☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Три царські сини
Українська народна казка Закарпаття

Був цар, мав жінку. І жінка в нього померла, взяв другу жінку. Вона мала дівку. А в царя був син, і сеся друга жінка хотіла, аби він її дівку брав. А він не хотів. І пішов він на польовачку. Іде він, а дорогою йдуть три дівки та розмовляють. Перша дівка каже так:

— Коби мене сесь пан узяв, я би йому вродила три хлопці. Із сонцем, місяцем і звіздою.

А друга дівка й собі:

— Коби мене сесь пан узяв, кілька би коноплин посіяла та йому все військо вбрала.

А третя:

— Коби мене сесь пан узяв, я би кілька зерен пшениці посіяла та йому все військо погодувала.

Усі три добрі.

І що вони робили далі, царевич з кучером? Царевич не розібрав, що дівки говорили, а кучер розібрав. Та питає:

— Слухайте, ви чули, що дівки говорили?

— Вони говорили, айбо я не розібрав. Повідає кучер:

— Одна говорила, що коби ви її взяли, вона би вродила три хлопці: із сонцем, місяцем та звіздою.

— Ану повернеме назад і зазвідаєме їх.

Повернули, наздогонили тих дівчат:

— Ви про що говорили?

— Ми говорили, що правда.

— Котра говорила, що вродила би три хлопці? З сонцем, місяцем і звіздою?

Обізвалась їдна:

— Я.

— А буде то так?

Но та й договорилися.

— Ти що робиш тепер? — зазвідав царський син дівчину.

— А в жида служу. Пішов він з нею до жида.

— Виплати дівці за роботу.

Жид виплатив, і він дівку забрав. І повів її до себе домі. А в нього була мачуха. Не була його рідна мати, але мачуха, друга жона царя. Говорить він:

— Мамо, це буде моя жона.

А вона не любила це, бо в неї самої була дівка, а він бере другу:

— Но, твоя жона — твоя жона.

І живуть вони. Та має вона родити хлопців з сонцем, місяцем і звіздою. Но та й добре є. І прийшов той час, має вона родити хлопця з сонцем. А туй мачуха сама бабила. Не давали її ні в лікарню, ні баби не кликали, нікого нич. Як вона родила хлопця із сонцем, та мачуха взяла закопала його в гній, а коло неї поклала маленьке пся.

А царського сина не було вдома. Він прийшов, а мачуха повідомляє:

— Видиш, що тобі твоя жона родить? Пса вродила.

А він то пся за вушко та й вер на гній. Прилетіла ворона й забрала його геть.

Добре. Чекають вони далі. І має вона знов родити. Хлопця з місяцем. Царський син думає: «Тепер я нікуди не йду». Або за ним прийшли, мусив іти. Пішов. Жінка вродила хлопця, а стара пририхтовала маленьке поросятко. А хлопця з місяцем взяла й закопала в гній. Чоловік прийшов, а мати говорить:

— Видиш, що твоя жона тобі родить? Пси, свині тобі родить.

А він нич жоні не сказав. Чекають далі. Вона знов має родити, ще раз має родити хлопця із звіздою. А чоловік знов мусив іти та й мусив

її лишити. Стара знов сама бабила, і вона вродила хлопця із звіздою. А вона й того взяла, мачуха, і закопала в гній. А поклала мацура маленького. Та й чоловік прийшов, а мачуха повідомляє:

— Видиш? Твоя жона родить пси, свині, мацури. А він тото взяв за вушко та й до жони:

— Слухай, ти не мене обманула, ти сама себе обманула.

Та закликав він других царів з інших держав. З’їхалися царі, а він звідає їх:

— Що з нею робити?

— А де ти її брав?

— Служниця була в жида.

— Чому її брав?

— Вона казала, що вродить три хлопці: з сонцем, з місяцем і з звіздою.

А їден цар з іншої держави каже:

— Слухай, молода жінчунко, ти, — каже, — підманула нашого молодого царя.

Вона шепче:

— Я не винна.

Каже вона, що треба цю справу розібрати, вона не винна. А молодий цар, її чоловік, каже:

— Її неслободно загубити. Ні вбити, ні нич. А їден цар каже:

— Знаєш що? Їй треба вимурувати будинок і там накласти їсти, пити — всього би вона там доста мала. І там би ні вікон, ні дверей не було нич, і би вона там жила.

І вони тото зробили, такий домик. Там ні вікон, ні дверей — все замуровали. І дали їй їсти й пити там. І постіль там вона має, і все, що їй треба. І вона там жиє.

А хлопці не загинули, хлопці живуть у гною. І йдуть купатися в царський колодязь. А стара цариця рано бере воду та й чує запах гною. Пахне гнойом вода. Та й раненько встала, коли сонце з-межи гір виходить, та й думає собі: «Треба піти по воду». Підійшла та й дивиться. Що то? Якась заря по дворі світить. А голі хлопці як бігли, так і засвітили по дворови. Та й побігли в колодязь. Та й покупалися, та й назад у гній. «Еге-е? Ви жиєте? Чекайте».

Вона пішла закликала військо. Прийшло військо із зброєю.

— Стріляйте в гній, перебийте все, що там є!

І вони стріляли в гній, стріляли, айбо ж то вони не були достойні, щоб їх убити. І вони їх не вбили, хлопці жили далі.

Другого дня хлопці знов побігли до колодязя, покупалися. А вона то знов увиділа. І пішла купила таку отраву, і верла її в колодязь, аби вони стали там каменем. Той з сонцем ускочив — став каменем, скочив з місяцем — став каменем. А малий із звіздою став та дивиться. Та каже:

— Е-е-е, мої браття стали каменем, — каже. — Не йду я, йду до бога на скаргу.

Та й забрався та йде геть. Уже не йде в гній, а йде геть. І не питається, де йде. Іде дорогою, а коло дороги грушка. І звідається вона його:

— Де йдеш, сину?

— Іду до бога на скаргу.

— Позвідай, — каже, — доки я буду людей уживляти своїми грушками, а вони будуть ламати моє тіло.

— Добре, позвідаю.

Іде далі, йде, позирає, дівка держить руки у вогни. По лікті.

— Де йдеш?

— Іду до бога на скаргу.

— Ану позвідай, — каже, — доки я буду держати руки у вогни?

— Добре.

Іде далі, йде, позирає, а жона колишеться.

— Та де йдеш, сину?

— Іду до бога на скаргу.

— Ану позвідай, — говорить, — доки я буду колисатися?

— Добре.

І він іде далі. Прийшов д’перевізникови, ід одній воді. А там перевозить людей такий малий хлопець, як і він. Та й питає:

— Де ти йдеш?

— Іду до бога на скаргу.

— Ану позвідай, — каже, — доки я буду перевозити людей?

— Добре.

Коли він його перевіз, зайшов хлопець у ліс, подивився, а там дідо сидить. Старий дідо до нього:

— Де йдеш, сину?

— Іду до бога на скаргу.

— А яку ти маєш скаргу, такий маленький хлопчик?

— Ой, — гойкає, — маю скаргу, маю. Без мами, без вітця ми ростеме, — каже, — у гною. А мої браття купалися та стали каменями.

Повідає дідо:

— Маєте ви вітця, маєте. Но добре, — каже, — на цей пруток і скочиш з ним у колодязь. Аби ся не купав, а удариш єдного й другого каменя прутком. Та й на тобі пруток другий. Возьмеш його, обійдеш кругом села й побачиш будинок, такий мохом зарослий, такий старий. У будинку ваша мама. Удариш по домикови цим прутком, і мама ваша вийде з того домика. І як вийде вона, уже не йдіть ніде, а прямо йдіть у ліс. Там буде пешка їдна. Ідете нею й прийдете до дому в лісі. І там, у тому домі, буде для вас все, що треба.

— Добре.

І хлопець почав розповідати дідови за то, що йому в дорозі було. І звідає діда:

— Перевізник доки буде перевозити людей?

— Скажи йому, що най тя перевезе та повіш. Але повідай, як будеш уже далеко від води, би тя не затопив. Повідж йому, що доти буде перевозити людей, поки не втопить у тій воді чоловіка.

А він згадав:

— Там дівка руки держить у вогни. Вона звідала, доки буде так руки держати.

— Вона в церкву не ходила, богу ся не молила, а матір свою била. Та й тепер її будуть бити, будуть сильно бити. Матір свою била, то буде вічно держати руки в огни.

— А там їдна баба колисалася.

— Вона свого чоловіка не любила й прогнала, до церкви не ходила, богу ся не молила. То будуть ще її бити, не колисати, а й бити.

— А дідова грушка доки буде груші родити, аби люди їли? І аби не ламали її тіла.

— Доти будуть ламати її тіло, — каже дідо, — поки не видасть з-під себе три міхи дукатів. Один міх — на державу, другий — на церкву, а третій — тому дідови, що його грушка.

І подякував він дідови, і пішов. І як ішов домі, розповів перевізникови, і дівці, що руки в огни держала, і бабі, що колисалася, і грушці — всім розповів, що йому дідо про них повів. А той дідо — то був сам бог.

І прийшов він там, скочив у колодязь, прутиком швак-швак їдного й другого каменя. Браття вийшли з колодязя й звідають його:

— Як ми ся розстали?

— Ви каменем були.

— А ти що робив?

— Ай, — каже, — що я робив! Ідеме геть.

Вже не йдуть у гній. Ідуть геть із села. Прийшли, а там домик. А найменший хлопець прутик несе. Прийшов він тому домикови та як швакне прутиком. Ударив, і домик одкрився, а там мама. Найдорожча мама! Вона дуже зрадовалася й питається:

— Що мені, діти, робити?

— Ходіть з нами, мамо. Не бійтеся.

І менший хлопець біжить попереду тою пешкою, що дідо казав. Із мамою в ліс прийшли. А там дім, а в тому домі все для них є. І їсти, і пити, і вбратися. І там вони почали жити. Діти були голі, а полотна там було доста, і вона шила дітям сорочки.

А чоловік її з тою мачушиною дочкою не хоче жити. А в нього слуга коло коней уже не той, що перше був, уже другий. Раз пішли вони з слугою на польовачку. Ходили вони по лісови, ходили, ходили-ходили, загубили дорогу та не могли вийти з лісу. Каже цар слузі:

— Лізь на дерево, позирай, де би було світло. Підеме вночі на світло і, може, вийдеме з лісу. І підеме домі.

Виліз той на дерево — ага, є там світло, є там дім. Прийшли під той дім. Вікна були високо, не могли вони видіти, хто там є. Лізти високо бояться. Прийшли ід’дверям та ковтають. Жона вийшла.

— Пустіть нас на ніч.

Вона зрозуміла, хто то, спізнала. Увійшли вони, жона дала їм їсти, дала випити, є для них постелі. І чоловік спить на постелі, а слуга на рекоме. Та й він упустив ногу з постелі. А жона шиє гаті для хлопчика. Та до них:

— Хлопчики, йдіть підніміть.

А вони світять грудьми — сонце, місяць, звізда. Слугу аж сліпить, так йому в очі б’є заря. Говорить жона знов:

— Йдіть підніміть ножку татови.

Хлопці побігли, татови ногу підняли на постіль. А він повернувся та й руку опустив.

— Йдіть підніміть татови руку.

Підняли татови й руку. Та й кажуть хлопці:

— Мамо, ми вже би спали.

— Йдіть спати, йдіть.

Пішли хлопчики спати. А рано встали всі, вона принесла їсти. Наїлися оба та йдуть геть. А надворі фіги, лимони та різні інші плоди. А то все низько, при земли. Слуга хоче взяти того собі, мало нарвати. А то горі втікло. Ого! Вони заганьбилися. А діти позирають у вікно та й кажуть:

— Мамо, позирайте, як від них втікло. І пішли вони геть. І питає слуга:

— Слухайте, чи була у вас жона?

— Ой, — відповідає, — була в мене жона, була.

— То ваші діти.

— Ай, — дивується, — які мої діти?

— А ви мали діти?

— Були в мене діти, були. Моя жона родила, — повідає, — пси, свині, мачки.

А слуга звідається:

— Відки ви її брали?

— По дорозі вона говорила, що вона би вродила три хлопці. Казала: «Я би вродила їдного хлопця з сонцем...»

— Та то, — каже, — вони. Вона родила, — говорить, — хлопців з сонцем, місяцем та звіздою.

— А як ти знаєш?

— Та знаю. Я бачив у них сонце, місяць і звізду.

— То не йдеме ніде. Будеме ходити цілий день, а ввечері назад підеме там.

І так зробили. Ходили вони собі, їли там що їли, що мали з собою. А на вечір прийшли там назад і дуркають. А жона:

— Пішли, а тепер назад приходите. Я тут сама з дітьми, я вас не можу приймити до хати.

А діти закричали:

— Мамо, мамо! Пущайте татка, пущайте татка!

І він уже вчув, що він татко. Прийшов і так на діти позирає, так позирає. А діти закриті, не видко нич. Сонце, місяць і звізда на грудях у них, а груди закриті.

Раз вона їх пустила, то й їсти їм дала. А цар пропонує слузі:

— Ти знаєш що? Я ляжу на рекоме, а ти лягай на постіль.

І слуга ліг на постіль, а він на рекоме. А жона шиє, дошиває гатьки найменшому. А цар руку впустив.

— Прийміть, татку, руку, прийміть.

Хлопці побігли, підняли татови руку, поклали на рекоме. А він ногу впустив. Підняли й ногу. А він голову опустив. А хлопці пішли, піднімають голову:

— Ой, мамко, яка в татка голова тяжка. Не мож, — каже, — підняти голову.

А вона до дітей:

— Хлопці, йдіть спати, а я дошию.

Хлопці пішли спати, а вона дошила й думає собі: «Не лад, що голова так висить». Та й прийшла, та й узяла голову в руки, файно положила. А він обхопив її, обняв:

— Кажи, то наші діти? Я ж тебе брав, щоб ти мені вродила синів. Відповідає жона:

— Коли ми три йшли, то я тобі казала, що я би вродила три хлопці. І вони всі три суть. З сонцем, місяцем і звіздою.

— Та ж були свині, пси, мачки коло тебе.

— То мачуха брала дітей і закопувала в гній, а підкидала псів та свиней.

А менший хлопець уже все розповів матері: як вони росли, як купалися. Привела вона хлопця, і хлопець все йому розказує. І до рана вже вони не спали.

А рано питає цар:

— Чи ти хочеш зо мною жити?

— Я би, — міркує, — хотіла, айбо... Що там робить, що там думає мачуха?

Та й пішли вони надвір. А там плоди висять всілякі — бери та їж. Вони із слугою хотять зірвати, а то тікає од них. А хлопці рвуть, скілько хотять, та й їм дають. А вони не можуть урвати, бо то дітям було.

Прийшли вони до царя. Зазвідався він:

— Мамо...

Тото хоть мачуха була, а він казав «мамо».

— А що такому робити, що другому не дає на світі жити?

А стара думає собі так: «Він би жив з моєю дівкою, айбо люди не дають». Та й повідає:

— Що з тим робити? А межи коні за руки й за ноги. Розірвати того, що не дає жити.

А він питає:

— Мамо, а де мої діти, де моя жона? Та пішов і привів їх. Ія-яй! Стара каже:

— Роби, що маєш дяку.

Він бере коні, прив’язали стару до їдного коня й до другого. І розірвали її коні. А дівку розстрілили. А вони собі жили.

І казці конець. Хто слухав, той молодець. А я пішов на базар, купив потак, скажіть, чи то не так. Сів на помело й туй мене замело. Отак. Сів на весло, і сюди ня принесло.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Лази, Воловецького району, Закарпатської області 23 січня 1997 року Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)