Українські народні казки

Торба грошей

Українська народна казка Буковини

Було в одного чоловіка восьмеро дітей. Нелегко йому жилося, і рішив він старшого сина женити. Купив йому хату, город, дав корову і на два тижні їсти. — Оце, синку, все, що я можу, бо в мене ще є семеро, крім тебе.

Прожив молодий Василь з жінкою два тижні, і закінчилися харчі. Став радитися з жінкою: що робити?

— Тре продати корову, — каже він жінці, — бо нема з чого жити. Продали корову і знов мають що їсти.

їда їдою, а тут і курити хочеться. А по сусідству жив. багач Іван. Мав той Іван свою корчму, і мав торбу грошей — це всі люди знали. Каже Василь жінці:

— Дай мені десять рублів на цигарки. Жінка в плач:

— Що ти собі думаєш! Інші чоловіки беруть по чотирнадцять копійок, купують по пачці та й курять.

— Не твоє діло, — відповідає Василь, — я тобі сказав: дай мені десять рублів.

— На! Гинь твоя голова! — крикнула з серця жінка та й кинула йому десятку.

Заходить Василь у корчму, а там повно людей. Випивають.

— Іване, дай мені три цигарки.

Іван вийняв йому з пачки три цигарки, а Василь дає йому десять рублів та й у двері.

— Василю, здачу!

А Василь оглянувся і лиш махнув рукою — «Мені здачі не треба». Та й пішов.

Скурив він тих три цигарки за день, а на другий день знову:

— Жінко, дай мені десять рублів на цигарки. Жінка знов у плач.

— Пропала я з тобою! — Та й крикнула з серця: — Бери хоч усі гроші!

А він узяв десять рублів — і знов у ту корчму.

— Дай мені, Іване, три цигарки.

Іван відкрив пачку, викинув йому три цигарки, а Василь дав йому десять рублів та й знову в двері.

— Василю, здачу!

— Мені не треба здачі. А Іван:

— Підожди, Василю, вернись. Василь вернувся. Іван стиха каже:

— Слухай, у мене є торба грошей — це всі люди знають. Але мені цего мало, я ще хочу. Скажи, в чім діло, що ти здачі не береш?

— А в тім діло, що в мене е машинка, якою роблю гроші. Я вже наробив собі, своїм дітям, внукам і правнукам.

А Іван йому:

— Як ти стілко наробив, то продай машинку мені.

— Добре, продам.

— А скілко ти за ню хочеш?

— П’ятдесят тисяч рублів.

— Коли прийти? — питає Іван.

— Приходь увечері, коли жінки не буде дома. Якщо сподобається, возьмеш.

Приходить Василь додому. Жінка незадоволена, що він знов прокурив десять рублів. А Василь каже їй:

— Жінко, не журись. Давай ту решту грошей, що зосталися з корови. Розділимось порівну однаковими купюрами, а ввечері прийде до мене Іван купляти машинку. Ту, що я ніби гроші роблю. Як він прийде, то щоб ти стояла під оцим вікном і шоб робила те, що я скажу.

І розказав їй, що має робити. Жінка погодилася. Береться Іван за роботу. Набиває на новий держак звичайну лопату і кладе її в куток. Увечері приходить Іван. Питає стихенька:

— А де ж та машинка?

— А он у кутку стоїть.

— Ти що, смієшся з мене?

— Яке там «смієшся». Зараз подивишся. Бере Василь ту лопату в руки.

— Дивися, Іване.

Кладе на лопату двадцять п’ять рублів, відкриває вікно, виставляє лопату на вулицю та й кричить:

— Двадцять п’ять на двадцять п’ять!

А жінка з-за стіни — раз! Та й кинула на лопату двадцять п’ять рублів. Забирає Василь лопату в хату.

— Ось тобі, Іване, двадцять п’ять рублів.

— Ану не знімай, — каже Іван, — хай буде п’ятдесят на п’ятдесят. Василь знов ширяє лопату надвір та й знов гукає:

— П’ятдесят на п’ятдесят!

А жінка з-за стінки — раз! І кинула п’ятдесят. Василь витягує лопату з вікна, а на лопаті — вже сто! Іван каже:

— Все! Досить!

Відраховує Василеві п’ятдесят тисяч рублів, лопату на плечі та й пішов додому. А Василь тим часом городами до його хати і став під вікно.

Іван заходить в хату. Жінка ж чекає з нетерпінням машинку.

— Ну що, Іване, купив?

— Купив, — каже Іван.

— А де ж вона?

— А ось, — та й показує лопату.

— Дурило ти, — каже жінка. — Купив за п’ятдесят тисяч лопату.

— Дурило? Ану, подивись.

Кладе на лопату п’ятдесят рублів, відкриває вікно, висовує лопату надвір і кричить:

— П’ятдесят на п’ятдесят!

А Василь — раз! Та й кинув на лопату п’ятдесят.

— Ну що? Дурило? Бачиш сто рублів? Жінка здивувалася, зраділа та й каже:

— Ану, давай сто на сто.

Висовує Іван лопату в те саме вікно і кричить:

— Сто на сто!

А Василь — раз! І кинув сотню з-за стінки. Забирає Іван лопату в хату, а на ній — двісті! Жінка каже:

— Ти більше не гавкай: «П’ятдесят! Сто!» Давай зробимо все скоро, щоб сусіди не чули, що ми гроші робимо. Зробім «торба на торбу» та й полягаємо спати.

Знімає жінка з печі торбу грошей. Іван кладе ту торбу на лопату, висовує в те саме вікно та й кричить:

— Торба на торбу! Торба на торбу!

А торби нема. Мало дві торби бути, а нема й одної, бо Василь вхопив торбу та й хода додому. Іван кричить ще раз і ще раз:

— Торба на торбу! Торба на торбу! — Нема торби, нічого не допомагає.

А жінка й каже:

— Іване, ану піди до Василя та й спитай, у чім діло. Пішов Іван, стукає у вікно.

— Василю, проснися!

— Що таке? — питає Василь.

— Василю, п’ятдесят на п’ятдесят було, сто на сто було, а як поклав торбу, то торба так і не повернулася.

А Василь каже:

— Я не винен, що ти машинку перегрузив. Збавив машинку, то йди геть з двору!

І пішов Іван, плачучи, додому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Рукшин, Хотинського району, Чернівецької області
5 грудня 1975 року
Оповідач: Бражанюк Іван Юстинович (1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.