Українські народні казки

Три бабиних слова

Українська народна казка Гуцульщини

Три вояки поверталися з війська додому. Дійшли вони до одної річки і там сперечалися, як ту річку перейти. Один з них каже:

— Краще розберусь і перепливу. І приходить до них одна старенькая баба. Та й каже їм:

— Якби ви дали мені одного червоного, я би вам щось сказала. Один з них витяг одного червового та й дав цисій бабі. А баба каже

їм, щоб вони з водою не прудкували. Тоді каже один з них:

— То вже все ви сказали?

— Та все. А якби дали-сте мені ще одного червоного, я би ще щось сказала.

Він витяг другого червоного і дав. А баба каже:

— Абих жінці ніколи-сте не вірили.

— Та все ви сказали?

— Все. А якби-сте ще дали третього червоного, я ще щось би вам сказала.

Витяг же того третього червоного та й дав. А баба каже:

— Щоби ви не гралися з вогнем.

І баба пішла собі, а ті пішли далі попри воду, найшли міст, перейшли тим мостом і добралися до свого села. А в селі вони ще парубкували. Але каже мама одному з тих парубків:

— Женися. Іди, — каже, — на вечорниці, на забави, та й десь би дівчину найшов, та й оженився.

І він так ходив то вечорницями, то забавами. І не міг собі в своєму селі найти подругу. Зайшов аж у третє село і там найшов дівчину. І з нею договорився і оженився.

Ґаздують вони з жінкою один рік, другий рік, третій рік. Розвели велике господарство. І худоби, і овець, і курей — всього було достатком у них.

А тут віддається жіноча сестра. Треба йти на весілля. Він каже:

— Мемо, жінко, йти обоє на весілля. А жінка:

— Та так, йшли би-м, — каже, — обоє, але у нас є худоба. А хто нам цю худобу догляне, як ми обоє підемо? Краще, — каже, — ти останешся дома, а я піду на весілля.

А в них уже був хлопчик п’ятирічний. Чоловік каже:

— То йди, а я собі дома буду доглядати худобу.

Як договорилися, так і зробили. Вона взяла хлопця і пішла на весілля, а він лишився дома. Обходив він собі дома маржину, бо він боявся на чужих давати, щоби обходили. Та й собі пригадав, що та баба коло води казала йому. Щоби жінці не вірив. Та й думає: «Піду крадькома та то весілля і подивлюся, як там моя жінка веселиться».

А він служив у війську при уланах. І мав уланське вбрання. І таку кобилу держав, яку при війську мав. Вбирається він у той уланський мундур, випуцував свою кобилу, як пуцував при війську, сідає на кобилу і їде на весілля.

Приїхае він туди д’вечеру. Уздріли весільні гості, що їде улан на такій файній кобилі, та й ідуть запросити улана до столу, на гостину весільняну. Вийшли ґазди, що робили весілля, та й запросили улана. Улан присилив до слупа кобилу, а сам не дуже хоче йти на гостину. Але його впросили, вмолили, і він пішов. Та й трохи там перекусив, трохи випив щось та й каже:

— Пора мені вертатися, бо мене відпустили лиш на короткий час, а не на цілу ніч.

Але там зачали говорити до него:

— Нічого такого не буде тобі страшного. Може, буде невеличка тобі кара. Лишайся ночувати. Що маєш серед ночі виїхати? Рано поїдеш.

А він каже:

— Якщо так, то піднайдіть мені молодицю, аби я ліг з нею спати. А йому сказали:

— Зараз ми перепитаємося межи гостями весільними. Перепитали. Та й та не хотіла, та й та не хотіла. А його жінка його не пізнала, бо він дома був такий гноєний, такий не підголений, а цей такий файний. Та й каже вона:

— Я би пішла з цим вояком спати в стодолу. Але, — каже, — в мене дитина.

П’ятирічна дитина не хоче лишатися без мами. А він каже:

— То хай з нами йде й дитина.

Та й пішли вони і полягали спати в стодолі. Та й дитина коло них. А як дитина заснула і жінка заснула, «вояк» забирає хлопця і їде додому. А жінку лишає. Жінка рано пробудилася — ані вояка нема, ані дитини. І що тут робити?

І радяться, що їй тепер сказати чоловікови, як приїде додому. І нарадили сусіди:

— Озмім та запалім цисю стодолу, а ти приїдеш т’хаті та й скажеш чоловікови, що хтось запалив стодолу і стодола згоріла, і разом з нею згоріла дитина. «Ми забули за дитину та й повтікали, а дитина лишилася та й згоріла».

Як їй порадили, так вона й зробила. Запалили стодолу, стодола згоріла, а жінка вертається т’хаті. Іде і недалеко хати зачинає голосити. Питає її чоловік:

— Чого ти, жінко, голосиш?

— Чоловіче, — каже, — отаке й отаке. Ми спали в стодолі, а хтось стодолу запалив, і згоріла наша дитина.

Каже їй чоловік:

— Не плач, жінко. Бог дав дитину та й бог дитину взяв. Як будемо жити, діти будуть.

А хлопчика чоловік держав у свого нанашка. Чоловік тепер знав, що правду сказала йому баба коло води — жінці вірити нема що.

І ґаздують вони собі далі. І від того випадку минув рік. А хлопчик у нанашка, і жінка не знає про це. Каже до неї чоловік:

— Ти знаєш що, жінко? Нам би зробити за дитину спомини.

Та й договорилися вони, на яку днину зроблять ті спомини. Жінка приготовила на ті спомини всяку їду. Та й треба закликати на спомини сусідів.

А за три роки до того один сусід прийшов до цего молодого ґазди та й каже:

— Дай мені кобили, аби я собі повозив дров.

— Я не можу тобі дати, бо кобила жеребна. А той сказав йому:

— Куме, я буду брати на сани по пару полін, аби кобилі не було тяжко.

І дав йому ґазда кобилу, а той так клав на фіру тих дров, що кобила пометала лоша. Він узяв те лоша та й загріб у сніг. І вже далі кобилою не возив, а нагодував її, аби вона була повна, аби виглядало, що вона жеребна. І ввечір привів кобилу ґазді. Питається ґазда:

— А що, ти повозив дрова?

— Та брав, куме, по пару полін, аби кобилі не було тяжко. Та дай Боже вам здоров’я, та велике дяковать, що ви мені дали кобилу.

Та й пішов він собі т’хаті, дорогою думаючи, що хитро обманив кума.

А ґазда, який дав кобилу, крадьки дивився, як він возив ті дрова і як загріб у сніг лоша. Та відгріб те лоша з снігу, на плечі його та й приніс т’хаті. І поставив на поді за козел. І відтоді минуло три роки, і те лоша висохло на сухар.

А тепер запросив ґазда на спомини і того сусіда, якому давав кобилу. А на споминах заговорили про коні. А сусід, що брав кобилу, каже:

— Якби мені хто дав коня, що його три роки не випускали із стайні, дав би за такого коня тисячу.

Ґазда йому сказав:

— Я дам тобі такого коня. Давай тисячу.

І той вийняв тисячу і передав йому через людей на другий конець стола. Ґазда хаває гроші в кишеню, лізе на під і здоймає того сухаря, то лоша, що кобила пометала за три роки до того.

— Куме, нате вам коня, що має три роки і з стайні випущений ще не був.

А той каже:

— Та що ти мені даєш?

— Це той кінь, якого ти загріб у сніг. Бери його собі, а гроші мої. Та й той нічого більше не сказав.

Лиш закінчилася бесіда за коня, а нанашко входить до хати з хлопчиком. Хлопчик переступив поріг, зразу пізнав маму і побіг до неї.

— Мамочко, мамочко!

Присутні гості зачали питатися, що то за історія з тим хлопцем була. А господар їм сказав:

— Люди, нічого я вам про це не можу сказати. А як розійшлися гості, він сказав до жінки:

— Якби це був на моєму місці другий, то сказав би тобі ще рік тому: «Я не твій чоловік, а ти не моя жінка». Ти зрозуміла свою вину?

— Зрозуміла, — сказала жінка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
15 лютого 1987 року
Оповідач: Кушнірчук Танасій Петрович (1924 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.