Українські народні казки

Сім’я царської доньки

Українська народна казка Покуття

Ішли на спацір цісарські доньки та й найшли одна в другої вош. А та каже: — Ану дай її сюди. Прийшла додому і каже:

— Дивіться, тату, в мене найшли вош на голові.

— Дай її сюди, — цісар на то.

Взяв і відніс до бочки з вином, що вже сім рік стояла. Розбив цісар ту бочку і запустив ту вош у вино. Заднив і знов на сім рік поставив. Через сім рік розкрив, а та вош усе вино випила і так виросла, що вже далі не було куди рости. Розбивали бочку, аби її витягнути.

Забив цісар ту вош, облупив і дав шкіру на виправу. Виправили ту шкіру і зробили з неї сім пар чобіт. Тоді цісар зібрав ті чоботи і запросив до себе царів і панів з різних держав: хто вгадає, з чого ці чоботи? Як хто вгадає, то цісар дає за него свою дочку.

А в одної баби була свиня з пацятами. Усі пацята файні були, а одно так відродилося, що було дуже гарне. Хлопець тої баби погнав свиню з пацятами пасти. А цісарева донька пішла на спацір, побачила ті свині, і дуже їй то файне паця сподобалося. Вона й каже хлопцеви:

— Дай мені то паця. А він їй:

— Я дам, але скажи мені, з чого ті чоботи, з якої шкіри.

— Я скажу, — каже, — але би ти нікому не сказав. Бо як скажеш, то мене можуть забити. То ж мають вгадати.

А він їй:

— Я нікому не скажу, лиш ти будеш знати та й я.

Вона сказала йому. Тоді він то паця дав їй, і вона з тим пацям пішла. А цісар уже скликав баль, на якому мають вгадати, з чого ті чоботи. Посходилися уже всі і мають вгадувати. Той каже:

— З корови. Другий каже:

— З бика. Третій:

— З коня. А той каже:

— З медведя. А той:

— Зі слона.

А ще оден каже:

— З буйвола.

А хлопець, що пацята пас, приступає та й каже:

— Дайте й мені слово. Се ні з сего й ні з того. Се, — каже, — з воші.

А цісар йому:

— Правда, з воші.

І мусить уже цісар дати за него свою доньку. А царі та пани говорять:

— То ж простий хлоп. Що, будеш давати за него свою доньку? І сказав той з’їзд:

— Даш за него свою доньку, але перш замкни його з медведем у пивници та й най він з ним переночує. Як переночує, то давай.

Цісар сказав то хлопцеви, і той погодився. Узяв собі скрипку, мила, взяв бритву, і замкнув його цісар з медведем. Сів собі хлопець у тій пивници і грає. А медвідь каже:

— Навчи мене так грати. Хлопець каже:

— Навчу.

А він взяв з собою в ту пивницю ще й ступу. І каже хлопець медведеви:

— Клади свої передні лаби в ступу. Як мене вчили грати, то мої пальці туди клали.

Медвідь запхав лаби в ступу, а хлопець узяв клин і заклинив. Розробив мило, намилив медведя, узяв бритву і обголив.

Приходять рано на перевірку тої пивниці, а медвідь чисто білий, і лаби його в ступі. Каже тоді цісар:

— Я мушу давати за него дочку.

А ті царі й пани кажуть, аби не давати цісарську доньку за него. А вона сама хоче, аби за него її дали. Зробили весілля, і по весіллю цар відправив їх від себе.

А вона вміла дуже гарно вишивати, тота цісарська донька. Вишивала килими. Та й каже свому чоловікови:

— Ти невчений, ти не знаєш культурної поведінки, не знаєш, що кому ся належить. Ти йди в світ, навчися культури і тоді прийдеш. А я за той час нароблю килимів.

І ще каже йому:

— Як будеш іти в світ, аби-с не ночував там, де чоловік старий, а жінка молода. І би не ночував у корчмі, де горівку п’ють.

Пішов він у світ. Прийшов у однім селі до хати проситися на ніч. Дивиться по хаті — чоловік старий, а жінка молода. «Тут не ночую, бо тут смерть». Іде відти, повертає до корчми. Там доста пияків. Каже собі: «Я тут не ночую, йду до сего жида до стайні й там переночую».

Пішов спати в ту стайню. А до тої хати, де він просився на ніч перший раз, прийшов чужий чоловік, кавалір тої молодої жінки. І говорять собі, що хотять того її старого чоловіка вбити. Каже кавалір до тої жінки:

— Ми вб’єм його, і ніхто не буде знати, що це ми вбили.

Вони пішли обоє в корчму, випили та й вийшли до стайні тихо побалакати, обговорити, як воно має бути. А той чоловік у стайни чує, що вони собі говорять. Витягнув ножик і рубає тій жінці кавалок спідниці на знак, а тому врубав кавалок плаща. Вони пішли, а він доночував до рання, виходить рано зі стайни і йде до корчми щось трохи з’їсти. Снідає, а там люди говорять:

— У тій хаті замордували чоловіка. Його жінка каже: це зробив той, що ночував у стайні. Вона казала йому ночувати в хаті, а він не хтів, пішов до стайні. А вночі замордував чоловіка.

Прийшли постерункові та й шукають винних. Вона каже, що це той чужий чоловік убив. А цісаревої дочки чоловік каже:

— Зберіть тут з усього села людей. Окроме чоловіків поставте, а окроме жінок.

Зібрали всіх людей. Він тоді проходить і дивиться у хлопів по плащах.

— Сему бракує кавалок плаща.

Витягає він з кишені той кавалок, що вночі врубав, та й каже:

— Беріть сего.

Тоді йде між баби та й побачив, що бракує тій кавалок спідниці.

— Беріть сю.

Люди порозходилися, а тих двох забрали.

Та й іде він додому. А як виходив з дому, то жінку лишив вагітну. Бубнить він у вікно, жінку будить. А хлопчик каже:

— Мамо, мамо, тато є.

А він сім рік блукав по світі. Хлопчик уже великий. А чоловік думає: «Ти мене не видиш, а кажеш, що тато є. Як ти знаєш?»

Увійшов до хати, привіталися, вона й питає, що він бачив у світі, що чув. Він бере розказує, що у світі видів. Все розказує. А вона йому:

— Тепер я виджу, що ти вже знаєш, що кому належиться. Дивися, кілько я килимів наткала. Ти їх збирай, ці килими, і неси продавати.

А колись селяни не знали такі файні килими робити. Тепер і селянин знає, а колись не знали. Приніс він ті килими в місто продавати, а жиди збіглися і кажуть, що він обікрав їх і продає. А він їм:

— Неправда, се моя жінка робить. Жиди їм кажуть:

— Як ти кажеш, що твоя жінка, то ми зараз їдем туди на провірку. Як твоя жінка годна таке робити, то я дарую тобі сей свій будинок. А як не вона се робить, то маєш іти на шибеницю.

Тоді заповідають жиди два фіякри. Сідає на той фіякір він та й постерунковий, а на другий фіякір сідає той жид, та й їдуть до него, туди, де він жив, на провірку. Входять до хати, дивляться, а в жінки такий самий килим у руках. Жид побачив то та й упав. Його відтерли та й їдуть перебирати він него будинок. Приїхали, перебрали, і вже вони з жінкою там жиють.

А тут дають знати, що має переїздити через то місто цісар. І аби він мав де переночувати. Приїхав цісар та й розмістився в свої доньки домі. У тому, що вони виграли в жида. Чоловік каже до свої жінки:

— Як ми маємо признатися до свого тата, що ми його діти? А вона каже:

— Нічого, ми признаємося, уберем файно діти. Тато схоче рано вмиватися, а я дам одній дитині мидницю з водою, а другій дам мило і рушник. Та й скажуть вони: «Просимо, діду, вмивайтеся». І діти так сказали:

— Просимо, діду, вмивайтеся.

А цісар собі то взяв за зле. І каже:

— Як, жидівські діти мають мене дідом називати?

І сказав цісар їх усіх арештувати. Та вже їх арештовують, а цісарева донька не плаче, а сміється. Уже привели їх до шибениці, а вона каже, цісарева донька:

— Чи можна перед шибеницею ще щось говорити? А цісар їй:

— Перед шибеницею можна ще годину пити, гуляти.

Вона бере тоді та й розказує, як вони сей дім виграли. І каже, як її чоловік був у світі, що він видів, як прийшов додому. Та й каже вона:

— А тепер я скажу, як нас тато від себе відослав. Цар вислухав її та й каже:

— Не можна тут тратити нікого. І забрав їх усіх до себе.

— Ви мої діти, ідіть до мене жити. І пішли вони до цісаря.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вікно, Городенківського району, Івано-Франківської області
13 березня 1988 року
Оповідач: Федорак Дмитро Миколайович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.