Три метелики
Українська народна казка Кіровоградщини
Одного літнього дня, коли сонечко послало на землю свої лагідні промінці, над клумбою, перелітаючи з квітки на квітку, літали три різнобарвні метелики. Вони водили повітряні хороводи, тріпочучи крильцями, пили медовий нектар із запашних квітів, і в цій приємній метушні навіть не помітили, як зненацька набігла темна хмаринка, небо насупило брови і посипав рясний дощ.
Метеликам ніде було подітися. Їхні тендітні крильця враз намокли і обважніли, стало холодно і незатишно. Та раптом друзі помітили на клумбі розкішну білу троянду, що хизувалася своєю вродою серед інших, менш помітних квітів. Вони підлетіли до королеви клумби і в один голос попросили:
— Біла трояндо, сховай, будь ласка, нас від дощу.
Та пихата квітка гордовито відповіла:
— Білого метелика сховаю під пелюстками, бо він схожий на мене, а інші летіть собі далі.
— Ні, я залишуся з друзями, — сказав білий метелик і вони попрямували далі.
Їм було дуже тяжко летіти і гірко переносити таку образу. Аж ось неподалік кокетливо посміхнулася до них гарна червона жоржина. Метелики миттю до неї, сподіваючись на порятунок.
— Допоможи нам, добра красуне, негоду перебути біля тебе, — звернулися метелики до квітки.
Та вона, ніби підслухавши розмову з трояндою, теж відповіла:
— Можу зігріти лише червоного метелика, він так пасує до моїх ніжних пелюсток. А більше мені ніхто не потрібний.
Болісно стало на душі у червоного метелика, але залишати наодинці з бідою своїх друзів він не став.
— Я полечу з усіма, — сказав і приєднався до них.
Вибиваючись із сил, друзі-метелики з останньою надією звернулися по допомогу до стрункої, але поважної літньої лілії, яка ледь визирала із-за великого куща півоній.
— Прийми нас під свої віти, добра ліліє, захисти від дощу, бо ми зовсім змокли, — в один голос благали метелики.
Але у відповідь лілія металевим голосом відповіла:
— Хай оранжевий лишається, він чимось схожий на мене, а інші летіть собі геть.
Та й жовтий метелик не погодився покинути друзів.
— Краще вже померти, аніж розлучитися, — впевнено випалив він.
Вони пригорнулися один до одного крильцями і заплакали від горя і образи. Аж раптом із-за хмаринки визирнуло лагідне сонечко, висушило метеликам крильця. Вони посміхнулися один одному і полетіли далі, назустріч сонцю і медовим травам, щоб дарувати іншим радість і добро.