Українські народні казки

Три брати і страшний кальмук

Українська народна казка Буковини

Був старий чоловік, мав сотню овець. Пас він ті вівці, кілко пас І мав уже думку, що не буде жити, що скоро вмре. Скликав усіх трьох своїх синів і каже їм: — Ідіть, діти, зо мною з вівцями, я покажу вам, де пасти. Як не будете добре пасти І вівці пропадуть, то й ви пропадете.

Пасли вони з батьком ті вівці зо три дні і взнали, куди батько з ними ходив. І сказав їм батько:

— Хлопці, як будете пасти вівці, Боже збави вас, щоб ви вночі наклали в лісі вогонь.

— Добре, — кажуть, — не будемо.

Пішов тато додому, пожив ще з тиждень і вмер. Поховали його сини та й знов ідуть усі три з вівцями. Пасли вони їх їден день, пасли другий, пасли зо два тижні. І звіялася така страшна завирюха, такий холод прийшов, що зуб на зуб не попадає. Замерзають хлопці. Каже старший:

— Що, кладем вогонь? А середущий:

— Кладем. Треба назбирати дров і запалити на поляні. А найменший брат їм:

— Ви чули, що тато казав? Він же казав, що вогонь не можна класти. Його слово, — каже, — треба виконувати. Не кладім вогонь.

— Що ти розумієш! Ми позамерзали. В лісі вогонь не класти? Ми не годні витримати. Добре, що тато міг витримувати, а ми — не годні.

І почали вони ломати дрова. А той найменший не ломи. Іди ломи дров, — кажуть йому.

— Я не збираюся цего робити і від вас буду окремо. Не йду з вами. Наламали вони дров, наклали на поляні, підпалили вогонь. А їх менший брат утік межи вівці. Сидить межи ними, до братів не зближається.

А вогонь розгорівся, такий здоровий горить. У лісі видко зробилося. Аж прилітає страшний кальмук з їдним оком. І таке те око велике, як тарель. Як летів він, то аж буря звіялася. Тікати! Але куди тікати? Сів кальмук коло вогню та й каже:

— Хто вам дозволив вогонь класти?

— Ніхто.

— Батько вам казав, що не треба вогонь класти?

— Казав.

— А чого ви не послухали, чого ви наклали вогонь?

А вони стискають плечима. Що будуть казати, як видя, що винні?

— Ми позамерзали та й наклали.

А найменший брат Василь звався. Кличе його кальмук:

— Василю, ану вийди відти. Привертай докупи вівці. Ти нічого не винен, це твої брати винні. Гони всі вівці сюди.

Той відти виходить, ті вівці привертає. Каже кальмук:

— Гонім їх уперед — і вівці, і твоїх братів.

Гонять вони їх, пригнали в ту печеру, де находився кальмук. Загнали вівці всередину. Закрив кальмук ворота на замок. Ворота залізні і фіртка залізна. Той і фіртку зсередини замкнув. І брати його сидять межи вівцями в тій печері. А кальмук з Василем пішли по сходах нагору, де кальмук спав. Зайшли туди, а він каже:

— Ну, Василю, бери ніж та йди свого старшого брата ріж. Будем його смажити, будем їсти.

А він де ж хоче брата свого різати, брата рідного? І боїться Василь, бо такий страшний кальмук. А той далі каже, щоб ішов Василь брата різати.

— Нє, я не буду, — сказав Василь.

— Ти, мабуть, жалієш свого брата. Добре, я його сам заріжу. Пішов зарубав старшого брата і вноси його. Та й каже:

— Я йду рубати м’ясо, а ти рубай дрова. Напалимо піч та й будем смажити м’ясо на пательні.

Василь наклав у піч дров, запалив вогонь. А кальмук порізав на кавалки його брата, поклав м’ясо на пательню і засунув у піч. І воно там стопилося, засмажилося.

— Ну що, готове? — спитав кальмук.

— Не знаю. Пече дуже.

— Витягай. Витягнули.

— Ну, — каже, — бери та їж.

А як він буде їсти, як то ж брат його рідний! Узяв він палець з брата, лизнув. Це ж брат його рідний! А кальмук «храв-храв-храв», і з кістками з’їв того брата.

Полягали вони спати. Але яке йому спання, як він у таку біду попав! Так попався, що ніякого спасу нема. Але зборений був і заснув. Через день, на другий вечір кальмук знов каже:

— Так, Василю, йди рубай свого брата середущого. А той не хоче.

— Що, жаль тобі брата? Ну добре, клади вогонь, а я його сам зарубаю.

Пішов з ножем, перетяв йому шию, розправив його там та й приніс.

— Клади на пательню і смаж.

А Василь боїться до того торкатися. Тоді кальмук склав то м’ясо на величезну пательню і засунув у піч. А через якийсь час питає Василя:

— Вже готове?

— Дивіться, — каже хлопець. Кальмук подивився і сказав:

— Готове, вже можна їсти.

І знову хлопець того не їв, а той лиш «храв-храв» та й з’їв і того брата.

Нема вже братів у Василя — поїв їх кальмук. І думає хлопець: «Тепер уже черга доходи до мене, вже й мене з’їсть». Але на третій вечір кальмук каже:

— Знаєш що, Василю? Іди межи вівці, вибери найкращого барана і рубай. Засмажиш, і будем їсти. Бери ніж.

Пішов хлопець межи ті вівці, мацає. А вони вже три дні там сидя, голодні й без води. Схудли. Василь мацає, і в тої хребет гострий, і в тої. Ходи він межи вівцями, мацає і думає: «Щось не вгоди, та й йому буде то, що братам».

Але там була одна вівця-віщунка. Каже вона:

— Васильку, що ти шукаєш?

— Сказав мені кальмук, щоб я вибрав, котрий баран найситніший. Щоб зарубав і засмажив його.

А вона каже:

— Тут нема ситішого, як мій синок. Зарубай мого синка і розправ шкіру. Поставиш з него м’ясо на те деко чи пательню. Засунь у піч і, коли воно буде дуже кипіти, улий йому на то око.

А Василь каже:

— Та як же я увіллю?

— Коли він буде спати.

— Він, — каже, — спить і на те око дивиться.

— Коли м’ясо буде дуже кипіти і натопиться багато масти, підбіжиш сюди до мене. А то ми так усі пропадем.

— Добре, — каже хлопець.

Кальмук лежить на свому лужку. Хлопець підбіг до печі, а той лій уже так кипить, що аж збігає. Він вертається до вівці і каже:

— Кипить, дуже кипить.

— То бігом біжи, хватай ту пательню, кидай йому то на око і тікай сюди. Та й шкіру з барана кидай на себе зверху. Саме зараз він смачно спить.

Прибігає він туди, хватає ту пательню з вогню, кинув то кальмукови на око і хода відти. І від того гарячого лою скипілося кальмукови око. Кальмук схопився.

— Василь! Василь!

А Василя нема — сховався поміж вівці. Утік надолину. Вівця каже:

— Схиляйся і бери на себе шкіру. Як він буде кричати, говорити до тебе, не обзивайся. Я буду за тебе відповідати. Ставай далеко від мене. А я буду близько коло него.

Кальмук перемацує все в своїй кімнаті і все питає:

— Де ти, Васильку?

А Василько не обзивається. Він надолині межи вівцями.

— Все одно, Василю, я тебе знайду, ти не скапаєш.

Він знає, що все закрито на замки і хлопець не має куди тікати. Лапав він по стінах, все перемацав. Спустився по сходах удолину, все мацав і дійшов аж до овець. Мацає і все питає:

— Де ти, Василю?

— Гезде, гезде, — відповідає Василь.

А то не Василь говори, то вівця-віщунка говори, а він мовчить. Натягнув на себе шкіру, пригнувся й сидить.

Кальмук мацає, а то все вовна, вовна. Глядів він, кілко глядів. І де мацне, то вовна. Нема хлопця. Знов питає кальмук:

— Де ти, Василю?

— Гезде, гезде, — відповідає вівця.

Ще тримав він їх так штири дні. Та не годен ніяк піймати хлопця.

На четвертий день знов приходи до овець. І день, і ніч шукає, і все повторює:

— Де ти, Василю?

Нема Василя. Тоді каже кальмук:

— Ти знаєш що, Василю? На тобі перстень з мого пальця. Золотий перстень.

А вівця йому:

— Киньте, то я возьму.

Кальмук зняв той перстень з пальця та й кинув. А Василь підняв його та й поклав собі на палець.

— Де ти, Василю?

А той перстень обзивається:

— Гезде, гезде.

Хлопець думає: «Все, пропало діло». А вівця повиділа, що він попався, та й каже йому тихо:

— Васильку, в тебе є ніж? Відрубай палець з перснем.

А той скоро за ножа, палець з перснем відрубав та й кинув від себе. А той знову:

— Василю, ти де?

— Гезде, гезде, коло тебе.

Він помацав, надибав той палець з перснем. Перстень зняв і поклав собі на палець, а Васильків палець у рот — та й з’їв. Та й каже:

— Ех, Василю! Тебе треба було першого зарубати. Ти, — каже, — в десять раз солодший, як твої брати. Твої брати такі солодкі не були, як ти.

Та й мовчить кальмук. Бо що буде вже казати? Та й мацає, мацає, мацає. І ще так мацав зо дві доби. А ті вівці вже такі, що валяться від голоду. Каже кальмук:

— Василю, давай будем вівці випускати й рахувати, скілко їх є? А він каже:

— Дев’яносто дев’ять.

— Правильно. Було сто, а барана ми зарізали. То будемо їх рахувати. Я випускаю по одній і рахую.

Відкрив трошки ворота кальмук, пропускає вівці собі помежи ноги й рахує. А вівця тихо каже Василеви:

— Як будуть вівці виходити, то ти повинен третім вийти надвір через ворота.

Кальмук пускає вівці, пускає, мацає й рахує. І хлопець третій вийшов. Вийшов і зрадів, що скапав. І вівці далі виходять. А вівця-віщунка сидить усередині — не вийшла. Кальмук прикрив ворота й питає:

— Кілко, Василю, вийшло овець?

— Тридцять сім, — каже вівця.

— Так, правильно.

Та й далі рахує, рахує, зупиниться, прикриє ворота й знов питає, кілко вийшло. Закрив ворота і знов шукає Василя, а Василь уже давно надворі. Глядів-глядів, глядів-глядів і не годен його піймати. Роззлостився і крикнув:

— Гай, Василю, знов будем рахувати.

І знов він випускав — останньою вийшла та вівця-віщунка. Кальмук помацав — вівця. І вже їх вийшло сто. Кальмук кричить:

— Де ти, Василю?!

Та ніхто вже не обзивається, бо нікого вже нема. А може, Василь нагору пішов? Він перемацував усе, перешукував — нема Василя. І не мав спасення кальмук та й там умер. Пропав кальмук.

А Василь погнав собі свої вівці додому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розкопинці, Сокирянського району, Чернівецької області
17 серпня 1986 року
Оповідач: Панько Дьордій Іванович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.