Були собі дід та баба, та такі бідні, що й ой. Ні з’їсти, ні пити — завжди голодні й холодні, працювати вже не могли, бо старі дуже були. Сиділи та сумували, та у віконце позирали, що їм людська ласка принесе. Бо люди на селі були різні: добрі й не дуже, а то й зовсім злі, бо у всіх доля була своя. Хто в ярмі, той плакав, а хто пан, то радів.
Та ось одного разу напросилася якась подорожня жінка до них ночувати. Вони її впустили, чим змогли, нагодували, добрим словом привітали, спати поклали. А вранці вона їм подякувала за хліб-сіль, а тоді й каже, що вона виконає три їх бажання.
Сіли старі за столом та й думають, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя кращим стало. І поки баба думала-гадала, дід, дуже голодний був, сказав:
— Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!
Дивляться аж ось із-за комина величеньке кільце ковбаси спускається, та таке рум’яне, запашне. Баба глянула і позеленіла від злості на таке мізерне дідове бажання. У неї вже на язиці вертілося інше: щоб молодість повернулася, щоб багатими стати, а тут…Не могла бабина душа таке стерпіти.
— А бодай же тобі, йолопе, тая ковбаса та й до носа приросла! — залементувала баба, запалившись праведним гнівом на дідову необачність.
І ковбаса враз приросла до дідового носа, ніби там і була. Обоє, це побачивши, заніміли. Сидять та й плачуть, не знають, що ж робити.
— Ще тільки одне бажання маємо, — каже дід крізь сльози, — будемо вже разом загадувати.
— Ну так хай же та ковбаса та від носа відпаде! — сказали, але продовжити не вспіли, бо ковбасу як язиком злизало, пропала. А вони, хоч ніколи до цього не сварилися, почали лаятись та докоряти одне одному.
А люди з того часу, чуючи вічну сварку з їхньої хати, обходять її десятою дорогою, бо кому ж охота зі сваркою жити.
Три бажання Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Був собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні з’їсти, ні спити, як люди, завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати. Бо ще не було того дива, щоб на селі умер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється.
Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати дали.
— За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, — каже вона на прощання, — я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання вмент збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!
Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз сите і розкішне? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:
— Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!
Аж тут дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило. Та такої рум’яної, аж дух приємний пішов по хаті. Баба глянула і позеленіла від злості через таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї в голові вже склалися інші: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби! А тут дід вихопився з своєю ковбасою, як циган на торг з козою або як дурень зі ступою, і запропастив нанівець одне бажання! Не могла бабина душа цього стерпіти.
— А бодай же тобі, йолопе, тая ковбаса та до носа приросла! — вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.
І що ж? В мить одну та ковбаса з комина та до дідового носа цап! — і приросла, мов там і вікувала.
Дивляться вони одне на другого. Що за оказія? Що сталося? Дід, що такий завжди пристойний здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа — то ж чиста мавпа, проява, страхопуд якийсь, що й дивитись гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?
— Ще тільки одне маємо бажання, — каже дід крізь сльози.
— Тільки одне! — каже баба. — Будемо вже тепер загадувати обоє разом.
— А будемо, — каже дід.
— Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!
Сказала, а та ковбаса хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало! Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одне одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялось.