Українські народні казки

Три дідових слова

Українська народна казка Покуття

Лишився хлопець сиротою. Без батька, без мами. І ходив селами й просився в найми. І оден дядько його принимає. Він у того дядька жив, худобу пас, все робив, помагав дядькови. Побув він у того дядька кільканадцять років. І тоді рішає йти в своє село, бо думає женитися. Вже йому набридло в того дядька, і каже він йому:

— Хочу я відходити в своє село. А дядько його запитує:

— Що ти хочеш за те, що ти тілько в мене перебув? А він відказує:

— Я від вас нічо’ не хочу. Я у вас робив, а ви мене годували, вбирали.

А дядько каже:

— На тобі хоч три дукати на дорогу. Вони тобі пригодяться. Іде він дорогою, похоплює його вечір, і повертає він до іншого дядька, проситься на ніч. Тоти не відмовили, приймили його. Коли вони вечеряли, дали вечеряти й йому. А він побачив на печи дуже-дуже старого діда. І ні до кого той дід нічого не заговорив. А він запитується в него, у сина того діда:

— Чого тато ніц не говорять? А син йому відказує:

— Наші тато задурно не говорять. За одно слово беруть дуката. Він собі думає: «Маю коло себе три дукати. Що я з них зведу? Ану дам я старому одного дуката. Що він мені скаже?» Підходить він до печи і кричить (бо дід не чує):

— Діду! Діду! Нате дуката і скажіть мені файне слово. А дід говорить:

— Не знаєш броду, не лізь у воду.

А хлопець собі думає: «Дав одного дуката, то дам і другого. Що дід скаже?» Дає другого дуката і кричить:

— Діду, кажіть ще друге слово! А він каже, дід:

— Колись, сину, як ся вжениш, не давай коней із своїх очей другому. Не давай, аби другий ними їхав.

А молодик собі подумав: «Віддав діду два дукати, даю ще третього. Чи сповняться мені ті слова, що дід казав?» А дід йому за третього дуката каже:

— Як будеш мати жінку, то ніколи жінці не вір, бо жінка тебе зрадить.

Він переночував, рано встав, помився, убрався, подякував їм за нічліг і пішов далі. Іде дорогою, йде, доходить до річки. І нагадав собі дідове слово, що як не знаєш броду, не лізь у воду. І став і чекає, аби хтось надійшов, аби його направив, де переходити. Дивиться, їде банкар на білому кони, і на шиї коневи прив’язаний великий мішок. І він нікого не питався, а відразу пішов у воду, аби переїхати. Та й залетів банкар на бистру воду, та й топиться. І потонув. А кінь не втопився, сплив і вернувся назад, д’сему молодикови. Молодий чоловік злапав коня і їде попри воду, аби когось попитати, де перехід. Подибає стареньку бабку.

— Бабусю, де можна переїхати, аби не втопитися? А бабуся повернулася й показує йому рукою:

— Перехід отам, де той корчик. Там фіри їдуть і все їде. Переїхав він річку і поцікавився, що ж у тому міху. Заглянув, а то повний міх грошей. І він собі подумав, що сповнилося перше слово діда. Приїхав він на тому кони в своє село, дуже розбагатів, бо він мав багато грошей, оженився. Тримав пару коней робочих, пару виїзних. У него була велика господарка. Одного прекрасного дня почав він молотити ціпом пшеницю. Заходить до него кум і просить:

— Куме, дайте мені коней з лісу дров привезти.

А ліс рядом. Він каже кумови, що не має часу, бо почав молотити. А кум став просити:

— Дайте коней мені самому. Я багато брати не буду.

Він дав кумови коні і нагадав собі дідове слово. І що він робить? Лишає молотити і йде боком попри дорогу. Той їде дорогою, а він іде лісом. І видить, що дуже багато дров той набрав. Під горбом коні не в силі таку фіру витягнути. І що він робить? Шукає камінь і кладе його під заднє колесо, підпирає фіру, аби не котилася вдолину, бере сокиру, іде в корчі, рубає грабову запруту, вертається, бере віжки в руки і тою запрутою б’є коні. А кум це все видить з корчів. Коли він почав бити коні запрутою, коні поверх сили витягли ту фіру, і кобила скинула лоша. А той узяв і кинув то лоша в корчі. А ґазда то лоша підбирає, несе його додому, засушив його і почепив на банти на стриху. І кумови нічого про то лоша не каже. Так сповнилося друге дідове слово.

І тримав він то лоша три роки. А в три роки робить він великий бай. Скликав усіх сусідів, свою родину. І закликає сего кума. Коли вже всі сиділи за столом і трохи випили, почалася при горівці бесіда. Входить ґазда до хати й каже:

— Панове гості! Що має коштувати кінь, який має три годи і ще шлеї не видів?

І стали говорити про ціну. А то кожний гоститься в його хаті, то треба підвищити ціну якнайбільше. А тоді звертається ґазда до кума:

— Чуєте, куме, яку ціну гості подали за сего коня? А той каже:

— Чую.

Ґазда каже до гостей:

— Зараз я вам сего коня введу показати.

Він виліз на стрих, здоймає з бантів то засушене лоша і вносить до хати. І звертається до кума:

— От видите, куме. Коли ви тоді їхали з лісу, ви це лоша закинули в корчі. А я там недалеко стояв, лоша підобрав, засушив його і почепив на банти, йому сьогодні сповнилося три роки. А ви чули, яку ціну сказали панове гості? Сказали, що має коштувати трирічний кінь, який шлеї не видів. То прошу, куме, ідіть додому і принесіть гроші, що їх вартує цей кінь.

Кум приніс йому ті гроші, і тоді ґазда собі подумав, що вже сповнилися слова за два дукати. Ще за третій дукат лишилися.

А з жінкою вони собі дуже файно жиють. Але десять років у них не було дітей. А на одинадцятий рік появилася в них дитинка, і дуже вони тою дитиною втішні. А в пару років у жінчиної сестри весілля, віддається дівчина. А сестра жиє на третьому селі. Жінка говорить:

— Нам треба їхати на весілля до сестри. А він сказав:

— Я тобі запряжу коні і ти поїдеш. А я мушу лишитися дома, бо на господарці дуже роботи багато.

Вона поїхала на пару днів скорше, бо то ж сестра. Треба сестрі щось коло хати помочи, лагодити на весілля. Вона поїхала, а чоловік собі думає: «Як зробити, аби сповнилося третє дідове слово?» І що він надумав? їде в місто, підголився, підстригся, купив панське вбрання. Убрався і так підмаскувався, щоб його ніхто не пізнав, щоби він виглядав на якогось здекутора. Подивився в дзеркало і сам себе не пізнавав, бо з хлопа зробився пан.

В день весілля він то все вбирає, бере течку і приходить на третє село на то весілля. Дивиться з-за воріт, близько не приступає. А ті весільні повиходили, побачили, що якийсь пан стоїть з течкою на дорозі, приходять д’нему і питають його, чого він так дивиться. А він говорить:

— Я ще ніколи сільського весілля не видів. У нас в містах не так ся робить, у нас по-іншому. Мені би хотілося підійти ближче і подивитися, але не знаю, чи можна.

А ті весільні пішли до ґазди й ґаздині і сказали, що проситься пан приступити ближче, бо його дуже інтересує сільське весілля. Ґазда з ґаздинею вийшли д’тому панови і стали просити:

— Приступайте ближче. Побудете у нас на весіллі, побачите все. Він приступив. А за якусь годину покликали всіх гостей на обід.

А його окремо садять, як великого гостя. Бо вони собі думають, що сей пан добре повітає, що пан має добрі гроші.

Після обіду встають вітати молоду. Скидають на таріль гроші, щоби молода мала на убори. Коли всі повітали, тоді приступив сей пан. І так повітав, як усі гості. Дуже вони сего пана поважають, так, що на руках би носили. Бо дуже файно повітав молодих.

І так він засидівся на тім весіллі, що похопляє його вечір. Тоді він підходить до ґаздині та й каже:

— Я боюся йти додому, бо в мене багато грошей. Хотів би у вас переночувати.

А вона сказала:

— Прошу, прошу дуже. У нас є дві хаті.

А вони сиділи в старій хаті, а весілля справляли в новій. І його ложать спати у старій хаті. А він каже до ґаздині:

— Як би ви мені дали таку жінку, щоби мені ноги помила, би мене накрила.

А ґаздиня собі думає: «Кого дати? Він добрі гроші заплатить ті жінці. Шкода чужу дати. Шкода, би чужа заробила, ліпше би своя. Треба дати найближчу дочку. Най заробить файні гроші». Та й звертається до «пана»:

— Я вам дам таку жінку, що з маленькою дитиною. Може бути?

А він каже, що не має значення, може бути й двома дітьми, лиш би йому ноги помила і його накрила, як розкриється.

Коли він лягав спати, то не розбирався, аби вона його не пізнала. Ляг у тому вбранню, в якому був удень. Вона помила йому ноги, розстелила ліжко. Він собі течку кладе під голову. Так, ніби то багато в него грошей. Ляг він та й говорить до неї:

— Лягайте й ви, відпочивайте. Ви, напевно, трудні, змучені. А вона говорить:

— Як не трудна! Я вже пару ночей не спала, все помагала. Се моя рідна сестра віддається.

Лягла вона, дитину поклала коло себе і сильно заснула. А «пан» устає, сонну дитину від неї бере і пішов. А вона ж тою дитиною дуже радувалася. То ж десять років не було в них дітей. Пробудилася вона вночі, помацала — дитини нема. Засвітила, подивилася, а то й пана нема. Значить, пан украв. Плачучи йде вона до мами й жаліється:

— Що ви мені нагилили? Той пан дитину украв. Що мені чоловік скаже?

А мама їй говорить:

— Тихо, — каже, — не переживай. Дитини шкода, але ми так зробимо, що чоловік нічого не скаже.

— То що, мамо, зробим?

— Ми спалим цю стару хату і скажем, що дитина згоріла в хаті. Закинем туди барана, аби згорів у ті хаті. І зробим похорон, аби був якийсь вигляд.

А чоловік прийшов з дитиною додому. А сусідня жінка мала малу дитину, таку саму, як і його, кормила ту дитину своїми грудьми. Він приходить до тої жінки і просить, аби вона покормила два дни і його дитину. Він заплатить файні гроші. А то була бідна жінка, злакомилася вона на гроші і приймила його дитину, і грудьми кормила, як і свою.

А ті кинули в хату барана, хату запалили. Хата згоріла. Зібрали вони перегорілі баранячі кістки, закликали ксьондза і зробили похорон. Ксьондз відправив, як по дитині. А на другий день тато її запрягає коні, і вона в жалобі їде додому. Їде, вже недалеко дому свого, а чоловік на воротах визирає. Вона їде й плаче. Чоловік питає:

— Що ти з весілля їдеш і плачеш?

— Йой, — каже, — дитина згоріла. Я дуже трудна була, схотіла спати. Положили дитину спати в старі хаті. Мама сказала: «Там спокійно, не чути, як музики грають. Там дитина буде добре спати.» І, — каже, — хтось запалив хату. Хата стара, суха, сильно ся розгоріла, і дитину не мож було врятувати. Згоріла.

А чоловік до неї говорить:

— Жінко, не гризися. Коби ми здорові. А тоді він запитує:

— Та й що ви з тою дитиною зробили, як вона згоріла?

— Поховали.

— Та й що, й ксьондз ховав?

— Все, — каже, — так зробили, як бог приказав. І ксьондз був.

— Ти знаєш що, жінко? — каже чоловік. — Я би-м хотів, би ми наймили службу Божу за нашу дитину. Аби їй легше було там лежати.

А жінка:

— Добре.

— Але хотів би-м, аби був і той ксьондз, що ховав дівчинку. Треба й його запросити.

Наймили вони службу Божу, запросили й того ксьондза, заплатили в церкві. Скликали до церкви людей. -...Аби ся помолили за нашу дитину.

Зробили обід. І той ксьондз був на їхньому обіді. Приймають усіх людей, котрих закликали до церкви. Почали всі обідати. А ґазда звертається до ксьондза:

— Отче, ви таки добре виділи, що то дитина згоріла? А отець відповідає:

— Я би нічого не поховав, лиш дитину. Тварину я не маю права ховати.

А ґазда каже:

— Е, відей ви тварину поховали, не дитину. І тоді сказав ґазда:

— Панове гості, я перепрошую на минутку. Я зараз внесу свою дитину.

Збігав він до сусіди, забирає свою дитину і приносить до хати. Показує жінці й питає:

— Наша дитинка? А жінка говорить:

— Наша.

Він показує дитину сусідам.

— Ану дивіться, бо отець кажуть, що вони дитину поховали. А відей вони тварину поховали.

Дитина маму пізнала, притулилася до мами. А ксьондзеви було дуже неприємно, що таке виказалося межи людьми. Що замість людини поховав тварину.

А він тоді й питає жінки:

— Як то так зробилося, що дитина з’явилася в мене дома?

А вона бере та й розказує йому все, як було. А він признається:

— То не пан, а я був.

І вона пожалувала, що злакомилася на гроші і пішла до «пана» в служниці.

І сповнилися йому всі три дідові слова, що за них він дав три дукати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулачківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
30 серпня 1987 року
Оповідач: Ільницький Петро Миколайович (1923)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.