Українські народні казки

Сірко

Українська народна казка про тварин

СІРКО — Українська Народна Казка Про Тварин
СІРКО — Українська Народна Казка Про Тварин

В одного чоловіка був собака Сірко — тяжко старий. Хазяїн бачить, що з його нічого не буде, що він до хазяйства неспособний, і прогнав його од себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до його вовк та й питає його: «Чого ти тут ходиш?» Сірко йому отвіча: «Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут». Тоді вовк йому каже: «А зробить так, щоб тебе хазяїн ізнов прийняв до себе?» Сірко каже: «Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тебе одблагодарю». Вовк каже: «Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жать і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходить коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш однімать од мене ту дитину, — тоді будьто я тебе ізлякавсь та й пущу дитину».

У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить: «Гидж-га, Сірко!» Сірко якось догнав того вовка і отняв дитину; приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже: «На, Сірко, їж, — за те, що не дав вовкові дитини із’їсти!» Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже: «Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи». Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сів сам коло його та й каже: «А сип, жінко, галушки та будем вечерять». Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!

Ото Сірко і думає: «Треба мені поблагодарить вовкові, що він мені таку вигоду ізробив». А тон чоловік, діждавши м’ясннць, оддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: «Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе узву у хату та одблагодарю тобі за те, що ти мені добро зробив».

Ото вовк, діждавши неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до його та й увів його у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить. Чоловік каже: «Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку».

Сірко, що саме лучче на столі лежить, бере та подає вовкові. Обгодував і упоїв так, що вовк не витерпить та каже: «Буду співать!» Сірко каже: «Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи». Вовк, як випив ту пляшку горілки, та каже: «Отепер уже буду співать!» Та як завиє під столом... Тоді деякі люди повтікали з хати, а деякі хотіли бить вовка. А Сірко і ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже: «Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам із ним розправиться добре». Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже: «Ти мені добро ізробив, а я тобі!» Та й розпрощались.

Походження та примітки

Сірко. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 101. Зап. А. Петруняка в Уманському пов. Київської губ. Час запису не зазначений. Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 11—12. Паралелі: Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 9—10; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. I, СПб., 1872; т. II, 1878., II, стор. 124—126; Дзвінок. Письмо ілюстроване для дітей і молоді, Львів, 1890—1913., 1893, ч. 4, стор. 31—32; Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, Львів, 1895—1916., т. IV, 1898, стор. 167—169; Про говор галицьких лемків. Написав Іван Верхратський. — Збірник філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка, т. V, Львів, 1902., стор. 169—170, 196—198; Сборник материалов по малорусскому фольклору. Собрал Ал. H. Малинка, Чернигов, 1902., стор. 326; Українські народні казки, вибрані для дітей. Упорядкував Б. Грінченко, К., 1907., стор. 50—53; Материалы для этнографии Херсонской губернии. Собрал И. В. Бессараба, Пг., 1916., стор. 74—75; Bajki (skazki, kazki) ze wsi Jurkowszczyzny (powiatu Zwiagelskiego, gubernii Wołyńskiej). Zebrała Zofia Rokossowska. — «Materiały antropologiczno-archeologiczne i etnograficzne», t. IX, Kraków, 1897., стор. 61—62; Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей. Підібрали і впорядкували М. В. Нагорний, М. Ф. Ісірович, Г. С. Сухобрус, Л. К. Данилюк, К., 1939., стор. 177—179; Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 229—239; Дідо-всевідо. Закарпатські народні казки. Запис текстів та впорядкування П. В. Лінтура, Ужгород, 1969., стор. 18—19; Афанасьєв, стор. 84—85; Живая старина. Периодическое издание Отделения этнографии Русского географического общества, СПб., 1890—1917., 1895. вип. III — IV, стор. 453; Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 86—88. Казка на цей сюжет була неодноразово записана з багатьма контамінаціями у різний час і в різних місцевостях України — на Донеччині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 642, арк. 316; од. зб. 644, арк. 57—58), Старобільщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 511, арк. 171—172), Кіровоградщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 775, арк. 80; од. зб. 777, арк. 48), Чернігівщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-к2, од. зб. 46, арк. 1). Харківщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-4, од. зб. 611, арк. 60), Полтавщині (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 788, арк. 20), Поділлі (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 33-3, од. зб. 12, арк. 15—16), Закарпатті (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 460, арк. 89—91; ф. 29-3, од. зб. 220, арк. 57—58). Див. також: Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР., ф. 3, од. зб. 825, арк. 383—385; ф. 111, од. зб. 107, арк. не пронумерований. На Донеччині записана ця казка також російською мовою (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 643, арк. 85).

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

198 (4867). Сірко. СУС 101+100. Записано 2008 року. Федоренко Ганна Яківна (1944). Полтавська область, Оржицький район, Великоселедецьке

Сірко

Українська народна казка про тварин

Був собі в одного чоловіка собака Сірко — старий. Узяв хазяїн та й прогнав його. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає:

— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут.

Тоді вовк йому:

— А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

— Зроби, голубчику, я вже чимсь тобі віддячу. Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину покладе під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш віднімати її від мене, тоді наче я тебе злякаюсь, та й пущу її.

У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це — біжить вовк житом, та за ту дитину — і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:

— Ату, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:

— На, Сірко, їж — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!

Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

— Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!

Тільки вони зварилися, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:

— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.

Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не попікся!

Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою

старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

— Прийди в неділю, ввечері, до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тоді за те, що ти мені добро зробив.

Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко казав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл; люди хотіли того собаку бити, а чоловік каже:

— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.

Сірко нагодував і упоїв вовка так, що він не витерпів та й каже:

— Буду співати! Сірко каже:

— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Краще я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.

Вовк як випив ту пляшку горілки, та й каже:

— Отепер уже буду співати!

— Не співай, бо обидва пропадемо — і я, й ти.

— Ой, не витримаю — співатиму!

Та як завиє під столом! Люди посхоплювались, — туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:

— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам йому раду дасть, — ось не займайте!

Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:

— Ти мені добро зробив, а я тобі! Та й попрощались.

Походження та примітки

Українські народні казки про тварин. — К.: Україна, 2004. — 192 с: іл.

Художник ілюстрацій К. Шалварова

Сірко

Українська народна казка Чернігівщини

В одного чоловіка був собака Сірко, вельми старий. Хазяїн дивиться і бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства не годиться, і прогнав його геть.

Бігає Сірко по полю, коли це приходить до нього вовк і питає його:

— Чого ти тут походжаєш?

А Сірко йому гомонить:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от і походжаю тепер тут.

Тоді вовк йому гомонить:

— А зробити так, щоб тебе хазяїн знову прийняв тебе до себе?

Сірко каже:

— Зроби так, голубчику, я уже чимось тобі оддячу.

— Ну, дивись, як вийде твій хазяїн із жінкою жати, вона дитинку покладе під копицю. Ти будеш близько ходить коло того поля, щоб я знав, де воно. І тоді я візьму дитинку, а ти будеш віднімати у мене ту дитинку. А тоді ніби тебе злякаюся та упущу дитинку.

У жнива чоловік і жінка вийшли у поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитинку під копицю, а сама жне коло чоловіка.

Коли це вовк біжить житом, і за дитинку, і поніс її полем. Сірко за ним. Доганяє його. А чоловік кричить:

— Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, одняв дитинку, приніс до чоловіка і віддав. Тоді чоловік витяг із сумки хліб і кусок сала, і гомонить:

— На, Сірко, їж. Це за те, що не дав вовкові дитинку з’їсти.

І хазяїн вернув Сірка у двір, а Сірко віддячив вовку як тільки міг.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

62 (4566). Сірко. СУС 101. Записано 2008 року. Самотяжко Надія Йосипівна (1920). Чернігівська область, Семенівський район, Погорільці

Сірко

Українська народна казка Чернігівщини

Жили колись дід та баба, мали вони пса Сірка. Став він дуже старий і господарі завели пса у темний ліс. Ішов він, блукав та й натрапив на хатину. Заглянув у вікно, аж це лисиччина хатка. Постукав у двері, відчинила лисичка, а Сірко каже:

— Впусти мене переночувати.

Лисиця погодилася. На другий день Сірко зібрався іти далі, але лисиця каже:

— Якщо хочеш, можеш зостатися у мене. Але за умови, що ти покажеш мені, де жив.

Сірко й погодився. На третій день рано-вранці лисиця прокинулася і відразу побігла до старих. А Сірко був не дурний, всю ніч не спав, про все здогадався і швидко за лисицею.

Упіймав її саме тоді, коли вона курей ловила. На порозі появився господар якраз тоді, коли все господарство галасувало, а за ворітьми втікала лисиця.

Побачили старі, що Сірко врятував курей і забрали його назад.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

167 (4305). Сірко. СУС —. Записано 2008 року. Лихошерст Варвара Ониківна (1910). Чернігівська область, Бахмацький район, Осіч