вона влютиться, скочить на піч і нічого не говорить, лиш сипить, як та, що з-під корча. Хоче, щоб чоловік утік їй сперед очей. А п’яний звичайно не буде тікати сперед жінки. А вона сипить, сипить, а тоді скаче з печі на чоловіка і заїдає його на смерть. І так умер у неї один чоловік, другий, третій, і ніхто не знає причини. Вжениться, бо файна молодиця і добрий маєток. Вжениться, а тут і помер. І люди вже знали в селі, що хто вжениться з тою молодицею, то він має вмирати.

А жид помітив, що тої жінки чоловіки, жиють, поки у него не нап’ються в корчмі. От уже засватав її семий парубок. І сам якийсь такий малий ростом. Люди з него сміються:

— Що, й ти хочеш умерти? Та то ж сімачка, вона шість чоловіків поховала, ще й ти семий умреш.

А він каже:

— Буде видно.

І таки оженився з нею. Жиють файно. Він так з нею файно обходиться несе дров до хати, води носить. І одного разу, коли вона була в добрім настрою, він питає:

— Скажи мені, коли ти люта буваєш? Як тебе пізнати, коли ти люта?

А вона каже:

— Коли я люта, я скачу на піч і не говорю, лиш сиплю. Якщо не вступишся сперед очей, то я скачу й перегризаю горло.

— Добре, — каже чоловік, — це не біда. А вона питає:

— А як тебе знати, коли ти лютий? Він каже:

— Як я лютий, я ходжу по хаті й свищу. Тоді д’мині не підходи. Так поговорили собі, і все. Але чоловік уже має на це гадку. Коли десь іде в ліс за дровами або за тичками, а йому попадеться гліг або свербиус, він вирубує одноліток, такий бучок з колючками, і ставить непомітно в сінях за двері. І так він тоді, тоді, і напрятав дев’ять таких однолітків. А одного разу, коли жінки не було дома, він узяв кілок і підрихтував собі, аби той кілок легко заходив у дірку, що куделю пхали. І цей кілок носить собі в кишени коло себе.

Одного разу все він підрихтував і думає: «Ану перевірю я жінку». І пішов увечір у корчму до жида. А жінці нічого не казав. Там, у корчмі, були постійні п’янюги. Зачали вони сміятися і казати йому:

— Не пий, а то вмреш, як попередні чоловіки твої жінки. А він каже:

— То ще все попереду, то видно буде.

Але випив небагато. І трохи побризкав на собі одіж горілкою, аби від него чути було. Та приходить додому і вдає, що він дуже п’яний.

Жінка увиділа п’яного і зразу на піч. І давай сипіти на него. Він говорить:

— Давай їсти.

А вона не відповідає, лиш сипить. А він і собі ніби влютися, ходить по хаті і свище. Жінка сипіла, сипіла і думала, що він такий п’яний, як і ті, що були раніше. І скаче з печи, і давай ловити його за горло. А він же не п’яний, на ногах держався добре. Бо він сподівався цего. Зловив жінку за коси, притягнув до лави, коси в дірку, кілок з кишені. І присилив жінку до лави. І тоді говорить:

— Давай поговоримо.

А жінка не говорить, лиш сипить. Він ще зачіпає на бесіду — вона не відповідає. Він каже:

— Зараз буду тебе вчити говорити.

Іде до сіней, бере один одноліток з глога і давай жінку бити. Пірвав тими глогами сорочку, руки, а вона не говорить, лиш сипить. Іде за другим однолітком — теж таке саме. Це тонке, що кости не поломить, а б’є сильно. І так один за другим поламав на жінці всі однолітки. Вона вже така побита, що лежить, як мертва. Лиш тілко голова вище, бо присилена до лавиці. І все сипить.

Тоді він сказав:

— Не говориш нині, заговориш завтра.

Та витягає кілок, відсилює кіски від лави, здоймає з неї сорочку. Вона кривава, бо від буків та і від глогів попукала шкіра. Розрізує подушку, загортає її в пір’я і кладе на постіль.

— Відпочивай.

Коли він відвернеться, усе тихо, коли навернеться д’ній, вона сипить. Кинути руками й ногами не годна, а все сипить.

На другий день він пообходив собі маржину і підходить до жінки. А вона далі сипить. Каже він:

— Зараз будем говорити.

Розвиває подушку і скубає по одному пір’я, яке прилипло до ран. І жінка не змогла вже терпіти і заговорила:

— Чоловіче, даруй мені цей раз. Пий, скілко хоч’, я навіть понесу тобі в корчму їсти, лиш не скуби.

— Як так, то добре, — сказав чоловік, — але пам’ятай, щоб не відказалася від своїх слів.

Тоді чоловік нагрів теплої води, поклав жінку в ванну, пір’я відмочив, натягнув на жінку чисту сорочку і поклав жінку в лужко. Він її файно годував, і через два тижні жінка встала. І ніби нічого й не було.

Але десь через пару місяців іде чоловік знов до корчми, до того самого жида. Взяв собі чвертку горівки, мішанини, сів і випиває. П’янюги, котрі там постійні були, зачали сміятися:

— Їж, їж, ти лиш нині їш, завтра не будеш. По тобі так задзвонять, як по тих чоловіках.

А жид-корчмар це вчув і каже:

— Ну-ну, я тоже це пантрував, що як твої жінки чоловік добре нап’ється, то вже на другий день йому дзвонять.

А він каже:

— Що ви хочете з мої жінки? В мене така жінка, що як я цілу ніч буду сидіти в корчмі, то вона мені рано ще принесе їсти.

А жид каже:

— Якби я це видів, даю сотку. І решта п’янюг сказали:

— І ми даємо по сотці. А він каже:

— Гай складайте гроші. І я даю сотку.

Склали всі на стіл по сотці. П’янюг було шість, жид семий, а цей осьмий. І гроші дали на руки до жида, а жид поклав у щуфляду. Як він виграє, то забирає всі, а як вони, то поділяться тою соткою.

Так і сиділи всі ніч у корчмі.

Настав ранок, він говорить жидови:

— Посилай до мене додому хлопця, щоби жінка принесла мені сюди їсти.

Жид посилає свого хлопця до него додому. Той прийшов, а жінка саджає хліб на лопату. Жидик говорить:

— Ваш чоловік казав, щоб ви вже несли йому їсти. Бо він голодний, цілу ніч пив, а не їв.

І хлопець пішов. А жінка набирає їди. І навіть забула помити руки від тіста, бо дуже квапилася. Прибігає до корчми, а вони сидять за столом. Кладе жінка перед него їду і говорить:

— Чому ти вночі не переказав, аби я понесла їсти? Ти цілу ніч голодний.

І вже йде жінка. А він глипнув і каже:

— А в тебе чо’ такі руки затраскані?

— Та я хліб лишила на лопаті, що-м саджала в піч. І сквапилася, і забула руки помити.

І пішла. А він каже:

— А що ви хотіли з мої жінки? Чи ще така в кого є?

І забирає всі гроші, і свої в тім числі. І приходить додому, і сміється. І говорить жінці:

— Так чому ж ти не сипиш? А вона каже:

— Як я договорилася раз, то це вже буде навіки. А він дає їй гроші і говорить:

— От кілко я виграв грошей. Зато, що ти принесла їсти. І вже відтогди він не пив, а вона не сипіла.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
10 травня 1987 року
Оповідач: Цимбалюк Василь Дмитрович (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.